Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Семен Глибинський побачив, що перетворився на рибу.
Він поволі вибирається на берег, ще німий, іще очі не здатні розрізняти небо і воду, в суціль сірому він поки що не вирізняє відтінків, вух наразі не потребує — в океані нема йому що слухати, вуха скоро проростуть на тому місці, де зараз зябра. Семен Глибинський відрощує вуха, в нього з’являються коліна. Він уклінно просить когось про допомогу, але відчуває лише страх. У нього з’являються ступні, що залишають на піску сліди. За тими слідами підуть наступні «двоногі риби». Семен Глибинський запускає повторну еволюцію (в першій версії щось пішло не туди).
Хлопчиком Семен, усамітнившись на шкільному подвір’ї, читатиме книжку. Про чоловіка, який на безлюдному острові здичавів. Семен навіть не помітив: Робінзон на острові не здичавів, навпаки він досягнув просвітлення, знайшов віру і розвинувся в найкращу версію себе. Але прикметно, що Сьома цього в історії Робінзона не бачить, а читає сюжет особистісної і видової деградації. Для двоногої риби Семена Глибинського еволюція і регрес — повні омоніми, це буквально те саме: рух вперед і рух назад, аби рух. Стій спокійно! Згодом Семен провістить прихід нового біологічного виду, нового етапу еволюції — homo solus, людини самотньої, людини-в-одному-екземплярі (по тєліку почув і переказує). Семен Глибинський, прокинувшись від неспокійного сну, побачив, що він віднині — єдиний представник свого біологічного виду.
Можна прокинутися і здивуватися: ти став рибою. Можна прокинутися і здивуватися: ти став людиною… Точніше, не здивуватися. А може так бути, що й не прокинутися.
Химерна книжка. Дотепна і зухвала. Вразлива і розумна. «Луни» — перший роман Філіпа Білянського, і то цікавезний дебют.
Все починається нібито пересічна соціальна проза про бідну сирітку — з відповідним і відчутним елементом моралізаторства.
Семену чотири роки, обшарпана квартира, недопалки, порожні пляшки, батько страшно пиячить, цитує «Дона Кіхота», говорить до пляшок, водить додому бабів, кличе якусь Марину, котру десь був загубив — помирає під час однієї з пиятик. Семена бере на виховання Ба. Її звуть Марія Семенівна, хлопця назвали на честь прадіда, очевидно (нам треба тут ця вказівка на успадковані від когось риси-імена). Ба живе в крихітній квартирі на околиці депресивного промислового містечка, що стрімко помирає. Ба теж помирає. Ходить до церкви і учить Сьому дома молиться на незнайомця в рамці. Ба смажить несмачну яєчню. І має серйозні проблеми з серцем. Скоро хвороба бабуся загострюється, вона змушена віддати хлопця до обласного інтернату. Перший час відвідує онука — щодня, щотижня. Потім відвідини припиняються. Семен залишається сиротою, інтернетівським Глибою (прізвисько створене від прізвища). Відлюдник, мовчун, з проблемами в соціалізації; читай: жертва булінгу. І життя Сьомі не полегшую те, що він продовжує бесіди з тим бабусиним чоловіком у рамці — з Ісою.
Свою історію Семен розказує сам. Розказує з якоїсь нечітко визначеної точки у віддаленому майбутньому. Він говорить принципово ускладненою мовою. Скажімо, чотирьохрічка переповідає бабусі сон, мовляв, літав уві сні. Семен нам той спогад перекаже, використовуючи слова типу: «астронавт», «вокабуляр», «дрібна моторика», «траєкторія польоту». Страшенно симпатичний ефект: ніби дорослий Глиба засвідчує нам своє життя в присутності малого Сьоми, але робить це так, щоби дитинка не здогадалася, яке тривожне майбутнє на нього очікує. Так, буває, говорять на важкі теми в присутності дітей дорослі, намагаючись зберегти їхню невинність. А це таки книжка — таки про невинність, і про спробу її уберегти якомога довше і у будь-який спосіб. Максимально ускладнюючи пережитий досвід, наприклад.
У Глиби з’являється приятель — Жбан (це прізвисько, він Гнат). Жбан — сирота, його батьки загинули в автокатастрофі. Він осиротів молодшим підлітком і зберіг багато родинних спогадів, якими виснажує оточуючих: про татове авто, про сімейні вечері, про риболовлю на світанку. Жбан легко заводиться і потрапляє в бійки. В одній з таких хлопці побилися з однокласником-мажором. Приводом для сварки цього разу став, щоправда, Семен: він задивився на сестру мажора Марину (ще одну Марину він зустріне згодом на березі моря, як і годиться дівчині з таким ім’я; скоріше за все таким було ім’я Семенової матері; ще одна репліка про спадковість). Семен в бійці отримав важкі травми, ледь не загинув, але Жбан відлупцював кривдника арматурою і тим вчасно врятував Семена. Вони уже підлітки, їм майже по п’ятнадцять.
І тут починається щось дивне.
