Століття спостерігати, як кілька генерацій однієї родини знову і знову повторюють ті самі помилки. І кажуть, що то шоколад зачарований у всьому винний. «Восьме життя (для Брільки)» – панорамний роман про Грузію ХХ століття, написаний німецькою мовою авторкою-емігранткою, народженою в самому кінці того століття. Не знаю, чи любить Ніно Харатішвілі чорний шоколад, але сподіваюся, що ви любите саме такі солодощі, що сильно гірчать у післясмаку.  

Ніца починає свою історію: «І почну я, Брілько, від Стасі, щоб урешті дістатися до тебе». Ніца починає розповідати про жінок своєї родини, щоби про них дізналася Брілька, остання з роду. Але треба це винятково самій Ніці. Історії жінок – це завжди історії інших жінок. Від Стасі до Брільки – такий шлях треба пройти, щоби зрозуміти, хто така Ніца. Від прапрабаби – до правнуки: так переказують історії «по ланцюжку», так десь на п’ятому розповідачі історія повністю міняється. Але той шлях таки треба пройти. Ніца в цій подорожі – самопризначений маршрутизатор. 

Стася – прабабуся Ніци. Брілька – небога Ніци. Брільці дванадцять. Стасі… складно  сказати, скільки їй – вишукана жінка, яка все більше віддається балету і наче почала через те молодшати, а народилася Стася на самому початку ХХ століття та й уже не живе. Ніца народилася 1973 року, тут все просто. Троє жінок існують одномоментно – точно в мить, коли Ніца починає розповідь. 

Ніца розказує історії. І книжка, неї наговорена, ой яка… балакуча. А моральна позиція Ніци проявлена в розповіді однозначно – жінка упереджена: не співчуває злу і не міркує про неоднозначність спричиненої шкоди. Вона упереджена, виходячи з досвіду своєї статі, віри і етнічності. Жертви не можуть собі дозволити бути нейтральними, а Ніца почувається жертвою – точніше так, по-пафосніше: Великою Жертвою Історії. Коли родинну історію пише жінка з Кавказу, вона мусить бути стратегічно упередженою. Для розповідача не посідати позицію критика, себто не оцінювати зло і масштаб втрати – це привілей. Бути учасником і свідком – це виклик. Історія Ніци – не про привілеї.  

Останній розділ гігантського роману Харатішвілі – порожня сторінка. Щойно Ніца розказала детально про чотири генерації родини Яші: кожна героїня з кожного покоління зазнала насилля-на-межі-терпіння, їй спричинили непоправне зло і в найгірших випадках вона сама була поплічницею насильника. На тій порожній сторінки має бути – відповідно до структури роману – історія Брількі, яка чемно все вислухала і певно що зробила висновки з помилок-нещасть жінок свого роду, а отож Брілька годна писати своє життя «з чистого аркушу». Гепі-енд? Та таке, знаєте. 

Вісімка героїнь в романі прекрасно складається (лягає, точніше) в знак безконечності. Це може бути безкінечність, що її витрачають грішники, аби спокутати свої провини. Це може бути дурна безкінечність, що її формують неопрацьовані помилки. Так чи інакше Брілька опиняється сам-на-сам перед безкінечністю, що передбачає повторені страждання – це не чистий аркуш, а саме порожній. Роман названий іменем Брільки  (це не ім’я, до речі, прізвисько, дитяче слівце малої). Вона в цьому романі заслужила на порожню сторінку. 

Ніца пару разів посміється над психоаналізом, але те, що вона робить по суті є психоаналітичним актом: жінка проговорює болісні патерни, очікуючи, що фіксація помилки анулює її наслідки. Наразі у жінок Яші просто більше поганих спогадів і сумних історій. 

«Восьме життя» інсценізували, пишуть, що вистава за романом тривала п’ять годин. Більше б роману Харатішвілі пасував серіал на п’ять сезонів. Формально «Восьме життя» –  мильна опера (це не образа, а жанрове визначення). Історії героїв переплітаються несподівано, сповненні таємниць і викриття, показово драматичні, завжди на межі, всі, хто втратили зв’язки, колись знову зустрінуться (ну не така вже ж та Грузія маленька!) та тут же візьмуться сповідатися один одному. Сама Ніца при цьому воліє себе не за «мильну», а за трагічну постать. Але слідування за фатумом само по собі не робить із людини трагічного героя. Повторювання різними героями тих самих помилок  робить захопливий сюжет, за яким цікаво слідкувати. На таких помилках ніхто не вчиться… (І я не випадково обрала назвою рецензії найвідомішу фразу з циклу романів-опері про Дюну, Харітішвілі пише такі ж моральні уроки для інопланетян). 

