Її звати Джорджем. Дівчина воліє зватися чоловічим ім’ям. Їй шістнадцять років. Нуднувата і педантична, як дочка-інтелектуалка батьків-«ліваків» із Кембриджу (ким і є). А починається її історія з довгої і дещо плутаної розмови з матір’ю про призначення митця. З матір’ю, яка пару місяців тому померла.
«Як бути двома» (How To Be Both, 2014) Алі Сміт складається з двох коротких романів, навіть нумерація сторінок тут у кожного з них своя. Один із романів зветься «Одна», а другий – «Одна».
Героїня першого – Джордж, яка намагається пережити втрату матері з мінімальними психічними втратами (не вдається нічого в цьому світі мінімізувати). А родина між тим руйнується просто на очах: молодший брат замикається в собі, батько вчащає до цілодобових барів. Ця частина – добротна розумна жіноча проза, в який героїня системно уподібнюється і раз-уподібнюється з мертвою матір’ю, взірцевим для неї об’єктом (хоч-не-хоч). Розказуючи історію своїх втрат, Джордж робить це «нижче голосу» – за італійською ідіомою «soto voce», що означає не тільки «пошепки», але й «відверто до незручності». І тим прикликає в «Як бути двома» другого головного героя.
Герой другого роману – реальний історичний персонаж, італійський ренесансний художник (так, вони з Джордж є колегами) Франческо дель Косса. Його фрески в Італії відвідали свого часу Джордж із мамою. Тепер його роботи стали ідея фікс Джордж. Частина роману про Франческо розказує (чарівно-плутано розказує), як ті фрески створювалися. І про те, що Франческо мав(мала) складну гендерну ідентичність, яку історія мистецтв воліла не помітити. Вона теж втратила матір і по її смерті носила тільки материні сукні, допоки батько не підкупив її: вдягаєш чоловічий одяг і тоді вчитимешся малювати. Самі вирішуйте, якої статті була народжена Франческа. Ця історія – про відсутність ідеального об’єкту для ідентифікації юної людини.
Так і співіснують ті два романи: про втрату чогось безкінечно важливого і про брак чогось безкінечно важливого.
Там є елегантна підказка: фрески Франческо були втрачені, їх буквально зафарбували і випадково знайшли, коли фарба почала осипатися, бо будівля руйнувалася. Щоб щось стало видимим, щось має бути знищеним. Цю історію Джордж розказує мати, і вона при тому ніяк не може пригадати, як же звався той італійський художник. Анонімами (анонімками, точніше) світ Алі Сміт заселений вщерть.
Власне, ця книжка про те, як визначити різницю між втратою і нестачею.
Алі Сміт – визнана шотландська письменниця. Її приналежність до традиції оманливої, темної, психологічно складної прози натякає: ідея, що Джордж є реінкарнацією «старого майстра», має померти в зародку. Туди ж простує припущення, що перед нами хронофантастика, де дівча з майбутнього позує для старовинних фресок. Туди ж – історія про еротичну любов двох юних жінок, здатну подолати час. Книжка Сміт на порядки глибша. Тут ламають межі двох автономних історій так само, як зникають розбіжності між статтями, як перехрещуються і взаємодіють різні часові пласти. Це навіть не постмодерна іронія, це якась вишукана психологічна еквілібристика: гутаперчеві дівчатка Алі Сміт долають часопростори.
«Це буде перший рік, коли на світі немає її матері – після року до її народження. Це настільки очевидна річ, що навіть думати про таке – дурниця, але це так жахливо, що й не думати про це не виходить. І те, і те водночас.
Хай там як, а Джордж перші кілька хвилин нового року роздивляється слова старої піснi. “Let’s Twist Again” , слова Кела Манна. Слова доволі невдалі.
Давай крутитися, як того літа, як тоді торік, так, як ти хотіла…
А потім там уже геть погана рима – навіть, правду кажучи, не рима.
Чи ти пам’ятаєш те літо,
Коли все навколо гуділо…
“Гуділо” не римується з “літо”, і взагалі правильно казати “гуло”, знаку питання в кінці немає, і це має буквально означати: чи ти пам’ятаєш той час, який уже загув?».
Текст: Ганна Улюра
