Тут в першу чергу треба сказати ось що: на нас обрушилася жахлива злива, і через цю зливу пересування по місту було майже блоковано. Тому я встигла те, що встигла – як ви вже знаєте з анонсів, в нас було багато різноманітних подій; не дуже зрозуміло чому їх особлива кількість прийшлася на четвер, я мала би висвітлити більше, але я не винна, тут справа навіть не в агрегаторах таксі, які задрали ціни, а в водіях, які нікуди не хотіли їхати в таку халепу (я їх розумію). То до деяких подій я просто не доїхала.
1.
Так ось, спочатку про музику – в творчому просторі «Діалоги» незважаючи на disaster, виступав музичний гурт «ЧАРІВНІ МОТАНКИ» (спочатку він був «Вуду Мотанки», але кажуть, це багато кому не сподобалося – хоч і не мені, я вважала назву прикольною).
Гурт складається з трьох осіб (Наталія Решетняк – спів, Юлія Лукіяненко – скрипка, Евгеній Сметанін – гітара) та натхненниці поетки та письменниці Юлії Біломлинської, взяв на себе місію популяризувати в Одесі народну українську музику – тут ми наявно бачимо до речі – якою просунутою була стара українська музична культура з її складними бароковими мелодіями та вишуканою силабічною лірикою, як наприклад в старовинному канті «Фортель» 17 століття («Фортелем панну дівоцтва збавляють, фортелем ближніх у кут заганяють… Ой Боже, моцній пане, навчи прожити, щоб себе самого не перехитрити…»). Більшість виконаних пісень належать до західно-української, зокрема до лемківської культури. Власне реконструкція старовинних пісень полягає не тільки в витворенні музики, але й в розшифровці текстів ; щоб зрозуміти, про що взагалі йдеться, треба було кожного разу давати попередні роз’яснення on plain Ukrainian; реконструкторки розповіли, що вони зі словниками та довідниками розбирали слова кожної пісні. Таким чином ми мали не тільки вишукане й професійне виконання таких класичних взірців, як «Прийшла карта», або «Гомін», але ще й короткий історичний екскурс. Виявляється, що пісні ці мають щільну прив’язку до сучасності – чоловіків призивають на війну, а сильні дівчата самі вирішують свої проблеми, та час від часу збираються разом та п’ють, але в межах розумного («Пиємо»). До речі в пісні «Пиємо» дівчата зібралися у шинку, щоб разом оплакати свою любов до Яничка саме тоді, коли в Штатах жінок ще не пускали до пабів.
Треба казати, що гурт цього разу (я чула їх попередній виступ рік або більше тому) свідомо відмовився від деяких сумних пісень заради веселих – наприклад заради пісні «Була в мене парова машина…», бо жодне серце не витримає зараз постійного суму… Що насправді цікаво, наявність парової машини у героїні не підлягає сумніву.
Шкода тільки, що на концерті було мало народу, частково саме через зливу, частково тому, що як я вже казала в четвер подій було дуже багато (до інтерактивного спектаклю в ArtOdesa я так і не добралася) – це класний гурт з виконавцями високого рівня, дуже важливий для одеського культурного простору.
2.
Інша подія, алетеж тісно пов’язана з музикою – виставка «Термінус», яка відбулася на нової локацїї Музею Сучасного Мистецтва Одеси.