Брілька приїздить зі своїм танцювальний гуртком на виступ в Амстердам. Там вона втікає від виховательки, щоби найти тітку Ніцу, котра давно живе в Берліні, але про неї Брільці часто розповідала бабуся Елена (вона сама виховує онуку в Тбілісі). Ніца мусить допомогти племінниці: вони мають розшукати в Лондоні правовласника пісень Кітті, які Брілька хоче ексклюзивно використовувати в твоїх перформансах. Кітті була відомою соул-співачкою, політичною біженкою з радянською Грузії і двоюрідною бабусею Ніци (відповідно прабабою Брільки). От тут Ніца і починає згадувати історії всіх жінок свого роду, бо бачить: Брілька готова повторити помилку своїх предків – не докладається достаньо до реалізації своєї мрії. Лінивство і брак честолюбства, – попереджає Ніца на старті, – в Грузії правлять за чесноти… Агов, то всі герої Ніно Харатішвілі – як один святі!    

Стася, Костя, Кітті, Елена, Дарія, Ніца, Брілька – всі , окрім Крістіни, носять прізвище Яші. 

Це прізвище Симона Яші, чоловіка Стасі, білого, а згодом червоного офіцера; цей чоловік провів в родині і в просторі роману часу стільки, щоби зачати двох дітей – він розчинений у війні, навіть його смерть не зафіксували, просто зник якось під час бою чергової великої війни. Дуже-дуже символічний батько для проклятого роду (вершник на ім’я Війна). Дівчатка-байстрята беруть ім’я діда в цій родині, так уже складається. 

Перша Стася і остання Брілька  – повні тезки: Анастасія Яші починає і закінчує цю історію, не залишаючи ілюзій: історія родини (і країни) іде по колу. 

Стася і Крістіна – сестри. Костя і Кітті – син і донька Стасі. Елена – донька Кості. Дарія і Ніца – доньки Елени. Брілька – донька Дарії. 

Ви уже помітили, що тут тільки один чоловік? Костя Яші. Чоловіків тут таки гостро бракує: навіть те перше, що ми дізнаємося про Брільку  – підлітка танцює в ансамблі чоловічі партії. Втім, чоловіки все ж приходять в життя жінок Яші, щоби залишати по собі народжених і ненароджених дітей, ці хлопаки походять так само з однієї родини переважно –  Еріставі: вихованець Стасі, коханець Кітті, вихованець Крістіни, коханець Крістіни, коханець Ніци. Серед чоловіків Еріставі – страх яка висока смертність. Серед жінок Яші – страх яка безпідставна надія на безсмертя.    

«Ти зможеш. Будь усім, ким ми були й не були. Лейтенантом, канатоходкою, матросом, акторкою, кінематографісткою, піаністкою, коханою, матір’ю, медсестрою, письменницею, будь червоною, білою чи синьою, хаосом і небом, будь нею і мною, і нічим із цього, а насамперед танцюй свої незліченні па-де-де». Це перелік нереалізованих спроможностей Яші, це те, ким і чим не стали героїні Харатішвілі. Кожен тут чогось прагне більше за життя і цього ніколи не матиме. Задовольняються натомість тим, що псуватимуть життя ближньому. Не знаю, чи якось з грузинською перекладається прізвище Яші, але могло б бути «гординя», а Еріставі пригодилося б «униння». Кожній родині – по магістральному гріху: і так колами, колами, колами пекла. 

Зґвалтована партійцем Крістіна робить аборт від злочинця, її син не народжується, але й вона втрачає здатність родити. Плюс-мінус в цей же час в іншому регіоні країни юну дівчинку ґвалтує та сама людина, вона таки родить від нього сина. Кітті, вагітній на пізніх термінах хлопчиком, стимулюють передчасні пологи, вона теж стане бездітною надалі. Той народжений від ґвалтівника хлопчик сам ніколи дітей не матиме, він все життя віддано кохатиме Кітті. Тітка Крістіна ж спокушатиме і закохуватиме в себе кожного хлопчика Яші та Еріставі, який буде на її життєвому шляху. Ясно ж про що я говорю, коли наполягаю на агресивній тавтології в сюжетах і історіях «Восьмого життя»?  Повтор в літературі завжди свідчать про щось руйнівне, в точніше саморуйнівне. Ті ненароджені сини, що перетворяться по ледь живих коханців – гранично наочний приклад. У переліку персонажів – титульної вісімки – має бути ще мінімум троє ненароджених людей (чоловіків, до речі). І ще одна мертва дитина: Кетеван змушують народити сина – вона родить мертву доньку. Гендерна інтрига, так би мовити. 

