Арабські не-казки

«Персеполіс»

«Персеполіс» (Persepolis, 2000-2004) – автобіографічний роман. При чому буквально автобіографічний, бо розказує особисту і дуже непросту історію іранки Маржан Сатрапі, і буквально графічний, бо це роман-комікс. 

Оригінальна франкомовна версія твору виходила протягом трьох років на початку 2000-х, складалася з чотирьох томів, і остаточно позбавила деяких читачів пихатої ілюзії про графічні романи як про суто розважальну літературу. 

Це історія юної жінки, яка повертається на батьківщину в Тегеран, де не була багато років, і згадує своє проведене в Ірані дитинство. Тегеран – це і є Персеполіс, звісно, працює відсилка на столицю Перської імперії; і мотив імперій, що перетворюються на культурне гетто, безкінечно тут важливий. 

Знайомимося ми з малою, коли її десять років. Значну частину свого життя героїня книжки прожила в Австрії. Її, чотирнадцятирічну, батьки, переймаючись незагрозливим і успішним майбутнім доньки, відправили до тамтешнього ліцею. Батькам було чого непокоїтися за безпеку дівчини-підлітка: дорослішання Маржан припадає на період шахської монархії, ісламську революцію в Ірані і наступну радикальну ісламізацію країни, на початок воєн із Іраком. Буремні і непрості роки, тим більше для жінки. Тим більше для жінки з родини з багатим досвідом політичного активізму, такою і є родина Маржан. 

Але і Європа молодій жінці не була ласкавою мачухою. Маржан міцно інфікована «лівацькими» поглядами, в Європі початку 90-х непопулярними і загрозливими. Вона довго адаптується до нового життя, вдало начебто, але якось випадково, виходить заміж, проходить через важке розлучення. І вирішує повернутися додому. Тільки б не забути дорогою стерти з губ яскраву французьку помаду, за це в Ірані сурово карають. У свободи завжди є ціна (це фінальна репліка роману), у несвободи так само є ціна.

В книжці, власне, і є два однойменні розділи    історія дитинства та історія повернення. Обидва  сюжети – історії психологічного виживання, і здається, «провальні». Це добре видно з ракурсу, з якого намальована книжка. Бо то погляд дитини – знизу вверх, – навіть тоді, коли героїня є уже дорослою людиною.  

Книжка Сатрапі написана французькою, авторка живе у Франції, і все наче б природно. Але так здається. Французька для неї є одночасно мовою звільнення і поневолення, чужою і рятівною. В «Персополісі» невипадково трапляється так багато цитат із творів іншої авторки-мусульманки, перед якої стояла та сама проблема: усвідомлення своєї ідентичності за допомоги чужої мови. Я говорю про шалено відому (але не у нас) алжирку Ассію Джебар, пошану якій Сатрапі часто висловлює в постійній присутності на малюках «Персеполісу» недописаних листів чи шматків паперу, наче ті листи уже порвали (це улюблений мотив прози Джебар).  

Поліглоти в рідній мові – от ким є героїні Сатрапі. Тому так ще конче важливо, що це саме графічний роман. Коли бракне слів у всіх доступних мовах світу, щоб описати відчуття-себе, треба навчитися говорити про себе і за себе без слів.

Травма – це непроговорене, буквально. Дівчина з коміксу Сатрапі послідовно вибудовує свою ідентичність на основі травматичного досвіду. При чому не тільки свого, а всіх жінок своєї родини, ба  більше: всієї своєї країни. Вона воліє бути до кінця непроговореною, але побаченою, і видимою чітко і безжально і в усіх подробицях. Героїня Сатрапі не симпатична, вона – реальна. Книжка про неї документ, і не менше.  Документу ми потребуємо, щоб засвідчити свою особу, коли нам на слово не вірять, щоб означити Себе в ситуації повної недовіри і зневір’я. Так, саме таким документом «Персеполіс» і є.

Арабські не-казки

Текст: Ганна Улюра

Маржан Сатрапі. Персеполіс / Переклад Оксани Макарової. Київ: Видавництво, 2018. 352 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *