В межах програми дослідження одеського міфу та деколонізації вже відбулося багато потужних заходів, але минулого тижня їх було декілька; я встигла – і те перебігаючи з одного на інший, побувати на трьох.
1.
Перший в рамках програми освітнього курсу про місто мав назву «Мурал і місто: битва за красу або потворність?» платформи Піксельовані реальності. Юлія Манукян – журналістка, кураторка мистецьких і урбаністичних проєктів, лауреатка премії Вацлава Гавела за креативне дисидентство розповіла про історію графіті та їх творців, про стратегії та про те, як контркультурний, протесний акт поступово перетворювався на визнаний та доходний рід мистецтва (залишаючись протестним, але це взагалі притаманне для мистецтва).
Взагалі, лекція, яка (як і інші) пройшла під патронатом Музею Особистих Колекцій ім. О.В. Блещунова, була настільки інформативною, що я б бажала по перше, щоб вона не стояла поруч з іншою програмою того ж дня, а по друге, щоб графіті і муралам було присвячено не одну, а принаймні дві лекції, або окремий цикл. Взагалі більша частина лекції була присвячена саме графітистам, їх вимушеній анонімності, способам легітимації та інституціям, які займаються просуванням цього виду мистецтва – недовготривалого, але мабуть найважливішого для урбаністичних ландшафтів. До речі мені дуже сподобалося формулювання: мурал – це те, що має прикрашати місто, а графіті – це мистецтво протесту. Але в Одесі наприклад, одне доповнює інше, як, наприклад, високоестетична серія зоологічних графіті у старому центрі, та й всім відомі котики як на мене явище скоріш конформізму, ніж протесту.
Як результат, чого мені не вистачило в цьому потужному та професійному огляді – це саме Одеси, і того, як Одесу могли би прикрасити або спотворити мурали та графіті, та як вони це роблять наразі… Мені не вистачило всіх отих історій одеських котиків та улюблених локацій одеських графітистів – та не тільки (бо я бачила тут кілька робіт київських Feldman sisters, а лекторка розповіла ще про на жаль знищені вже роботи знакового європейського графітиста українського походження в Літньому Театрі). Взагалі хотілось би більше подробиць по темі «мурал і наше місто» та «графіті і наше місто». Може щось таке й було, коли я змушена була побігти на круглий стіл поруч, але у лекторки залишалось вже небагато часу, щоб розгорнути цю тему. То я хочу ще, бо лекторка високопрофесійна, слухати її було чистою насолодою, візуальний матеріал був підібраний класно, і ми варті не однієї а кількох таких лекцій.
2.
До іншої події, яка відбулася того ж дня, теж мають відношення заклади культури – це по-перше ONFAM / Одеський національний художній музей – тому що подія «Між Півднями та Півночами. Одеса в ландшафтах цивілізацій» відбулася в рамках публічної програми до виставки Алевтини Кахідзе «Тату, я в Одесі!», а по-друге – тому, що відбулася вона у стінах Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.
Оксана Довгополова, співзасновниця «Платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторка філософських наук, дослідниця феноменів колективної пам’яті, учасниця дослідницької групи проєкту Odesa Decolonization; Андрій Красножон, історик, археолог, дослідник середньовічної фортифікації, ректор Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського і Олександр Середа, історик, дослідник османсько-українського степового порубіжжя, доцент кафедри історії України Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського за модерацією журналістки, письменниці, членкині Українського ПЕНу Зої Казанжи, обговорювали те, як географічне уявлення впливає на історичні конструкти – і взагалі на імідж міста. Звісно, ми можемо сприймати Одесу як теплий південь імперії, чиї столиці були розташовані на півночі (і саме таке сприйняття і формувало останні двісті років імідж Одеси), а можемо – як зону північного Причорномор’я (біологам тут легше, бо вони саме так і сприймають цей регіон). Це, звісно, зовсім інший ракурс – не тепле місто з рибочкою і курортами, а суворий північний регіон, територія авантюристів та вигнанців.
