Найвпізнаваніша серед французів українка, викладачка в університетах, відома медійна активістка з Києва, яка вже давно має французьке громадянство і проживає у Франції, пані Алла Поеді завзято бореться на теренах Франції з засиллям кремлівської пропаганди і за нашу Перемогу, а також пише книгу, думками з якої поділилася з Kyiv Daily.

Майбутня книга пані Алли, над якою вже йде робота, буде дослідженням про те, як “всюдисуща павутина” російської пропаганди накрила всю Францію – від кільтури у всіх її проявах і до політичних верхівок. І як її можна подолати, докладаючи виключно масштабних і цілеспрямованих зусиль.

Сама Алла Поеді багато років займається консультуванням представників французького бізнесу щодо ведення справ із представниками різних пострадянських країн, веде семінари, дає конференції, працює з лідерами думок. Але з 2014 року вона з усіх можливих платформ виступає зі своєю проукраїнською позицією. 

Прийшла пані Алла до цього також не одразу. З0 років тому вона, як говорить сама, приїхала вчителювати у французький Ліон зовсім іншою  людиною – радянською і проросійською.

– Все, про що ми говоримо – це  думки з моєї майбутньої книги, над якою я зараз працюю. Я знаю, що маю її написати, адже мій досвід і 30 років життя у Франції дозволяють мені розуміти дуже глибоко і з середини всі процеси, пов’язані з руйнівною  російською пропагандою і кремлівськими наративами у Франції, від радянських часів і по сьогодні, – говорить пані Алла.

“Франція для росіян – “дача”

Алла Поеді переконана, що росіяни дуже довго готували до війни в Україні не тільки саму Україну, а й увесь цивілізований світ.

– Франція для росіян – особлива країна. Вони її вважають такою собі своєю дачею. Для них французи повинні любити російську культуру і безумовно підтримувати росію. Для цього все і робилося, особливо після розпаду СРСР. 

Багато років поспіль росіяни регулярно організовували події з французькою політичною і економічною елітою, буржуазією, підприємцями – з різними колами, які впливають на прийняття рішень, важливих для французів. 

– По принципу «мʼякого впливу» тут ними влаштовувалися безкінечні культурні події: шикарні виставки з вернісажами, благодійні вечори з великими донорськими сумами, різні гламурні заходи тощо. Завдяки цьому і до нині у росіян тут  багато прихильників. 

Алла Поеді наводить приклад Російського культурного Центру, збудованого в самому серці Парижа за підтримки колишнього президента Франції  Ніколя Саркозі.

Росіяни вкладали і продовжують вкладати, але з меншою наглістю, дуже-дуже багато коштів у знакові події  французького культурного життя для формування позитивного іміджу росії, пояснює пані Поеді.

– У Франції  існує  багато різних асоціацій – громадських організацій, які підпорядковуються французському законодавству 1905 року. Люди збираються в них з якимись некомерційними цілями, щоб робити щось культурне, навчальне, спортивне, дискутувати про суспільні проблеми. І росіяни завжди шукали, «кому допомогти», і вкладали гроші в такі організації за допомогою різних грантів, фінансової підтримки. 

Не секрет, продовжує пані Алла, що російських емігрантів у Франції завжди було і є багато.

В останні роки, продовжує пані Алла, французькі чоловіки часто одружувалися з росіянками. Ці жінки активно входили в нове французьке життя, розпочинаючи суспільну діяльність. Схема, за якою це працює, проста.

Росіянка створює якусь асоціацію, повʼязану з темою російської культури. 

На новостворену асоціацію виходить російське посольство і надає їм грошову підтримку. Ті організують для запрошених французів коктейлі, подарунки, вечірки тощо. 

Французи обожнюють такі заходи, поступово звикають до них і гаряче підтримують щедру з ними росію.

– Таким чином створювалася ціла мережа пропаганди. Французи не бачать у цьому нічого негативного: все лише про культуру – виставки, фільми, танцюристи, вчені приїжджають – що тут такого? І це все –  у супроводі презентів та похвал.

Цією м’якою імперіалістичною силою вони взяли в оборот майже всю Францію, – резюмує пані Поеді.

“Росіяни і українці ніякі не родичі, ми – різні, ми просто сусіди.”

Свого часу наша співрозмовниця приїхала в Ліон з СССР, з проросійського Києва. І хоч мала український паспорт, але була російськомовною українкою.

– «Так ти завжди була росіянкою? І тільки тепер, після розпаду СРСР, стала українкою?» – питали мене французи. І щоразу мені доводилося розповідати історію України.

Це відбувалося не тільки в 90-х, зараз також мало хто розуміє хоч щось базове з української історії. Більшість впевнена в тому, що Україна виникла тільки після розпаду радянського союзу. А Анну Київську тут ще досі називають російською королівною.

– В Києві я закінчила національний педагогічний університет за спеціальністю “російська філологія, російська мова і література для іноземців.

У Франції я працювала спочатку викладачем російської мови і розповідала французам те, чому навчилася в Києві:  про Пушкіна, Достоєвського, Чехова.