Треба сказати, що експозиція (автор виставки Дмитро Ерліх, співавтор інсталяції Ілля Петров, куратор проєкту Андрій Сігунцов) супроводжується солідним пояснювальним апаратом («Романтична традиція “споглядання руїн” є метафорою рефлексії, що відображає сам процес становлення культури. Це захоплення постіндустріальною величчю генерує фантазії, які не спрямовані на становлення власної культури, а скоріше на відсунення від постсоціалістичного чи постіндустріального “Іншого”. Термін “ruin porn”, введений письменником та фотографом Джеймсом Д. Гріффіном, спочатку описував тенденцію приїжджих туристів фотографувати Детройт»… і так далі). Порівняно з релізом сама виставка навіть виглядає мінімалістичною (але переконливою частково завдяки класному оформленню зокрема світловому). Я власне через ту саму зливу не була на відкритті, то була в змозі добігти до неї тільки в вихідні, коли в межах виставки відбувся музичний івент за участю двох молодих музикантів. Undo despot – яка, тут я знов цитую – «експериментальная аудіовізуальна мисткиня з Одеси, музика якої фокусується на деконстуйованих мотивах з сильним впливом індастріалу в поєднанні з мінімалістичним ноізом». І тут ми могли спостерігати щасливе поєднання музики, локації та експозиції – напівпідвала з грубими стінами та арт-нішами, де власне й розташовувалися об’єкти виставки; бува так, що організовані класичні мелодії виявляються занадто нав’язливими, а імітація хаосу, навпаки, втішає, тут ще «деконструкція» включала низькі, майже інфразвукові елементи. Інфразвук сам по собі викликає тривогу, і в оточені апокаліптичних ландшафтів такі саунд-композиції особливо вражають. Другий виконавець, rokurokusuzu, працював з міксом, скоріш вишуканим, ніж потужним, але надихав сам складний рисунок звукового полотна. Що до самої експозиції, то тут ми маємо справу, я би казала, з термінальною стадією розвитку напрямку “ruin porn” – гламуризацією руїн; розташовані в нішах, елегантно підсвічені асиметричні роботи скоріш закликали до медитації, ніж шокували. Взагалі як не дивно звернення до постапокаліпсіса і посткатастрофи в наших умовах носить певний психотерапевтичний окрас, позволяючи безпечно прожити травматичні моменти, яких в нас зараз ой як багато.
3.
І нарешті в Культурному центрі Union -точніше в арт-просторі Freedom art gallery відкрилася виставка робіт відомого (не в останню чергу завдяки епатажним акціям та потужньому стрит-арту) художника Ярослава Войцеховського, який презентував кілька давніх картин, а також нову серію, присвячену мистецтву шибарі (сібарі).
Ми чомусь звикли, що майже все, що пов’язане з Японією, має нести на себе відтінок еротики, але початково шибарі – це давні практики, які сходять до технік бойового зв’язування ходзе-дзюцу, що виникли в Японії в XV–XVI століттях, проте як естетико-еротична практика шібарі сформувалося тільки в першій половині XX століття (принаймні так каже Вікіпедія). До цього часу відноситься поява в післявоєнній Японії шоу в стилі театру Кабукі, які спеціалізувалися на естетичному зв’язуванні – і роботи Войцеховського надсилають саме до культурної історії Шибарі. Зрозуміло, що без еротики не обійшлося врешті решт, бо ж зв’язування є зв’язування, а роботи Войцеховського завжди були тісно пов’язані з тілесністю (підтвердженням тому його ранні картини, які експонувалися тут же). Тут можна знов відмітити дуже влучне поєднання локації і експозиції – бо шоу-рум з її зразками прикладного мистецтва – модельним одягом, парфумами та лімітованою колекцією арт-сумок, мов би легітимізував свої бренди, розташовуючи їх в оточенні «високого мистецтва», і навпаки – роботам Войцеховського неформальне але стильне оточення додавало елегантності (Проект є благодійним і здійснюється за підтримки адвоката Вікторії Нестеренко. Виручені кошти підуть на гуманітарну допомогу мешканцям Нікополя).
Це не все, що відбулося в Одесі наприкінці тижня, були і інші події, варті уваги – мабуть найкрутіша з них це Black Sea Security Forum 2024, куди з’їхалися десятки політиків, експертів, військових та дипломатів із багатьох країн світу – від Європи і до Африки та Австралії. Але це вже не моя єпархія, це висвітлюватимуть більш серйозні люди.
Текст: Марія Галіна
