Перед Великоднем подій не так багато, але все ж таки є те, на що я би хотіла звернути увагу — як завжди виявляється, що навіть дуже різні події пов’язані одна з одною, бо ми можемо розглядати культуру країни як єдиний організм який певним чином реагує на біль та інші подразники…
В стильному арт-просторі showroom Freedom, що зараз співпрацює з Творчім центром Юніон, відкрилась виставка одеського художника Олександра Дрьомова, відомого зокрема своїми яскравими перформансами. Наразі він презентував роботи різних років, об’єднані назвою Blue Yellow — вже по назві можна передбачити тематику виставки (Дрьомов був серед тих, хто з перших часів навали взяв активну участь в громадянському спротиві загарбникам). І дійсно — від ранішніх робіт, що відтворюють зокрема варіації на тему розп’яття (виставка відкрилася у Страсну П’ятницю) до нещодавніх інтерпретацій канонічного іконопису – все відсилає нас до рефлексії на тему долі України. До речі, оскільки роботи датовані, ми можемо наявно простежити, як змінювався стиль та світогляд художника, від майже академічного (або від своєрідної майстерної травестії академічного) живопису до безпосереднього жорсткого і певним чином формалізованого діалогу з глядачем. Тут треба зауважити, що можливо дехто й може сприйняти роботи Дрьомова як провокативні або навіть шокуючі. Але якщо ми згадаємо бурлескні маргіналії свячених книг, або не менш яскраві народні ікони, то генеалогія його творчості буде цілком зрозумілою. Недарма Сергій Ануфрієв, який зворушливо презентував виставку, пише – «Історія Дремова дуже схожа на житіє святого з давнини. Так само вони прозрівали, що все зовсім не так, як здається неосвіченим поглядом». Так можна, гадаю, сказати про тих майстрів, які відкинули складність задля простоти та ефективності у темні часи історії…
І як завжди, низький уклін організаторам виставки, бо те, що колись було нормою життя, зараз сприймається як диво і свято.
У суботу в науковій бібліотеці ім. Грушевського відбулася зустріч з поеткою Ією Ківою (модератор зустрічі одеський поет Андрій Хаєцький). Донечанка Ія Ківа, філологиня за освітою, яка через російське вторгнення ще в 2014 році залишилась вигнанкою з рідного міста, в останніх своїх книжках опрацьовує тему коріння та вигнання, пам’яті та забуття, війни та пов’язаної з війною травми. Дім – це окрім всього ще самовизначення, і втративши його ти маєш відповідати знов на питання не тільки «звідки ти?», а ще й «хто ти»? Ось саме будівництво нових кордонів особистості через поезію, самоствердження себе там, де окрім як на слово немає на що спиратися, і є, як на мене, головною задачею поетки, яка презентувала в бібліотеці свою нову книжку «Сміх згаслої ватри» («Дух і літера», Київ, 2023). А враховуючи, що через війну багато хто втратив свої домівки та кардинально змінив звичне життя, цей досвід опрацьовування травми через рефлексію як на мене є дуже важливий.
поки я спала бузок відчинив мені вікна
хто б міг подумати що і весна приходить як злодій
щоби вкрасти холодний піт снів про війну
які пахнуть завжди сухою сливою пам’яті…
В розмові, яка частково проходила в бомбосховищі, бо саме в той час в наш бік летіла чергова ракета, поетка та слухачі торкнулися теми війни у поезії. Ія Ківа зараз активно презентує українську поезію за кордоном — тому нам було цікаво, а як саме сприймають нас закордонні колеги. Я б казала, результат, судячи з діалогу, не дуже втішний — в мене склалося таке враження, що фестивальна поезія, мабуть на відміну від поезії університетської (це мабуть дві основні форми існування поезії на Заході), дещо спрощена, мабуть за рахунок того, що завдяки перекладам до різномовних учасників та слухачів доноситься переважно прямий сенс, а не звук та вишуканість стилістичних засобів (серед учасників фестивалів прийнятно, каже поетка, навіть упереджати свої тексти певними пояснюваннями – для чого, при яких обставинах і з якими саме почуттями той чи інший вірш був написаний, що для нас, авжеж, виглядає дивно). При такому розкладі поезія різних учасників міжнародних фестівалів перетворюється не стільки на діалог або полілог, скільки на серію монологів. Інша річ, коли подія обмежується певною мовою та тематикою — саме сучасною українською поезію зараз цікавляться в світі, вона збирає великі аудиторії і нарешті займає своє місце в світовій культурі, яке давно належало їй по праву. А враховуючі, що Ія Ківа наразі — одна з ведучих фігур сучасної української поезії , то її виступи та читання варто послухати; принаймні для того, щоб зрозуміти, наскільки наша сучасна поезія складна та різноманітна і які потужні в ній саме жіночі голоси.
Що об’єднує дві такі різні події — мабуть те, що буває такий час, час скрути, коли щоб донести щось до сторонньої аудиторії (наприклад, для закордонних глядачів та слухачів, яких турбують перш за все власні справи), треба шукати сильні подразники. Незважаючи на те, що вірші поетки дуже складні і перенасичені метафорами, ми й тут можемо знайти образи та символи, які працюють безпосередньо зі сприйняттям слухача:
мертві діти стоять за нашими спинами -
чорні й прозорі, червоні й з обличчями попелястими -
немов би нанизують прапорці із паперу
на довгу як ніч без любові шворку життя
і спалахи тиші запалюють свічку надії —
єдину на всіх — тільки так обіймають в притулку
ми ж сходи терпіння долаємо листя за листям
на дерев’яних з безсоння ногах…
Текст: Марія Галіна
