Металургія і творчість поєднуються там, де попри географічні константи «Сонце сходить на заході». Під такою оксюморонною назвою у Кривому Розі відкрилася виставка, присвячена 90-річчю «АрселорМіттал Кривий Ріг» – найбільшого гірничо-металургійного підприємства України. А можна й ще трохи постмодернї тавтології – експозицію представлено у Палаці культури Металургів, що знаходиться на проспекті Металургів Металургійного району. Ось таке своєрідне місце концентрації сили сталевих людей.
Проєкт «Сонце сходить на заході» ініційовано та втілено Криворізьким Центром сучасної культури/KRCC та «АрселорМіттал Кривий Ріг». У ньому взяли участь ветерани і ветеранки праці промислового підприємства та криворізькі художники і художниці: Анатолій Андржеєвський, Олена Джуріна, Настя Ех, Оксана Жарун, Ксенія Костянець.
«Завод працює», – часто можна почути на вулицях Кривого Рогу, коли до вух і вушок доносяться гучні звуки потужності комбінату, або ж коли на горизонті усіма барвами веселки красується промисловий дим. Полотно – небо, олійні фарби – дим. Унікальна мальовнича картина Криворіжжя, яка постійно трансформується. Тож – «Завод працює». Чи так це? Насправді ж працюють люди. Без них завод – це лише купа дорогої техніки, яка в одну мить зупиниться, якщо працівники не вийдуть роботу. Завод – це люди!
Зв’язок поколінь та передача досвіду від професіоналів до новачків – запорука успішності, стабільності й довгого життя промислового гіганта. Подібний експіріенс отримали ветеранки та ветерани праці «АрселорМіттал Кривий Ріг» від художниць та художників. Але цього разу ролі змінилися. Досвідчені працівниці й працівники металургії перетворилися на учениць й учнів і вперше спробували свої сили у створенні мистецьких робіт. Результати співпраці можна побачити в експозиції «Сонце сходить на заході».
«Мистецтво – унікальний спосіб комунікації, співпереживання та співчуття людей як виду, – зазначає куратор виставки Костянтин Дорошенко. – «Сонце сходить на заході» – парадокс, який виникає відносно людей поважного віку. Завершення активної участі у виробничій діяльності та дорослішання дітей вивільнює час для себе, а досвід надає нову оптику для самоусвідомлення та осмислення світу поза емоційною турбуленцією юності та вимогами кар’єрної кон’юнктури. В Україні у людей, яких заможні країни відносять до «золотого віку», можливостей суттєво менше, але об’єктивувати їх терміном «пенсіонери» ми не бажаємо. Пропонуємо назвати їх, як в Північній Америці, сеньйорами. Виставка спонукає замислитися про відносність вікових порівнянь, але цінність індивідуальних світів, сприйняття, візій, права на повагу до себе та рідного краю. І про мистецтво, яке без людини не існує».
Костянтин Дорошенко відзначає, що робити імпрези в укриттях – це вже українська традиція. Та процес занурення у виставку розпочинається ще у фойє Палацу культури Металургів, де будь-хто може долучитися до створення імерсивного колажу. Це цікавий і медитативний процес, схожий на роботу з метафоричними картами. Адже спочатку серед безлічі журнальних вирізок і фотографій ти із захопленням шукаєш шматочок, який резонує зі станом твоєї душі, а потім моментально розумієш, де саме його місце у цій спільній картині й приклеюєш його туди. Вже навіть на цій точці можна «залипнути» на годину. Але ми рушаємо до укриття на саму виставку. Умовно експозицію можна розділити на 5 локацій.
«Робочі будні металургів»
Першими глядачів і глядачок зустрічають «Робочі будні металургів» – відео з елементами анімації. Над ним працювали Сергій Андреєв, Олена Джуріна, Володимир Заяць, Наталія Кришталь, Тетяна Непомнеща, Людмила Рашавець, Ганна Солонченко, Валентина Обухова.
Типовий робочий день, який циклічно повторюється для багатьох працівниць та працівників гірничо-металургійного виробництва-гіганта, зображений в короткометражці засобами покадрової анімації з власноруч створених авторками та авторами образів на папері. Важка праця, велика відповідальність та набута роками майстерність знайшли відображення в простих та дещо наївних сценках.
Щирі мультяшні малюнки, сповнені любові до своєї справи, ще більше підкреслюють суворість трудових буднів і гармонійно доповнюють міську реальність, невіддільною частиною якої є завод. А голоси ветеранок і ветеранів, які лунають на фоні, дозволяють відчути себе стажеркою на підприємстві, з якою старші колеги діляться своїми професійними історіями. І чим більше дивишся цей ролик, тим більше деталей помічаєш. Відео транслюється безперервно. І в цьому теж є свій глибинний сенс, адже всі робочі дні, хоч і схожі один на одний, але відрізняються завдяки спілкуванню між людьми.
