Минулого місяця я ходила по книжковому ринку на Петрівці та шукала журнали про українське мистецтво. Десять екземплярів, які я придбала на одній точці, мали відправитися до Канева – там уже розпочав роботу в рамках арт-резиденції «ЧервонеЧорне» канадський художник Ніколай Воейков-Еренс. 

Його творча практика передбачає системні маніпуляції з друкованими виданнями: газетні шпальти перетворюються на основу для тривимірних об’єктів Ніколая. Коли спитати про сенс такої дії, Ніколай у різних інтерв’ю відповідає однаково: «Інформації та новин сьогодні забагато. Не залишається часу на власні думки, бачення, досвід. Я змушую окремі повідомлення замовчати, накладаючи на тексти та зображення шари фарби».

Тож, коли я вже сама приїхала до Канева, зайти до майстерні канадця було елементарно цікаво – що ж Воейков-Еренс зробив із українськими журналами, які я старанно відбирала на Петрівці? За кілька днів до мого візиту на його сторінці у Фейсбуці я побачила вирізаний портрет Малевича, котрий Ніколай повісив собі на стіну – це додатково підсилило мій інтерес. Однак, коли я зайшла до майстерні (вона, до речі, розташовується в будівлі старої канівської турбази радянських часів), портрету Малевича на стіні вже не було. «Де він?», – стало моїм першим запитанням.

«Він надто прискіпливо дивився на мене, тож я його перегорнув зворотною стороною. Малевич споглядав мене упродовж трьох днів, а потім нашого діалогу стало забагато – інколи потрібно й помовчати. Потрібно вміти відчувати, коли ми настільки залучаємося до якогось процесу, що це на межі наших можливостей», – відповідає сміючись Ніколай.

На стіні зараз розташовуються нашаровані одна на одну вирізки з пересланих мною журналів. Скоро вони мають стати полотном для художника, але вже видно відмінності від попередніх робіт Воейкова-Еренса, які я бачила в його портфоліо. Композиція надто щільна та концентрована, а друковані аркуші пошматовані особливо фрагментарно. 

«Після того, як я вирізав фотографію Малевича, то розпочав робити своєрідну «вишиванку», розміщуючи вирізки хрест-навхрест. Мені здалося, що є якийсь зв’язок між вишивкою та супрематичними композиціями Малевича».

На цьому реченні мене починають переповнювати емоції. «А ви чули про практики українських авангардистів, зокрема Казимира Малевича та Олександри Екстер, коли в 1915 році вони робили ескізи та передавали їх вишивальницям у село Вербівка, що також у Черкаській області? Згодом отримані вишивки експонувалися, хоча зараз і втрачені», – коротко переказую відомі мені факти про реальні зв’язки Казимира Малевича та українських вишивок. І чую відповідь, на яку і очікувала: «Справді?? Ні, я в розпачі від цієї інформації». Далі мені не лишається нічого, як захоплюватися подібною мистецькою інтуїцією. 

Ніколаю також до вподоби, як мені видалося, ця нова можливість інтерпретації. Тому ми продовжуємо розмовляти про його мистецькі методи, але зараз уже звертаємося безпосередньо до ідеї вишивок.

«У моїх роботах немає справжнього полотна – його функцію виконує папір із видань. А він завжди двосторонній. І це відповідає моєму баченню мистецтва: ми маємо аналізувати все, що нам доступно. Зазвичай люди концентруються тільки на одній стороні, тож щось обов’язково втрачають. Я часто ґрунтуюся на ідеї та формі стрічки Мебіуса, що ніколи не завершується. Шпальти журналів мають схоже значення – вони показують нескінченність потоку інформації», – Ніколай починає потроху відривати від стіни вирізки, щоб показати мені зворотний бік. Мені спадає на думку, що в вишивці принцип двосторонності також наявний – у хорошої вишивальниці зворотний бік буде не менш досконалий, аніж лицьова сторона. Ніколай погоджується: «Саме так я і розумію роботу з матеріалом – не може бути лише однієї сторони. Просто другу часто не хочуть показувати». 

Поряд із «вишиванкою» з журнальних вирізок розміщена ще одна композиція, але вже лаконічна та стримана. Рівними прямокутниками висять сторінки американського щомісячника Artforum. На цьому прикладі Ніколай пояснює відмінності в своїх роботах:

«Українські журнали – більш освітні та насичені. У них мало вільного простору, все заповнено максимально. Тоді як Артфорум – це надзвичайно комерційне видання. Він про гроші, рейтинги, постійну рекламу. Вони вирішують, що таке мистецтво, проте роблять це виключно для ринку. Художники присутні рівно в тій мірі, щоб створити галерейний продукт. Артфорум мені хочеться не вивчати, а швидше замалювати. А з українськими журналами я відчуваю хвилювання – у певній мірі я поважаю їх, вони більш якісні та прагнуть чомусь навчити». 

Мені лишається тільки прокоментувати, що більшість друкованих видань в Україні припинила свою діяльність уже мінімум три-чотири роки тому.

Після нашої розмови Ніколай вирішив приступити до другої сторони його «вишиванки», тож остаточно відділив перший шар вирізок від стіни та перегорнув їх іншим боком. Далі, за його словами, буде процес візуального спілкування з цим калейдоскопом інформації – аж до того моменту, як художник не наведе тишу в комунікації за допомогою фарби.     

«Моя задача зараз – це побудувати власний діалог із українською культурою», – підсумовує канадський художник. 

Текст: Поліна Ліміна

• Відкриття виставки мистецького об’єднання ЧервонеЧорне за результатами арт-резиденції та Канівського міжнародного скульптурного симпозіуму 2019 року відбудеться 28 вересня в Каневі.
• Дев’ять художників із України, Канади, Японії, Франції та Німеччини упродовж кількох місяців працювали над трьома мистецькими проєктами – саме вони складуть основу експозиції галереї та оновленого скульптурного парку.
• Побачити фінальні роботи Ніколая Воейкова-Еренса можна буде 28 вересня в галереї «ЧервонеЧорне».