У місті, в країні, на материку зникають люди. Спочатку вони втрачають глузд, спілкуються з померлими, потім просто розчинаються в повітрі. Наступним зараженим стає той, хто близько контактував і був емоційно прив’язаний до зниклого. В світі стрімко меншає населення. Інтернат Жбана і Глиби мають евакуювати, але хлопці втікають і вдвох рушають до океану. Їм здається, що там є порятунок, а оскільки сироти не мають тих, до кого прив’язані, то й інфікувати їх нема кому. Семен втратить лік часу, їхня подорож триває роками, здається, океану вони досягнуть… (тут я замовкаю, попереду ще дві третини роману).
Перехід між реальностями – буденною і химерною – в «Лунах» настільки різкий (і невиправданий сюжетно), що залишається сильне бажання знайти цьому пояснення. І воно легко знаходиться. Буквально до пошесті, в якій зникають люди, Глиба встряє у бійку, в який втрачає зуби, отримує легку травму мозку, а його нападник — арматурою у щелепу. Нумо припустимо, що ця арматура прилетіла Глибі і мить, коли він приходить до тями у лікарняному діжку — уже по той бік реальності.
Зрештою, на користь такого припущення свідчить одна з фінальних сцен: мозок Глиби деградує, буквально де-еволюціонує і втрачає поступово спогади: він забуває (саме в такому порядку) матір, батька, бабусю, інтернат, друга дитинства, бійку. Бійка — останнє, що він забуває, за нею уже нема чого пам’ятати і отож забути. Серед його спогадів нема втечі з інтернату, тітки Лізи, океану, автівки-«ластівки», розбитої об стовп, міста з вежею, де живуть ангели, бесід із Жизою й Ісом, нема всього того, що сталося з Глибою після бійки. Та і Жбан раз, було, вигукне: «Може, не вони, а ми зникли. Може, це нас уже нема».
Отож триматимусь такої версії: тіло чотирнадцятирічного Семена конає в ліжку, його убив мажор-однокласник, а тим часом його зникома (само)свідомість вирушає в останню подорож. І тоді перед нами не книжка про пошуки сенс буття ala «Мартин Джонатан Лівінсгтон» (порівняння з цим твором ні для кого не є компліментом, повірте), а пошуки сенсу не-буття, надання змісту самому процесу помирання.
Жбан згадує, як вони з татом їздили на рибалку. Завантажилися в «ластівку», розбили табір на берегу, звечора тато пригодовував риб хлібом, вночі малий спав на задньому сидінні авто, поболювали розбиті губи (тато виховував ляпасами повагу до авторитетів і сміливість відстоювати свою думку), старий тягав з води щось дрібне на сніданок. Зранку почалася ловля всерйоз. І уже на першій же спробі щось велике утягнуло під воду спінінг. Вони його потім знайдуть в кількох кілометрах поблизу дороги, наче те, що зачепилося за гачок, вийшло з води і попрямувало до траси з трофейною вудкою.
Це така собі вставна готична новела, яка коментує фантазії Глиби через нібито спогади Жбана. Але я тут наголошу один лише один її елемент.
Довго-довго в книжці Білянського маємо справу з суто чоловічими спільнотами. Навіть квартири, де зупиняються мандрівники, давно спорожнілі нині, належали переважно самітникам — чи одиноким чоловіками, чи тим хлопам, які з родин зникли останніми. Є один момент симпатичний: втікачі з інтернату звертаються до подруги Жбанового тата за допомогою (здається, та Ліза все ж татовою коханкою була). Вона їх зі своєї хати проганяє в порожню квартиру, вона боїться інфікувати хлопців, прив’язавши до себе. Вона уже хвора, вона скоро зникне. Квінтесенція «лабораторного» чоловічого братерства — якраз та риболовля, де батько учить сина бути чоловіком: не плакати, терпіти побої і фізичний дискомфорт, не зважати на нестачу сну і на холод, уміти говорити прямо свою думку, най і хибну… Та отой хліб для прикорму.
В «Лунах» є один троп, він уже на першій сторінці вирине і повторюватиметься часто. «М’який і блідий м’якуш їхніх тіл». Так малий Сьома бачить напівголі тіла «янголів», які приходять з татом додому. Янголами їх тато зве. М’якушем — уже Сьома. Хлібчик той буде спокушати його, м’якушем постане і дівчина, з якою у Семена буде перший сексуальний контакт. Хлібним м’якушем будуть пригодовувати риб на риболовлі Жбан із батьком. Черствим м’якушем застрягне просфора — у сподах про бабусиного бога Ісу і в ритуалах того бога, якого Глиба знайте самотужки. Його Жиза звуть, того кишенькового бога Глиби… Сексуалізоване тіло — м’якуш — відволікає риб від призначення: відрости вуха і еволюціонувати, м’якушем спокушають чоловіків, відволікаючи від місії. Секс, між тим, є умовою еволюції, інакше як через відтворення себе не вийде закріпити корисні навички виду. Не успадкувати. Бог і жінка стають на заваді Глибиному прагненню еволюціонувати. Пригодовують Людину Самотню обіцянками не-самоти, гальмують його (підземний) перехід на нову гілку еволюції.
Як на книжку про убивства бога тут достолиха відсилок до теорії еволюції… і Дарвін — пророк його.