Розглядалися концепції Одеси античної (край Ойкумени) та Одеси турецької (Хаджибей), тобто з будь-якого ракурсу Одеса виглядала останнім форпостом імперій – або південним, або північним. Зміна ракурсу до речі допомагає відірватися від точки зору, прив’язаної до спільного з Російською/ радянською імперією історичного минулого, бо було ще й інше історичне минуле, і взагалі, історія – це географія.
В рамках дискусії прозвучали також два музичні твори композитора та головного диригента театру Вадима Бессараба, до речі неперевершеного виконавця ролі головного герою у спектаклі «1900-й».
3.
І нарешті – про дискусію «Одеса. Культура» – масштабну подію від проєкту Odesa Decolonization, в якої культура розглядалася як елемент національної безпеки.
Численні спікери (Олеся Островська-Люта – директорка Мистецького арсеналу, артменеджерка, кураторка сучасного мистецтва; Тетяна Пилипчук – директорка Харківського літературного музею, кураторка Харківської літературної резиденції (2018 – 2020), засновниця Харківської мистецької резиденції “Слово”; Ірина Бірюкова, генеральна директорка Одеської національної наукової бібліотеки; Юлія Пивоварова, директорка та художня керівниця Одеського академічного музично-драматичного театру імені В. Василька; Софія Челяк, програмна директорка BookForum, виконавча директорка Другого фестивалю “Протасів Яр” (пам’яті Романа Ратушного), ведуча Суспільне Культура, журналістка Frontliner та модераторка дискусії — Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, членкиня Українського ПЕНу) обговорювали численні проблеми, пов’язані з національною культурою та її підтримкою – а також основні задачі, пов’язані з війною, які культура має наразі вирішувати – зокрема це збереження спадщини (музеї), і культурна дипломатія, оскільки люди культури природно мають інструменти говоріння.
До того ж культура позбавляє почуття меншовартості, тобто сприяє деколонізації – бо надає агентності; в ідеалі кожне місто само має бути центром, а не орієнтуватися на центр, де би він не призначався, у Москві або Лондоні та Нью-Йорку. До речі, Тетяна Пилипчук відмітила, що в 20-і роки серед спільноти харківських спостерігався сплеск перекладів з російської, при тому, що авжеж всі літератори і осередок були якщо не російськомовними, то принаймні не користувався словниками читаючи російською. Але ці переклади насправді мали ціллю дістанциюватися від російської культури – позначити її як “іншу”. В зв’язку с цім хочу нагадати нашу зі Штипелем статтю (Привласнення versus відокремлення в російсько-українських поетичних перекладах) на цю тему, в якої ми помітили, що інтерес до перекладів зростав саме в моменти інтенсивного сплеску національної свідомости.
Дуже важливо, як на мене,було відмічено, що мабуть вперше за сто років бізнес в цьому проекті культурного розвитку йде біч о біч з митцями та діячами культури; кращі люди міста це кращі люди незалежно від сфери їх діяльності і мають спільні інтереси. Принаймні мусять їх мати.
Друга частина заходу презентувала напрацювання британського журналіста, телевізійного продюсера та письменника, спеціаліста з медіа та пропаганди в сучасній Росії Пітера Померанцева з дослідження пропаганди, зокрема, в одеських міфах (модераторка – дослідниця Оксана Довгополова) Шкода, що саме ця тема якось пішла у бік протягом виступу, мабуть тому, що знайшлися більш важливі теми – наприклад, як сприймають Одесу та взагалі Україну за кордоном, особливо в тих країнах, від яких залежить зараз наше безпосереднє майбутнє, що треба робити, щоб змінити імідж Одеси і яким має бути цей імідж (зерновий хаб звучить непогано, але я би хотіла щось ще, столиця художників, арт резиденцій, кіно- та інших фестивалів наприклад, або місто гастротурів, а чому ні, в нас класна кухня). Дуже важливо було почути людину з іншим ракурсом бачення Одеси та України – це взагалі цілющий процес, який допомагає подивитися на себе з іншого боку (те, що нам потрібне таке дзеркало, прозвучало вже в першій частині засідання).