Насправді історія жіночої родини Яші «хибно» стартує з чоловіка, який між тим залишається над родинною міфологією. Але не тому, що чоловік. То не буде великим спойлером (на відміну від інших сюжетів), якщо біографію патріарха я вам тут швиденько переповім. Походив із збіднілої грузинської аристократії, вчився на кондитера в Європі, працював за фахом в легендарному готелі в Криму, багато подорожував, в одній із подорожей – в Будапешті, можливо, а може, у Відні (головне, що в імперії, конкурентній щодо російсткої) – знайшовся рецепт унікального шоколаду, відтоді дрібку магічного шоколаду він додавав у всі свої вироби. Тим здобув слави. Повернувся у Грузію, поселився в «кавказькій Ніцці», став легендарним шоколадним фабрикантом. Одружився з «монастиркою» Кетеван – спокійною і релігійною дівчиною, яка щиро ненавидить росіян-окупантів (Кетеван – свята заступниця Грузії, прозора алегорія). В родині уже було двоє доньок, коли батько почав вимагати собі сина. Він приготував Кетеван, котра спати з чоловіком більше не хотіла, магічний шоколад, спокусив і вона знову завагітніла. Народилися близнючки – Анастасія і ще одне немовля померло в пологах. Померла в пологах і Кетеван. Прапрадід знову одружився – цього разу на росіянці, вдові українською цукровика. І у них народилася відчайдушно красива Крістіна, чий зв’язок із відомими партійним чином зробить родину а)багатою, б)знищеною. Влада мінялася, на Кавказ приходили війни – шоколадний фабрикант випікав свої торти-тістечка і жив поруч із теплою-м’якенькою дружиною. Як у христа за пазухою. Ну чи як у окупанта під каблуком, даруйте. 

Імені старого ми так і не почуємо. При тому, що Харатішвілі дає іменам навіть перехожим на вулицях революційного Кутаїсі і міліціонерам на перехрестях Москви. Патріарх, імені якого не пам’ятає його рід, прикметно. 

Прапрадід – єдиний із родини реалізував свою мрію: був відомим шоколадником, творив непідробні вироби, помер у спокої і щасті (бо в деменції). Тому він і не є героєм цієї історії аж настільки, щоби мати ім’я. Він не потерпає від родинного прокляття неспроможності, бо саме він прокляття запускає, він – не жертва, а знаряддя. Той, хто не жертва, Ніці не цікавий.

Гарячий шоколад, що змушує і спокушає дружину патріарха родити дітей і померти в пологах зрештою, містить настільки потужну речовину, що їй не можуть опиратися. Наче долі. Стася родиться проклятою. Крістіна взагалі б не мала родитися, якби Кетеван не вбило бажання чоловіка розмножуватися. Цим шоколадом не можна частувати коханих, – попереджає патріарх, – бо люди втрачають свободу волю і стають легкою здобиччю зла. Шоколад є пристрастю, але сильніший за неї. Рецепт за спадком відходить Стасі. Кожен із героїв той шоколад пробував – і з рук найближчої людини, не сумнівайтеся. Нині – на Ніці – рецепт втрачено. 

Шоколад – символ, це ясно. Але чого? Родинної традиції. Прокляття. Походження. Так чи інакше, вся родина існує завдяки цьому шоколаду і на чолі цієї родини – не безіменний патріарх, а матріарх Стася, саме прізвище її чоловіка носитимуть нащадки, її ім’я забере собі остання з роду. Шоколад – символ спокусливою привабливості матріархатних родин, які приречені на виродження. Зрештою це ж дивно, що рецепт успадкувала середульша донька. Зрештою, саме вона мала народитися хлопчиком-спадкоємцем. Шоколад – причина існування традиції і родини. Шоколад знищує цю родину тому, що вона матріархальна, її влада невизначена, а протистоїть вона суто владним чоловікам. 

