«Опісля перегляду «Зелених коридорів» постановки Олекси Гладушевського у спостережника може з’явитися досить претензійне та вимогливе ставлення до наступних будь-чиїх робіт. Режисер дбайливий до свого глядача, про це свідчить і обговорення пʼєси по завершенню дійства, і намагання викристалізувати відчуття якості, і концентрація постійної уваги до дії різними комбінаторними конфігураціями: кіноелементами, демонізацією, світськими танцями», — поет Віталій Білозір про театральний дебют Олекси Гладушевського в Театрі Драматургів. Запрошуємо 23 грудня на наступний показ вистави.
На початку 2020 року 20 українських драматургів створили театр нової орієнтації, головною місією якого є побудова комунікаційної гілки для перспективного розвитку сучасної драми. Вважаючи, що сьогочасний театр має промовляти про животрепетне, актуальне, засновники означили свої прагнення у певних цінностях, головними із яких є зростання, творчий пошук, експеримент, спілкування сучасних авторів. «Це природна відповідь на недооцінку ролі автора в українському соціумі», – стверджують засновники.
Нині у Театрі Драматургів презентують чотири вистави за текстами українських авторів під режисерством дебютантів, котрі здобули перемогу в конкурсі молодих режисерів за підтримки Центру Міжнародного розвитку театру Філіпа Арно.
Драма Наталки Ворожбит «Зелені коридори» в режисурі Олекси Гладушевсього засяяла серед номінантів. П’єса розповідає про долю українських біженок. Вони намагаються втекти від війни, проте позбутися травмуючих станів персонажкам не вдається. Вони не здатні інтегруватися до європейського світу і, після тривалих пошуків себе, врешті-решт повертаються додому. Драма насичена чорним гумором та іронією. Авторка дозволяє собі зухвало та демонстративно висміювати толерантність, зацікавлення та зачарування європейців російською культурою.
Олексо Гладушевський – автор ідеї та продюсер одного із найбільших українських офлайн кінофестивалів «Миколайчук OPEN» у Чернівцях. Маючи досвід у понад 15 років роботи в кіно та телевізійних програмах на головних каналах країни, він несподівано вривається в театральний світ.
Одночасно вистава була відіграна у двох театрах київського Подолу. Експериментальна, ґротескна, фарсова оптика Олекси додає драматургічному тексту цікавих символістських есенцій, виразного переосмислення й претендує на розширення глядацького кола.
Симпатію викликає підбір акторів. Олексу цікавить молодь – талановита та енергійна, якій він дає реалізуватися й заохочує до пізнання майстерності. Це спонукає до діалогу про розвиток та дію молоді у площинах української культури.
Олександр Якобчук – найбільш задіяний герой п’єси. У традиціях давньогрецького театру він грає кілька травестійних ролей: головну — актрису, а також кілька її персонажів у кіно — Олену Телігу, екзотичних Степана Бандеру та Миколу Леонтовича. В Олександрові відчувається потенціал та бажання пропонувати себе споглядальнику як вишуканого та гучного актора. Він уміло проживає кожного персонажа, блискуче втілює ексцентричну, самозакохану, елегантну біженку-актрису.
Перспективною акторкою у цій виставі виявилася також Діана Попова – кошатниця. Її героїня подекуди недолуга, смішна, наївна та водночас яскраво демонструє характер чималої кількості українців, які до останнього рятували своїх домашніх улюбленців.
Окреме місце відведене декораціям та костюмам. Здається, ніби подеколи вони рятують акторів, сюжет, постановку, відсторонюють глядача від злого й жорстоко, апелюють до вишуканості, пристрасті та розкоші. Хоч театр і акцентує насамперед на тексті, проте глядачі вдосталь насолоджуються привабливим, гламурним та епатажним смаком Олекси. Біженки з’являються у шубах, вечірніх сукнях, коштовностях, ангели відверто еротизовані, канадець — із тростиною та в циліндрі, спільник Бандери вдягнений як діловар з дев’яностих.
Опісля перегляду «Зелених коридорів» постановки Олекси у спостережника може з’явитися досить претензійне та вимогливе ставлення до наступних будь-чиїх робіт. Режисер дбайливий до свого глядача, про це свідчить і обговорення пʼєси по завершенню дійства, і намагання викристалізувати відчуття якості, і концентрація постійної уваги до дії різними комбінаторними конфігураціями: кіноелементами, демонізацією, світськими танцями.
Нове амплуа Олекси Гладушевського природне та своєчасне у наш час метаморфозної реальності. Його вимогливе та примхливе ставлення до роботи режисера, взаємодії із глядачем, актором, автором засвідчує успішний результат. Сподіваємось його розвитку у наступних постановках.
Фото: Майї Максимової
Текст: Віталій Білозір