На Россійський Інститут, який Алла Поеді співзаснувала в 1994 році з французькими активістами, шанувальниками росії у Франції,також вийшло російське посольство і запропонувало свою фінансову підтримку, подарувало бібліотеку книжок російською.  

– Мені в той час довелося попрацювати перекладачем  з Горбачовими, Раїсою та Михайлом. Незважаючи на повагу, яку я відчувала до колишнього Президента СРСР, я своїми очима побачила, що Україна для росіян не була і не буде рівнею. Вони дивилися на нас зверхньо.

Саме в цей період я гостро відчула різницю між нами – росіяни і українці ніякі не родичі, ми – різні, ми просто сусіди.

В 96-му році я покинула Інститут і почала вивчати українську спадщину.

“На початку війни більшість французів дивилася на нас, як на якусь Гваделупу”

– Моя перша мова – українська. Я росла у бабусі у Фастові, і коли настав час іти до школи, мої батьки забрали мене до Києва, перевчили розмовляти російською.

У своєму розумінні я завжди відчувала особливість нашої культури, естетики, креативу нашого неймовірного народу. 

Але не було навіть на що спиратися. Книжки з реальної української історії, або підручники з історії мови тільки зʼявлялися і їх було важко знайти у Франції наприкінці 90-х.

Збирала інформацію по крихтах. України не існувало на медійному і суспільному просторі Франції.

Окрім негативу, як то Чорнобиль, ніхто про нас не згадував. Водночас росія була присутня в щоденному житті французів. Якась тема, повʼязана з росією, завжди фігурувала в медіа просторі. 

І саме після розпаду СРСР росіяни посилили мережу російської пропаганди через фінансову підтримку і організацію у Франції безкінечних заходів з “душком” царизму. Всі ці ряжені бали в нібито традиціях російського імперського двора діяли на французів і працювали на «близькість» з росією.

І тут треба розуміти ментальність французів, підкреслює пані Алла: Франція в минулому – імперіалістична держава, така, як і росія. І французам історично  близькі теми величі імперії. У сучасній Франції існують різні організації, які вшановують памʼять страчених королів і мріють про повернення монархії.

– Тому і не дивно, що багато  французів і дивилися на нас – на Україну, – як на якусь Гваделупу (острів, заморська територія Франції – прим. ред.). Мовляв, якась там  загублена територія бунтує і хоче відділитися від великої і непереможної імперії, навіщо? Живіть разом і не рипайтеся, перемогти велику росію неможливо.

Вони ніколи не розуміли і зараз дуже мало розуміють щось про Україну, що наша історія старша за російську.

Що це Україна є  матірʼю росії, говорячи їх мовою, а не Москва – старша сестра Києва. Це росія від нас відпочкувалася. 

Тому росіяни і не можуть нас відпустити. Вони без нас, без Києва, не існують. Поки живі, всі свої зусилля росіяни будуть направляти на  примушення нас до єдності. Всілякими способами.

Страшно казати, але навіть якщо ми всі загинемо, їм це буде на руку: не залишиться свідків. І вони спокійно повністю присвоять нашу історію собі.

Навіть не всі наші співвітчизники це розуміють, французам це ще важче.

“Ніхто не переймався створенням позитивного і привабливого образу України на заході”

Французи не розуміють української реальності, на думку пані Алли, в першу чергу ще й тому, що Україна сама нічого особливо для цього не робила. 

– І тут я вже звертаюся до нашої сторони. Україна, її різні уряди ніколи не займалася масштабно тим, щоб у світі і зокрема у Франції про неї знали.

Ніхто ніколи не переймався думками про створення позитивного і привабливого образу України тут, на заході.

Коли я приїхала сюди, тут вже давно існували українська діаспора. Вони розмовляли українською, танцювали в шароварах, співали щось наше національне, але варилися, як то кажуть, в своєму соусі, спілкувалися між собою. 

Не було розповсюдження українськості у Франції, залучення та збільшення прихильників України. Тут майже ніхто нічого не знав про незалежну  Україну.

Зараз ситуація трохи інша, але з усіх цих причин, які я озвучила, росія тут знають всюди, а Україну хоч і почали згадувати більше після початку війни, але не так, щоби кинутися масово нам на допомогу.

“В інфо- і культурному просторі була тільки Москва” 

– В інфопросторі Франції, – ділиться далі думками зі своєї майбутньої книги мадам Поеді, – була тільки Москва. Місцеві журналісти їздили туди знімати репортажі, і їх там занурювали в теплу ванну з шампанським – тут і канапки з ікрою, і готелі найкращі, показували їм все гарненьке, але не далі Садового кольца.

Репортажі звідти були загалом про російські успіхи. З Москви та Санкт-Петербургу.

Реальну, глибоку, архаїчну, злу, агресивну і кровожерливу росію, з її бідністю, відсталістю, туалетами в землі і дикістю до війни не знали, не чули, не бачили. 

Таку справжню росію французи лише зараз трішечки для себе відкривають, після Бучі і Маріуполя.

