В Літературному музеї Одеси нещодавно була презентована книжка поезій Регіни Дерієвої в перекладах українською (видана збірка теж в Одесі). До перекладів та їх автора я ще повернусь, а зараз трошки про саму поетесу.
Це людина, як прийнято казати, складної долі – такі трапляються саме серед поетів, причому відбиток майбутнього безпритульства лежав на її біографії ще з дитинства. Таке теж буває. Як почнеш (причому частіше не по своїй волі), так воно й піде.
Одесити вважають Дерієву одеситкою – звісно, вона народилася в Одесі в 1949-му, але вже через одинадцять років переїхала з батьками до Акмолінська (Целіноград), а п’ять років потому – до Караганди. Там вона й жила до 1990-го, закінчила музичне училище, викладала там же протягом 14 років. В 1979 р. закінчила філологічний факультет Карагандинського університету (тобто як раз на тридцятиріччя). В 1989 р. стала членом Спілки письменників СРСР. В 1990-му приняла рішення виїхати з Радянського Союзу, і вже в 1991 емігрувала в Ізраїль. Не буду затримуватися на подробицях, але там в неї не дуже задалося, додам тільки, що ідея натуралізуватися саме в Ізраїлі парафіянці Римо-Католицької Церкві, скажімо так, не найкраща. Врешті решт вона оселилася у Швеції, що виявилася до неї гостиннішою – саме там вона була нагороджена медаллю шведської Католицької Церкви ORA ET LABORA за свою літературну діяльність, саме там жила до скінчення життя, саме там була похована…
Треба сказати, що російськомовна поетка була відома у європейському світі («Регіна Дерієва – автор трьох десятків книжок віршів, есе, прози і перекладів. Низка книг перекладена на англійську, шведську, французьку, арабську та інші мови. Віршовані цикли “Via Crucis” (Хресний шлях), “De Profundis” і “Hail Mary’ (Радуйся, Маріє) були видані у вигляді компакт-дисків британської музичної компанією “The Divine Art”. Перші два цикли були покладені на музику італійським композитором Армандо Пьеруччі (Armando Pierucci)»- звідси).
Так, книжки виходили в перекладах на різні мови і в оригіналі – звісно в оригіналі зокрема в РФ, але, судячи по бібліографії – окремими збірками ніколи в Україні. Згадаю, однак, публікацію з пророцькими рядками:
Из моря
выходят два русских киллера, одетые, как заведено:
черные костюмы, черные галстуки, черные очки,
в руках черные туфли, в тон всему остальному.
Меня они убивать не будут, я им не интересна,
они приехали убить Англию. Русских здесь больше,
чем англичан, среди них Герцен, Достоевский
и Ленин. Блуждают по Брайтону, гуляют по
Лондону, осматривают Королевский павильон и
Всемирную выставку, делают выводы.
<…>
Еще пара русских
разводит костер на пляже и печет в нем картошку.
Делают это они со смехом. Завтра море на этом
месте будет Черным. Сколько лет понадобится, чтобы
смыть следы первобытной стоянки русского человека,
который начитался Достоевского и пришел убивать
старую добрую Англию.
Серпень 2003-жовтень 2004
Зараз Дерієва повертається в Україну, в те місто, де вона народилася – в Одесу. В своїй передмові Ілля Камінський (США), поет, критик та дослідник літератури, пише, що Одеса в поетичних добутках – це завжди плач по втраченому раю. Дитячі спогади, мабуть, найяркіші; щемливі вірші, що відкривають збірку, присвячені саме Одесі.
Тут треба повернутися до начала нашої розповіді — бо в Одесу Дерієва повернулася в блискучому перекладі українською одеського поета та перекладача Олександра Хінта (він до речі приймає участь в проекті перекладів світових поетів, який щомісячно презентує «Вечірня Одеса»). Перекладачу вдалося майже неможливе – поезія Дерієвої звучить цілком природно, вільно та автентично. Що показово, для авторки Одеса – не тільки і не стільки набор стандартних листівок з видами Одеси, або перелік всім відомих туристичних штампів, навіть не море, вічний символ Одеси, а степ, стара і навіть страшна антична земля…
Те, що було до нашої ери,
Небокрай відміряв, наче контур,
Міра горя, вигнання міра,
З фронту лист і листівки з Понту.
Степ оцей розкатай, мов сувій,
Плач над ним підійми, мій коник.
Чи копито здіймає вже той кінь,
Чи свинцеві у вершника дзвони.
Ближче море, але все далі
Корабель, його щогли терплячі.
Час невпинно наниже деталі,
Всі будинки в місцевості дачній.
Довше плач, довше проміжок – буде
Довше – місяць, година, хвилина,
Дайте пурпур, вдягнути приблуду!
Дайте друга йому, дайте сина!
Віддадуть тільки плач в подарунок.
І пояснять: спиняй-но свавілля.
Відіпруть: ось тобі пакунок –
Чорний хліб з чорноморською сіллю.
Цей вірш написаний у 1985 році — в Караганді, Одеса була вже далеко, але він дуже одеський, ні з чим не сплутаєш.
Треба сказати, що перед нами — вибране, яке скомпоноване за часом написання, і можна простежити, як поступово змінюються стиль та рука автора – переклад дає нам таку можливість. Можна приймати або не приймати трансформацію поета – але змінюватися це цілком природно. Ясно одне: Дерієва повернулася до нас завдяки перекладачу та видавцеві і це прекрасно.
Регіна Дерієва. Вибрані хмари. Переклад українською — Олександр Хінт. Одеса. Видавник Бондаренко М.О. 2024. 114 стор. Оригінальні тексти для перекладу надано Олександром Дерієвим (Швеція). У дизайні обкладинки використано картину художника Ігора Божко «Хмари». Передмова Іллі Камінського. Щира подяка Дар’ї Гармидер за допомогу в підготовці тексту книги.
Марія Галіна
