9 січня 2013 року. Три членкині Робітничої партії Курдистану… (і тут уже починаються складності: РПК – організація, яку Туреччина визнала терористичною, тож жінок ми можемо назвати активістками, можемо назвати бойовичками, і це вплине на їхню історію)… знайдені мертвими в офісі Курдистанського інформаційного центра в Парижі.
Одна з жінок була засновницею РПК і особисто підтримувала зв’язок із лідером партії, Оджаланом, що ув’язнений в Туреччині. Смерть жінок збіглася з черговою спробою почати з курдами мирні переговори. Убивства визнали політичними, прямо говорили про участь в них турецького зовнішньої розвідки. Курдська спільнота протестувала, називаючи Францію співучасницею злочину. Був арештований підозрюваний, водій однієї х жінок, пов’язаний ще й з розвідкою Німеччини. Політичним наслідком стало активне обговорення: Туреччина, яка коїть політичні убивства на території ЄС, все ще має право претендувати на ЄС, що своєю чергою політичні злочини покриває?
Один із гучних випадків політичного тероризму, хоча нині доведеться погортати архіви новинний порталів, щоб пригадати перебіг подій.
Цю історію зробила основою свого детективного роману турецька письменниця Міне Ґ. Кирикканат. І уже в першому реченні вона назве жертв злочину «бойовичками». І ніяких тобі проблем вибору. Це не документальний роман, а саме детектив. Таке уточнення важливе: Кирикканат працює журналісткою, однією з найвпливовіших і незручних в Туреччині, опозиційна владі Ердогана авторка. В «Ніхто» ж вона не претендує бути документалісткою, вона будує на подіях недавньої історії високий детектив. (Між іншим: літературний дебют Кирикканат звався «Інше ім’я троянди» – амбіцій їй не бракує).
Юнака, колишнього військового, у якого на утримані – мати-вдова і дві сестри-підлітки, вербують спецслужби. Він стає кілером з позивними Легіонер або Ніхто. Ніхто, Легіонер Ніхто, нуль-нуль-… Ні, порядкового номеру у нього немає. Він не харизматичний шпигун чи героїчний розвідник, він – безкомпромісний жорстокий убивця. Його наставник – Аба, Старший Брат (Оруеллівська асоціація буде правильною) – проводить молоду людину через низку важких тренувань і випробувань. Аба (зараз: позивний К.) і Легіонер отримують спільне завдання, уже не перше. Минула їхня місія, в Іраку, завершилася тим, що К. подав на Легіонера рапорт про невиправдану жорстокість; Легіонера підвищили. Учень давно перевершив учителя. Поки К. з сирійським паспортом прямує з Туреччини до Франції, потім через Румунію до Росії, Легіонер у Барселоні і міркує про «каталонський сепаратизм». За новою місією кілерів стоїть сам лідер курдів Оджалан, який тепер співпрацює з турецькою владою.
Курди, каталонці, побіжно згадані шотландці і квебекці, щільним підтекстом прописані чеченці, алевітський сепаратизм – загальний політичний настрій «Ніхто» ухопити буде легко. Кирикканат – взагалі не нейтральна! Вона своїх симпатій у політичних конфліктах не приховує. Більшість героїв роману – ультраправі (включно з французьким слідчим іспанського походження, одруженим на туркені, черкесці за походженням). Це їхній послідовний політичний вибір.
Показовий сюжет пов’язаний із геноцидом вірмен. Після убивства жінок курди Франції вийшли на акцію протесту. До них приєдналася вірменська діаспора. А далі нам пояснює ситуацію Айша, туркеня з французьким громадянством. Вірмени підтримують курдів, позаяк обоє мають за спільного ворога Туреччину. Тепер стоять разом і скандують: «Туреччина – кат!». Втім, якщо бути чесними (міркує упереджена Айша), то у вигнанні вірмен 1915 року винні винятково курди. Аргумент? О, він один-в-один збігається з аргументом офіційної Анкари, що заперечує геноцид: «Тим часом навіть карти Великої Вірменії та Північного Курдистану — територій, які “потерпілі” сторони вимагали від Туреччини,— повністю збігалися, і це, власне, було доказом того, хто, де і кому влаштовував “геноцид”». Так, останнє слово в лапках. Називати події 1915 року геноцидом турецьким письменникам заборонено – кримінальний злочин. Тому авторка пише: «вигнання 1915 року, яке вони звуть геноцидом». Втім, ця фраза у «Ніхто» не є лише «етикетним жестом цензури». Герої «Ніхто» щиро переконані, що люди, які протестують проти політичного вбивства в центрі в Європі – зрадники.
