Серед головних культурних подій кінця літнього сезону однозначно можна назвати виставку «Кричати! Кликати! Горіти!» — українська кінореклама 1920-30-х років у Довженко-Центрі. 

Експозиція є результатом колаборації Довженко-Центра та Національної бібліотеки України ім. І.І. Вернадського і логічним продовженням відкриття музею кіно «ВУФКУ. Lost&Found», який можна було відвідати у 2019 році. 

Радянська влада офіційно оголосила кінематограф головним видом мистецтва, яке є найдоступнішим для народних мас і яке має найбільший потенціал для «просвітницької функції» пролетарської революції. 1920-і роки відзначились активним будівництвом кінотеатрів та приміщень для показу фільмів у клубах при заводах, а сама кіноіндустрія отримувала достатнє фінансування. Також, не варто забувати про загальний політико-культурний ландшафт — політика НЕПу, офіційна українізація, панування авангардних течій в мистецтві і літературі, загальна ейфорія творення нового життя, — епоха відзначилась відносною свободою і великою кількістю експериментів, які зробили значний внесок у культуру, проте, які згодом були «згорнуті». 

Якщо говорити лише про кінематограф, то він безпосередньо впливав на образотворче мистецтво, на образні і композиційні системи, адже невід’ємною частиною індустрії був плакат, який став добротним полем для художніх пошуків. Саме різноманіття цього жанру якнайкраще демонструє виставка в Довженко-Центрі. Головною «технічною» задачею плакату було швидке привернення уваги глядача і його зацікавлення у фільмі. Саме дана вимога дала художникам і графікам 1920-х років необхідність і можливість не відмовляти собі в експериментах. Власне, як і загальна ситуація створила автономію для кіновиробництва. 

1922 року було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке стало справжнім рушієм українського кінематографа, під егідою якого було створено величезну кількість стрічок, багато з яких, на жаль, не збереглись до наших часів. Проте, пам’ять про них зберігають численні кіноафіші та негативи з кіноплівок. Тобто, дана виставка є також і демонстрацією унікальних артефактів українського кінематографу, згадками про вже не існуючі фільми у вигляді плакатів. 

Назва експозиції виникла з влучної цитати зі статті «Наші кіно-плакати» Ю. Миславського, опублікованої у журналі «Кіно» (1927): «Плакат мусить кричати, кликати вогнем своїх фарб, горіти яскравими плямами фарб, притягати різкими контрастами кольорів». А дійсно, кожний представлений експонат моментально привертає увагу своїми «кричущими» колоритом, образами чи композицією. Виставка розділена на дві частини — у першій залі експонуються роботи відомих художників-плакатистів ВУФКУ: живописці – М. Івасюк, А. Мартинов, Ф. Красицький, О. Сиротенко, І. Лось, художники агітмасового мистецтва  – А. Фіногенов та І. Літинський, ілюстратори та оформлювачі книг і періодичних видань – К. Болотов, Я. Леус, А. Бондарович, карикатурист Л. Каплан, театральні художники – О. Бобровников, Ю. Кордиш. Особливу цікавість можуть скласти роботи О. Довженка, який починав свій шлях саме як плакатист. У другій залі роботи розділені на групи за тими художніми виражальними засобами, які були характерними для кіноафіш 1920-х років: шрифт, фотоколаж, крупний план/обличчя, колір/червоний, синій, жовтий, агітроп/гасло. 

Окрім цього глядач має чудову можливість ознайомитись з періодичними виданнями про кіно не лише України, а й світу. Фрагменти статей, фото тогочасних зірок індустрії, приклад експериментальної верстки і дизайну журналів і газет, які вражають своїми рішеннями і чудово підійшли б для сучасної періодики. Власне, про це також думали організатори виставки, вважаючи, що експерименти, які передували зародженню графічного дизайну, однозначно варті уваги від молодих дизайнерів сьогодні. Важливою частиною є екрани, на яких демонструються уривки фільмів, афіші яких розміщені у залі. Завершальним акцентом виставки є інтерактивна кімната, в якій демонструється слайд-шоу кількох кіноплакатів, а завдяки спеціальній технології відвідувач може стати частиною афіші і відчути себе кінозіркою 1920-х років. 

Що стосується основного медіа цієї виставки, то його різноманіття і майстерність дійсно вражають. Поіменна демонстрація художників дає можливість окреслити характерні риси творчості кожного з них. Наприклад, відомий “В’їздом Богдана Хмельницького у Київ” Микола Івасюк лишається вірним історичності, складній картинній композиції та живописності у своїх афішах, а в роботах ілюстратора Анатолія Бондаровича одразу видно колажність композиції та лаконічність образів. Костянтин Болотов був майстром створення психологічних портретів персонажів, а Анатолій Мартинов, який багато років присвятив військовій освіті, звертався до батального жанру. Короткі біографії кожного митця не лише дають розуміння бекграунду кожного автора, а й дают підказки яким темам і прийомам вони надавали перевагу.

Для тих, хто любить узагальнювати чи шукати спільність серед багатьох окремих артефактів, другий зал буде особливо цікавим. Шрифт завжди був однією з головних частин плакату, тому увагою його не обходили — створювали контрастне тло, компонували у дивакуваті композиціями, доповнюючи тінню чи перетворюючи на об’ємні об’єкти. Найвпізнаваніший шрифт був авторства Євгена Макарова, але художники також зверталися і до «Української абетки» Георгія Нарбута. Українські плакатисти завзято використовували принцип фотоколажу в афішах, проте промальовуючи все зображення самостійно. Колажність давала можливість поєднувати найважливіші і найвиразніші сцени фільмів, використовуючи ключові образи та події. Говорячи про персонажів, то колажність поєднується із зображенням облич крупним планом, що одразу привертає увагу. 

Окремою і не менш цікавою тезою є колір. Його використання диктувалось тодішніми технологічними можливостями. Основними кольорами для друку були жовтий, синій і червоний. Проте, дана палітра також могла нести і ідеологічне забарвлення, адже на початку 1930-х політика СРСР почала набувати авторитарності, було згорнуто українізацію, боротьба з «інакомислячими» набирала обертів, а саме ВУФКУ було ліквідоване 1932 року. В таких умовах сам кінематограф теж втратив свою автономність, художня цінність та авторське бачення стали не так потрібними, оскільки кіно стало головним засобом для агітації та пропаганди, що відобразилось і на афішах. Почали активно використовуватись різноманітні гасла і заклики, а серед кольорів однозначно став домінувати черовний.

Якщо сказати коротко, то дана виставка однозначно варто того, аби її відвідати. Довженко-Центр, не дивлячись на всі бюрократичні перипетії, продовжує свою надважливу місію і робить це дуже професійно і цікаво. Всім, хто хоча б мінімально цікавиться кіно, це місце та виставка неодмінно будуть до душі, адже розкривається доволі цнотливий до нещодавнього часу пласт української культури – кіно, та вся кіноіндустрія загалом. Поєднання образотворчого мистецтва та кінематографу дали дуже соковиті плоди, які на довгий час були забуті, проте, які сьогодні дають над неоціненну можливість копати далі і відкривати нові горизонти українського културного ландшафту. 

Текст: Анастасія Уразбаєва

• Що: виставка «Кричати! Кликати! Горіти!» — українська кінореклама 1920-30-х років.
• Коли: з 30 липня по 27 вересня; графік роботи: Ср-Нд 12.00-19.00, Пн, Вт – вихідні
• Де: Довженко-Центр, вул. Васильківська, 1