«Сортування»
Кам’яновугільний кокс та епоксидна смола жили окремо своїми життями, допоки Оксана Жарун і Наталія Кришталь не використали разом ці непоєднувані раніше матеріали. Результатом такого міксу стала унікальна робота в напрямі сайнс-арт – «Сортування». Вийшов промислово-художній скульптурний триптих – три різні маски, зроблені на основі зліпка одного жіночого обличчя, але з використанням класів коксу різного розміру (0-10 мм, 10-25 мм, 25-40 мм).
Звучить нелегко? Ще б пак! Це ж вам не готовий набір для створення статуеток у домашніх умовах, де є покрокова інструкція з виготовлення. Мисткиням довелося чимало експериментувати, щоб художній задум поєднався з науковими коксохімічними розробками й вдалося приборкати нову капризну мистецьку матерію.
Авторки пропонують провести паралель між процесом сортування коксу на класи за фракцією та суспільною проблемою ейджизму. Створені з трьох різних класів коксу скульптури одного обличчя виявилися відмінними через різницю фактури та фізичних властивостей матеріалу.
Це художня історія про те, як змінюємося з роками ми й наша зовнішність. Але будь-який вік не має знецінювати особистість. Як у виробництві кожен розмір часток має своє оптимальне застосування, так і в соціумі кожна вікова група має свої можливості й досвід, свої сильні та слабкі сторони, урахування яких гармонізує загальну взаємодію.
«Одна важлива історія»
І поки розглядаєш маски, тебе не покидає внутрішнє відчуття, що хтось мовчки спостерігає за тобою. Ти обертаєшся, бачиш її фіалкову сукню, ваші погляди зустрічаються, і в голові мимоволі лунає хіт Океану Ельзи «Зелені очі». Художниця Настя Ех створила реалістичний портрет ветеранки підприємства Тетяни Непомнещої. Його розмістили по центру інсталяції «Одна важлива історія», виконаної у техніці реді-мейд. Також мисткиня використала сукню пані Тетяни, написану на аркушах її автобіографію, фотографії її онуків, ретро книгу про Кривий Ріг і нитки, які поєднують в одне ціле усю цю композицію. Візуально це нагадує родове дерево «з глибоким корінням, з високим гіллям».
Кожна людина, наче пазл, зі складання якого з іншими виникає спільна картина минулого, сьогодення й майбутнього. Інсталяція присвячена історії конкретної особистості. Персональні історії важливі для суспільства та культури, адже ми так чи інакше переплітаємося, взаємодіємо, впливаємо одне на одного. Війна загострює відчуття крихкості цих зустрічей, спонукає фіксувати та зберігати нитки взаємозв’язків.
«Видобуток – Плавка – Готова продукція»
Триптих «Видобуток – Плавка – Готова продукція» створено у техніці аналогового колажу з використанням ДВП, картонної гільзи, алюмінію, клею, архівних матеріалів, лаку, LED світла, акумуляторів. Він розповідає про етапи виробництва на підприємстві чорної металургії: від вибуху на кар’єрі до готової арматури.
Основним компонентом виробництва є людина: вона працює в кар’єрі, вона бере чавун на пробу, вона робить валки. Цей триптих оприявнює образи трудівників, передає приголомшливу красу індустрії. Його створила Ксенія Костянець у співавторстві з людьми праці: Ніною Голбан, Анастасією Грисько, Галиною Денисенко, Аллою Касьяненко. Кожен з трьох витворів можна довго роздивлятися й знаходити там чимало металургійних та людяних родзинок.
«Сонце Кривбасу»
Хто сказав, що Сонце лише одне? Анатолій Андржеєвський, Валерій Коротченко, Віра Кузьменко, Людмила Рашавець, Раїса Рудчик знають, як власноруч створювати авторське «Сонце Кривбасу». Ця інсталяція виконана у змішаній техніці на акриловому полотні.
У всі часи історії заводу, попри різноманітні зміни, які випадають на його долю, саме люди рухають усі процеси на виробництві. Сонце – то узагальнений образ людей Криворіжжя: щирих, майстерних та завзятих у тому, за що беруться. Тому у картині так багато фотографій працівників. А ще – мереживні серветки та інший декор, зроблений в позаробочий час руками майстринь і майстрів заводу.
«Сонце Кривбасу» – бріколаж творів, які вони робили, аби передати своє відчуття затишку та краси, свідчення великих будівництв та звичайної людської праці, головних виробництв чавуну, сталі й вальцювання (прокату) з допоміжними, що забезпечували різнофахове сплетіння задля однієї спільної мети.
Виставка «Сонце сходить на заході» – результат творчої взаємодії різних поколінь і приклад того, як можна гуртуватися довкола сучасного мистецтва, що об’єднує, попри різницю у віці. І як вчитися одне в одного, і разом з цим залишатися собою.
Текст: Ольга Миза
Головне фото: фрагмент відео «Робочі будні металургів»