Але не всі. Вони з м’ясом і дуже важко виривають з себе росію їхньої мрії – легенду, яку росіяни створили в їхніх головах і свідомості. 

Їм важко визнати, що вони всі ці роки помилялися, що їх одурманили і вони жили, вірячи у якісь міфи. 

І, до речі, французи також не можуть нам цього простити – того, що через Україну вони більше не можуть відкрито любити росію, як вони її любили раніше. 

Не було такого француза, який би не сказав мені: “Як я мрію поїхати в Петербург на ці білі ночі! Боже, як я мрію поїхати в Москву і побувати на Червоній Площі!” 

Буквально днями одна відома французька журналістка повторила це слово в слово! 

Тема Путіна – то ще одна глибока історія. Імідж, який йому збудувала пропаганда, дуже привабливий у всьому світі, не зважаючи на вбивства українців. На нього звернута увага всіх медійних діячів.

“Після повномасштабного вторгнення росії в Україну у деяких французів відкрилися очі”

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну сталися деякі зміни, зазначає пані Алла Поеді. 

Стало трохи менше лубочної російської культури, де все так прекрасно, менше відкритих хвалебних од матрьошкам. 

– У деяких людей змінився погляд і відкрилися очі, хтось все зрозумів і побачив, бо є ще свідомі люди, і ці люди підтримують Україну. Їх мало, але такі люди є.

«Сьогодні росія руйнує імідж України як демократії, України, яка бореться за свою незалежність»

– Зараз прямої російської пропаганди, як була раніше, менше стало. Деякі міста взагалі забороняють асоціації, які її просувають, існує в суспільстві негативний погляд на заходи, пов’язані з росією.

Але все ж таки, констатує пані Алла, воно існує, проповзає кругом і сьогодні: то фестиваль руського кіно в Парижі, то виставка російська в Бордо, то російський корабель «Штандарт» приймають як рідний в Ля Рошелі.  

Відбуваються конференції в університетах, багато росіян на Канському фестивалі, на Тижнях моди та інших заходах – все це на жаль є. Навіть білоруських та російських спортсменів приймають на Олімпіаді, хоч і під білим нейтральним прапором.

– Багато пропаганди залишається в соцмережах, але змінився акцент.

Росіяни або їх боти та різні проросійські тролі зараз менше говорять у Франції про те, яка пухнаста росія, а більше сконцентровані на розвалі іміджу України як демократії, України, яка бореться за свою незалежність у кривавій війні.

Сьогодні у Франції поряд з офіційною підтримкою чітко звучать тезиси російської пропаганди: Україна – це нацистська країна, заснована на корупції; владу захопили незаконним шляхом перевороту; Україна з 14-го року “бамбіт Данбас”, дітей продають на органи – це такі найголовніші наративи пропаганди сьогодні. 

“Я вірю і знаю, що ми можемо це зробити!”

Сьогодні Алла Поеді відома серед французів своїми виступами і як експерт в політичних ток-шоу і передачах на центральному французькому телебаченні.

– Щодо телебачення, можу сказати, що у Франції продовжують запрошувати діячів або «експертів» з проросійськими поглядами та позиціями. Багато з них відомі тим, що раніше були частими гостями на Russia Today. Після заборони цього голосу кремля в Європі та у Франції вони явно або завуальовано продовжують підтримувати росію. 

Після розпуску Національної Асамблеї Франції майже два місяці про війну в Україні було зовсім не чути.

Ті, хто хоч трошки цікавляться нами, отримували новини зокрема з моїх соцмереж та інших активістів, які підтримують нашу боротьбу: з Інстаграм, твітер, ФБ. 

Зараз Україна повертається у порядок денний на телебачення, але світлини про майбутні вибори в США приносять більш високі рейтинги медіа. Тому ефірний час, виділений на українську тематику, суттєво зменшився.

На нашому каналі LCI у наступному сезоні, який починається з 26 серпня, одну з передач у рейтинговий час буде вести відома французька проросійська журналістка Анн Ніва. 

Вона російськомовна, її батьки любителі «великої російської культури” і викладачі російської мови. У неї є будинок біля Рязані, вона часто і без труднощів їздить до росії, веде репортажі з проросійського погляду, наполягаючи на своїй обʼєктивності. 

Всі її посили – «росіяни хароші, Путіна принизили і всі страждають», зате в Україні корупція, Зеленський відмінив вибори, армія слабка і треба починати перемовини.

Пані Алла наводить ще не один приклад проросійських діячів Франції – представників культури, лідерів думок, журналістів і діючих політиків.

– Попри всі неприємні моменти, які я озвучила, насправді я дуже оптимістична людина, я борець, я не опускаю руки. Нам треба вибороти свою перемогу і повернути свої території і своїх людей. 

Я вірю і знаю, що ми можемо це зробити! Я особисто не відступлю, поки ми не переможемо! 

Текст: Альона Коржик

Матеріал підготовлено за участі CFI, Французької агенції з розвитку медіа, в рамках проекту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.