Ніно Харатішвілі кохається на евфемізмах. Чоловік, що спричинив найбільше зла родини – Берія.  Берію вголос не називають: він тут Маленький Великий Чоловік, його можна впізнати за назвою рідного села, за певними віхами біографії, за дружиною Ніною і за пенсне. Його прізвище прозвучить лише один раз і то в анекдоті: в пеклі всі захлинаються в крові, а Сталіну кров сягає лише кісточок, це тому, що Сталін в пеклі стоїть на плечах Берії. Цей анекдот розкаже Ніці Крістіна, Крістіну змусили бути коханкою Берії, він знищив її життя, та ім’я вона його скаже тільки так – в анекдоті, в мить, коли втратила розум і за мить до смерті.  Так вголос не називають демона, щоби не прикликати його випадково.

Один аспект роману буде дражливим особливо для українського читача, припущу. Там, де в історію вступає Ніца і Дарія – дівчата, народжені в 1970-х – починається доста відчутна лінія ностальгії за Совєтами (котру можна зрозуміти якщо брати до уваги: оригінальна аудиторія роману – німці, які свою остальгію так само не подолали). О так, навіть «смачнюче радянське морозиво» там буде. Радянський Союз – час і простір, який формує особистість розповідачки Ніци (і авторки Ніно), обидві віддають йому за це шану. Є одна важлива сцена в біографії Ніци, коли ця ностальгія поволі переходить в щось злоякісне. Вона – студентка історичного факультету, презентує реферат про Сталіна як грузина. Викладач закидає, що в рефераті забагато радянської пропаганди і мало постколоніальної аргументації. Ніца вибухає: біда Грузія в тому, що вона вічно шукає ворога назовні і не бачить, що сама прирікає себе на війни. В цей час уже іде війна в Абхазії. Викладач рекомендує поїхати їй туди і переконатися, хто там воює – чи бува не росіянці. Люта Ніца намагається знайти гроші на поїздку на фронт, натомість її ґвалтує місцевий бандюк. Він – грузин, свій, дуже свій. Цю історію Ніца згодом назве «моєю війною в Абхазії». Вона от так – перформативно – доводить неправоту викладача (даруйте цинізм такого мого висловлювання). І так, пише на викладача донос і кидає університет. Пошук внутрішніх ворогів і небажання бачити впритул зовнішньої загрози, брак таки того самого постколоніального інструментарію – все це в «Восьми життях» є, нікуди не дінеться, це не робить книжку менш потужною чи менш цікавою (просто українському читачу, який береться за роман Харатішвіллі, до такого треба бути готовим).  

Але-от ще один евфемізм. Рідне місто родини ми теж не почуємо, її називають Ніццою Кавказу. Найчастіше так звуть  Гагру, здається. Яші походять з нині окупованої території – це та думка, яка треба тримати «за пазухою» добру половину книжки. Їм за домівку – втрачена захоплена скривавлена земля.

Замовчування в романі принципові. Там, де Ніца не може говорити прямо або нарешті замовкає, починається найголовніше. В розповіді наче настає пауза – не природня (подих перевести), а насильницька (рота заткнули). Повтори, повтори, повтори, а потім – евфемізми і паузи: так штучно переривають потік інформації. Яші воліють не знати – це їхня головна біда. А історія, що її пише Харатішвілі – про штучне переривання родини (я ж звернула уже увагу, як змогла, на історії абортів Яші уже). Є в цьому сенсі критично показовий фрагмент в романі, один із найсильніших. Дівчина-медсестра, яку щойно змусили фактично убити дитину і скалічити пацієнтку, тримає на руках мертве немовля, породілля намагається побачити дитину, медсестра молиться:  «І прости нам… — Кіті підставила кулак під куприк і спробувала підвестися, щоб краще бачити, — провини наші, як і ми прощаємо… — Маріам повернулася. Вона не договорила молитву до кінця. Не лишалося більше про що просити Бога». Молитва переривається, нема про що і за кого більше молитися. І та дівчина, яка не має про що просити Бога, насить імя богородиці і тримає на руках мертве немовля. Такі паузи в молитвах, такі люті намагання не називати зло в голос – вони чітко корелюють з чистими аркушами для історії Брільки, яка тепер знає всю правду про первородні гріхи предків і відмінить відтак буцімто прокляття… Та ні, нема в цьому романі гепі-енду. Є червова пауза в молитві.

Текст: Ганна Улюра

Ніно Харатішвілі. Восьме життя (для Брільки) /Переклад Роксоляни Свято. Київ: Комора, 2022. 1056 с.