Щороку в лютому, починаючи від незабутнього 2014-го, у Національній філармонії України організовують концерт пам’яті Героїв Небесної сотні. П’ять років тому такий концерт відбувся за кілька днів після розстрілів.
Філармонічним симфонічним оркестром диригував Роман Кофман. Звучали трагічні ноти Бетховена, Чайковського, Ґріґа. Цього разу Національний симфонічний оркестр і капела «Думка» під орудою Володимира Сіренка виконали Реквієм Джузеппе Верді.
До подібних заходів слухач ставиться із певним упередженням. Пам’ять про національну трагедію легко може перетворитися на кон’юнктуру, біль – у спекуляцію, а патріотизм – у псевдопатріотизм, як це інколи у нас буває.
Але цей випадок – особливий.
Коментуючи традицію проведення у столичній філармонії концертів-реквіємів пам’яті загиблих під час Революції Гідності, варто пам’ятати, що філармонія перебувала в епіцентрі подій. «Поруч усе горіло, – згадує в одному інтерв’ю Роман Кофман. – трохи нижче службового входу стояла барикада, на якій хтось повісив портрет Бетховена… При цьому ми працювали, концерти не відмінялись, крім одного, коли почав горіти Будинок профспілок, і нам довелося евакуювати запрошених солістів із готелю «Хрещатик». Але люди продовжували ходити на концерти, немовби хапаючись за можливість побути в іншій атмосфері». Те, що всі події сприймалися й переживалися особисто, неначе приватна історія, відзначає й Володимир Сіренко.
Здавалося, картини тієї кривавої зими стояли перед очима кожного, хто був цього вечора у філармонічній залі. Серед присутніх були й активісти Майдану та родичі загиблих.
Важливий момент – програма. Реквієм Верді настільки геніальний, що його складно «зіпсувати». Цей твір має дуже цікаву історія написання. Ідея виникла після смерті Джоакіно Россіні 1868 року. Верді й Россіні ніколи не були близькими друзями, але те, що «у світі згасло велике ім’я», як писав Верді, було очевидним. Планувалося колективне написання траурної меси пам’яті видатного італійця (крім Верді, композитори, які взяли участь у тому проекті, нині забуті). Але задум із провини виконавців реалізувати не вдалося. То ж Верді, який вже зробив певну частину роботи, вирішив довести справу до кінця, написавши власний Реквієм. Аж ось 1873 року в Мілані помирає Алессандро Мандзоні, знаменитий письменник і друг Верді, якого композитор просто обожнював. І Верді, не роздумуючи, присвятив свій Реквієм йому.
В історії музики не так уже й багато по-справжньому глибоких творів, таких, що сприймаються як свого роду метафізичні послання. Цей Реквієм один із них. І справді, за щирістю, проникливістю дивовижно красивих мелодій композитор перевершив самого себе. Твір написано на канонічні латинські тексти, відповідно, тут сім частин. Щоправда, автор дуже вільно поводиться із класичною структурою. Наприклад, середньовічна секвенція Dies irae – тема Судного дня – спершу звучить у другій частині, а відтак повторюється в останній (Libera Me), що суперечить канону. Поза тим, за кількістю аріозо та ансамблів (дуетів, терцетів, квартетів) у дусі італійської оперної кантилени, за своєю конфліктною драматургією Реквієм нагадує оперу. Можливо, саме тому ця музика не сприймається як традиційна заупокійна меса, релігійний ритуал, що покликаний примирити людину з її горем.
Володимир Сіренко вловив цю «світськість» у партитурі вердієвого Реквієма, відчув закладений тут мотив незгоди людини з реальністю, що й намагалися відтворити музиканти Національного симфонічного оркестру та хористи «Думки» із солістами. «Дух переможений, але не зломлений», – писав про цей твір російський музикознавець Михаіл Друскін. Трагічні вихрі оркестру й хору, фатальна перекличка мідних духових і відповідь на них вокальних ансамблів створювали ефект нерівноцінного протистояння, боротьби, приреченої на поразку. Тут були і героїзм, і гнівний протест, і пристрасть, і страждання, і просвітлена лірика, і мрії про щастя. Увиразнював цей коловорот музичних образів вдало підібраний склад солістів: Тамара Калінкіна (сопрано), Алла Позняк (мецо-сопрано), Олександр Чувпило (тенор) і Тарас Штонда (бас).
Якщо це було приношення загиблим на Майдані, то за нього не соромно.
Олеся Найдюк