Для мене так і залишилася нерозкритою таємниця одержимості Одесою на російських теренах – бо за словами історикині Оксани Довгополової після 2005 року, тобто після Помаранчевої революції, там вийшло 17 фільмів про Одесу з пропагандисткою тематикою і 11 серіалів – а гроші в кіно на такі речі звісно даються зверху, причому немаленькі. Причина може саме й полягає в тій географії про яку йшлося на іншому круглому столі – Одеса це ключ до Північного Причорномор’я, стратегічно важливе місто, а все що накручено ворожою пропагандою навколо подій 2 травня та тези про те, що «Одесса – русский город и немножечко еврейский», це просто димова завіса, яка прикриває дуже прості та прагматичні бажання захопити приємну кліматичну та важливу в економічному та стратегічному плані територію.
4.
Тим не менш, по результатам численних дискусій та круглих столів я спробую таки сформулювати, що таке Одеський міф. Спочатку саме про визначення того, що таке міф, бо взагалі під цім терміном зазвичай педанти розуміють не те, що ми, але він дуже зручний, тому ми його залишимо тут.
В даному випадку я б сформулювала це так: міф у тому сенсі, який вживається стосовно нашої ситуації, це спрощена і свідомо чи підсвідомо спотворена модель реальності, призначена для вірусного поширення. Така модель зазвичай підкреслює і виштовхує якісь одні властивості та ховає в тінь інші. Вона формується і поширюється здебільшого у культурному полі, оскільки через свою початкову спрощеність конвертується та йде у сферу мас-культури. Саме тому її експлуатують журналісти та письменники (другорядні) а в нашому випадку ще й екскурсоводи, оскільки ця модель реальності зазвичай пропонується сторонньому споживачеві.
У нашому випадку це “Одеса кримінальна” та “Одеса як місто, створене в рамках імперського проекту”. Міф про кримінальну Одесу створювався силою таланту кількох авторів 20-х, у нашому випадку це Бабель і Паустовський, і частково Ільф і Петров, і через свою екзотику виявився дуже зручним для експлуатації, хоча Одеса не кримінальніша, скажімо, ніж Пітер чи Марсель. Але саме барвистість та нав’язана маргинальність призвела до того, що міф перемістився з високої прози Бабеля до мас-культури. З’явилися фільми, екскурсії, розраховані переважно на приїжджих. Міф укорінюється, коли з’являються наслідувачі та експлуататори.
З другим міфом складніше, бо Одеса як ціле справді склалася як імперський проект, хоча поселення та фортеці тут були завжди, де є затока біля моря, там завжди фортеця та порт. Тут, напевно, важливим є те, що самі одесити були готові прийняти цей міф, бо він частково протистояв радянській ідеології, частково працював на цілісний, єдиний образ Одеси, підживлюючи досить істеричний я б сказала одеський патріотизм – ми не такі, ми унікальні.
І нарешті третя складова міфу, як на мене, обов’язкова саме коли йдеться про успішний міф – це ностальгія. Міф це завжди про золоту добу, і Одесі в цьому сенсі сумно пощастило – сюди возили до родичів дітей з холодніших міст, і в пам’яті у багатьох через те, що привозили їх на канікули влітку, залишилося тепле місто, люблячі бабуся з дідусем, риба , кукурудза, море та літнє щастя,
І ось ця третя складова допомогла закріпити отой міфологічний уявний образ Одеси, бо як ні парадоксально, на просторі радянської імперії та пострадянському просторі ми більше нічого подібного одеському міфу не бачимо. (До речі, саме ця складова одеського міфу, як було переконливо показано на засіданнях краєзнавчого клубу «Така різна Одеса», активно використовується російськими пропагандистами, що створюють фейкові мережеві спільноти, присвячені одеськім ностальгічним наративам). І той міф відсунув у сприйнятті реальну Одесу – складне і досить жорстке, чесно кажучи, місто, що поступово позбавляється своїх родових травм, свідченням чого і є ця спроба урбаністичного самоаналізу. Але ж слід пам’ятати, що міфи не витискаються реальністю, вони витискаються новими міфами.
Текст: Марія Галіна