Море хвилюється. Словами з цієї гри названі чотири розділи «Лун»: море хвилюється раз, море хвилюється два, море хвилюється три, замри. Зауважили, що зникла згадка про те, хто і що саме мусить замерти? Морська фігура має замерти на місці. Подібна дитяча гра є в багатьох культурах, там замирають то статуї, то почвари, то транспорт. Ця гра називається де «зелене світло, червоне світло», де «сліди фей», де «бабуся наказує: стій». Принцип гри той самий: гравці, які до того рухалися вільно, намагаючись наблизитися до ведучого, мають замерти так, щоби ведучий міг упізнати морську істоту (в цьому випадку), що її гравець зображає. Рухатися знову можна, коли гравця торкнеться модератор. З кожним раундом число гравців меншає… Ви ж зрозуміли, що я зараз переказую умови існування символічного світу в вимірі Семена, а не про всім відому гру розказую? Бо якщо чесно, риба з Семена — ще той перформанс: не дуже правдоподібна, вуха заважають.
Людина набуває різних подоб в прагненні наблизитися до Абсолюту. Зростає. Наблизившись, має залишитися в тій формі, якої цієї миті набула. Стати дорослим. Квест Семена завершиться буквальним убивством Бога. Підлітковий бунт проти авторитетів Білянський пише так простодушно навідліг, що послання про торжество інфантилізму таки спрацьовує. Бути невинним вічно не вийде. Але можна спробувати вічно невинним не-бути.
І якщо що неверленд в Семеновій фантазії теж є. Хлопці, що живуть в лісі і не хочуть йти до дорослих, їх тут чимало і називаються вони льошиками. «Олексій» має значення «запобігати», окрім іншого, а ще «захищати».
Луни з назви роману — це сліди, які по собі залишаються люди і які зберігають на собі речі. Спочатку сліди ніг, які бачить на піску Семен-риба: це не його відбитки, значить, хтось перетворився разом із них і раніше за нього. За тим сліди тих, хто зник: в чужих будинках Семен бачить одяг, книжки, надписи і записи — багато різного, з чого реконструює життя тих, кого уже нема. Точно так же він робив, переказуючи свої спогади про смерть батька — відновлював за двома п’яними репліками трагедію занедбаного життя: батько називає всіх жінок янголами і плаче-кличе загублену Марину, Марина — янгол; чоловік збожеволів (via Дон Кіхот), не спроможний пережити втрату коханої людини. Речі, залишені в покинутих квартирах, розказують Семену такі ж ймовірні історії тих, хто зник. Вони відлунюють. Ці історії Семен своєю чергою розказує нам.
Невинність в цьому світі — так само слід (слід за Полем Рикером, якщо хочете). Є якийсь дуже чуттєвий, буквально відчутий знак, що його залишає феномен, який для нас уже не є доступним на фізичному рівні. Нема Бога — але є Іса і Жиза. Нема дитинства — але є м’якуш янгольських тіл, якими підгодовують батька перед тим, як витягнути того з води. Нема розвитку, бо Семена відлупцювали до смерті в момент, коли його тіло стало готовим до самовідтворення, себто тоді, коли він вперше відчув сексуальне бажання — але є фантазія про тотальний регрес людства. Щоби правильно зчитати сліди, треба уміти розказати про них історію, відтворити в часі втрачений феномен: хто, що, коли залишив ці відмітини — і навіщо, треба за луною реконструювати початковий звук і того, хто звучить. Зрештою, прокинувшись рибою, Семен першим же ділом відрощує собі вуха. За слідами можна знайти тих, хто загубився, але то якщо знайдеться той, хто уміє читати сліди.
Самотній хлопець з інтернату мріє, як він одного дня прокинеться рибою і зможе почати життя заново. Самотній хлопець втручається в бійку, де зазнає непоправної фізичної шкоди. Він мріє перед смертю про інше життя. І він може собі вимріяти лише світ, де люди навколо бояться наблизитися один до одного, де ті, хто долає страх близькості, просто зникають, де те, чого ти прагнеш найбільше, тепер ж зрештою й уб’є… Мораль якусь нам тут швиденько придумаєте? Прошу пана! Ніколи не дорослішай. А краще — не народжуйся. Сиди собі в океані, сумна рибо Семен Глибинський.
«Іноді батько впивався сильно і не виходив із запою днями. Дзвонить дверний дзвінок, телефон, стукають у двері, він не реагує. Іноді вигукує ім’я Марини, наче кличе когось дуже близького. А ніхто не приходить. Плаче уві сні. Десь він її втратив. Це стомлювало його гостей, і ті невдовзі покидали його.
На це раз він третій день у запої. Спить обличчям на липкій клейонці важкого кухонного столу. Поруч лежить перевернута попільничка, стоять порожня плашка та гранована склянка з каламутною рідиною. Недопалки помаранчевими крапками розкидані на клейонці та підлозі.
— Марино, — голосно і хрипко, з надривом кричить батько уві сні.»
Текст: Ганна Улюра
Піліп Білянський. Луни. Київ: Темпора, 2023. 228 с.