Оскільки в романі всі розповіді ідуть від особи героя, то можна припустити: так нам показують, як впливає на сприйняття історичної події пропаганда. Можна припустити і помилитися. Люди з іншими поглядами, носії інших «вірусів пропаганди» в «Ніхто» права слова не отримують. Роман дуже тенденційний і однозначно ідеологічний. А за іронією: кожен його персонаж віщатиме натхненно про маніпуляції суспільною думкою.
«Праві» часто долучають в своїх міркуваннях ідею гендерної нерівності як «зразок», за яким стратифікують народи і держави («ліві» для цього використовують класову нерівність). «Ніхто» робить те саме, і то не дуже тонко.
Перше, про що повідомляє Легіонер – у нього недавно помер батько. Перше, що детально нам про нього розкаже К.: найманець під час місії убив маленького хлопчика, про якого не було уже кому піклуватися (ну бо родина померла кілька хвилин тому). І тут же констатації: К. і Легіонер мають стосунки буцімто батьківсько-синовні – мертвий син при мертвому ж батькові. Цей світ не просто патріархатний. Він патерналістський. Їхніми жертвами стають три жінки.
Сар’я (та, яку і мусять знищити першочергово) пише перед смертю листа, де згадує, як в Проводі ставилися до жінок, скільки знецінення і зневаги було, поспіхом пропише і сексуальне насильство, але полишить цю тему; її особисто Лідер не зносить і те, що її уб’ють, лише питання часу, вона цього свідома. Сар’я певна: вона незручна не як політичний суперник, а як саме жінка в цій ролі. Є в романі повторювана сцена. Після убивства кілер знаходить в спальні жінці заряджену зброю, якою та не встигла скористатися для самозахисту. Потім цю ж зброю побачить полісмен. Сар’я має бойовий дослід, вона – небезпечна терористка, кілька разів скажуть, що вона, прикрившись статусом біженки, займалася наркотрафіком і зароблені гроші пускала в оборудки зі зброєю. Знаєте, як реагують чоловіки на той не використаний за призначенням ґвер? – «Жінка, вона і є жінка». А внутрішньому агенту турецької розвідки під прикриттям начальник привозить подарунок від матері: рожеву плетену шапочку. (Як і у випадку теми курди-турки авторка «Ніхто» не зберігає нейтралітету оповідача, її дратує сексизм, але вона приймає його як стратегічне зло, жінка, що з неї взяти).
Книжку відкривають роздуми Легіонера ab ovo – буквально: він міркує, чи зародилося життя з яйця. Запліднення «від яйця» вимагає роботи двох статей, контакту протилежностей. Аж тут, як бентежиться одна з героїнь, «моду взяли – жінок убивати». Убили не жінок, убили політичних ворогів. Політики ж, кажуть, як янголи: статі не ймуть. Тому політичний детектив Міне Ґ. Кирикканат, либонь, і вийшов таким… незаплідненим, стерильним прецінь.
«А зверхність людей над іншими тваринами полягає в віковічному вмінні вбивати заради чогось іншого, крім поживи.
Цю рушійну силу називали розумом.
І він був дуже розумний.
Янгол необхідного зла.
Втілення самої природи.
Сміттяр, що прибирає все непотрібне, трухляве.
Для когось він лицар, для когось — найманий убивця. Та хоч би ким і чим він був, в очах решти він був Легіонер, у своїх очах — Ніхто.
Відтоді, як він повернувся з війська, минуло три місяці, як помер батько — два.
Дві сестри, мати, боргів по горло».
Текст: Ганна Улюра
