Тіна Пересунько: «Культурна дипломатія – це діалектика»

Тіна Пересунько

«Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919 – 1924)» – так називається книга київської історикині, журналістки, менеджерки культурних проєктів Тіни Пересунько, що побачила світ минулого року у видавництві «АртЕк». 

Видання можна назвати «архівним» у найкращому сенсі цього слова, оскільки перше, що впадає в око, – це стильний вишуканий дизайн цієї книги (робота В’ячеслава Горшкова) на основі адаптації до друку кольорових фотознимків архівних документів, де видно всі пожовклості, прим’ятості й плями старих паперів. Здається, подекуди можна відчути навіть їхній «архівний» запах. Читач мимоволі подумки переноситься у читальний зал архівної бібліотеки… Про матеріал книги, відносини Петлюри й Кошиця, «Щедрик» Леонтовича й культурну дипломатію розповідає авторка книги.

З яким саме архівом ти працювала, тобто, що стало матеріалом для книги? 

Я працювала з фондом Української Республіканської Капели, який зберігається в Києві, на Солом’янці, у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Це понад півтисячі документів, зокрема, закони, постанови, директиви органів влади УНР; відгуки закордонної преси, мистецьких та політичних інституцій; афіші, концертні програми закордонних виступів Капели; фрагменти щоденникових записів як самого Олександра Кошиця, так і інших членів Капели (Віктора Андрієвського, Софії Колодіївни та інших); світлини, карикатури, листи, записки тощо. Майже всі вони досі не публікувалися. До раніше не опублікованих документів відноситься також цінне листування між Симоном Петлюрою та Олександром Кошицем, політиком і музикантом, що відображає характер взаємодії між «замовником» і «виконавцем» першого в історії України проекту культурної дипломатії на державному рівні, саме так я це називаю.

Тіна Пересунько

Де зберігається основний архів Кошиця? 

Основний архів Кошиця зберігається в Канаді, у Вінніпезі. Тривалий час його зберігачкою була його дружина, Тетяна Георгієвська-Кошиць. Також дещо є в Америці, планую туди поїхати наступного року в рамках грантової програми, розрахованої на дев’ять місяців. Частина архіву, що стосується музичної спадщини маестро, зберігається у київської музикознавиці Лю Пархоменко, яка є співавторкою монографії про Кошиця. Цей архів свого часу привіз із Канади музикознавець Михайло Головащенко. Він є редактором-упорядником опублікованого щоденника Кошиця «З піснею через світ», а також упорядником книги «Феномен Олександра Кошиця». 

Взагалі літератури про Кошиця дуже мало, зокрема, про капелу, її закордонні гастролі, на сьогоднішній день немає жодної монографії. Щоправда, є збірник критичних статей «Українська пісня в світі. Голоси зарубіжної критики», виданий ще 1929 року у Парижі під редакцією самого Кошиця. Там опубліковано близько 300 рецензій світової преси про гастролі капели. Тоді як в архіві Капели знаходиться, щонайменше, 1300 таких рецензій! Хотілося б видати дайджест зі всіма цими рецензіями, а також повністю опублікувати мемуарну спадщину Кошиця, бо його літературний талант – це окрема тема. Матеріали ж, які  опубліковані, треба переглядати і перевидавати з іншою редакцією, бо вони цензуровані. Навіть у збірнику рецензій, який Кошиць видав за життя, там поняття «український уряд» викреслено і замінено на «українців». Тобто будь-які згадки про Україну як державу, про роботу українського уряду були небезпечними, відомо з яких причин. Україна зазнала поразки у війні, Петлюру розстріляли, Леонтовича розстріляли, тому на цілих 100 років усе це зникло з історичної пам’яті.

Чим саме унікальна історія Кошиця?

Свого часу про Кошиця писав і говорив весь музичний світ, і не тільки музичний, а й політичний. Історія Кошиця унікальна в її драматичності (хоча, можливо, в цьому нічого унікального немає, ми знаємо сотні покалічених доль українських емігрантів…). Втім, на початку ХХ сторіччя він був одним з небагатьох українців (якщо не єдиним), що завоював світову славу. Це була людина номер один в українській культурі. Він виступав у найпрестижніших концертних залах світу: Карнегі хол, Королівська опера в Брюселі, Королівська зала в Лондоні, Концертхауз у Відні… За п’ять років, від 1919-го по 1924 рік, Кошиць об’їздив з Капелою 17 країн, дав концерти у 45 містах Європи, а в сумі виступив у 200 містах світу! Маестро був надзвичайно харизматичним, чим, власне, імпонував публіці. До того ж, він диригував без палички, без батути, як тоді казали, що на той час було «в диковинку», це був дуже неординарний, нестандартний підхід. На сьогоднішній день підтверджено у музикознавчій літературі, що тим самим він дійсно вплинув на еволюцію  диригентської техніки. Люди масово приходили подивитися на «диригента без палички». Драматизм і, водночас, іронія його долі полягає в тому, що після такої колосальної слави, після визнання з боку культурного світу, він опиняється фактично на вигнанні, нікому непотрібний, ніким невшанований. В одній із зарубіжних рецензій писали, що після повернення Кошиця в Україну, його неодмінно повинні нагородити найвищим орденом Української Народної Республіки. 

Безумовно, якби Україна не була окупована червоною Росією, то його доля склалася би абсолютно по-іншому. 

Але сталося так, як сталося: Кошиць опинився у вимушеній еміграції, в Америці. Наприкінці 20-х років він вів активні перемовини, щоби повернутися в Україну, зокрема, листувався із керівництвом Музичного Інституту імені Миколи Лисенка. Але дозвіл на повернення не отримав. І сьогодні ми розуміємо, що напевне й добре, що не отримав, бо це був кінець 30-х років, а там – 37-й і 38-й, масові розстріли інтелігенції…   

В Україні сьогодні знають ім’я Кошиця передусім музикознавці, хормейстери, диригенти. Але це, безумовно, та постать, яку повинні знати всі українці. Це постать рівня Тараса Шевченка, саме так його позиціонують у міграційні літературі.

Чи відомо, як склалася доля Кошиця у Сполучених штатах? 

Про це дуже мало інформації. На сьогоднішній день відомо, що він якийсь час співпрацював з американським імпресаріо, Максом Рабіновим, який, власне, організував переїзд капели до США. Відомо також, що 1926 року Кошиць організував новий хор і гастролював разом з Рабіновим. Він викладав в університеті, де вів диригування та історію музики. Крім того, диригував так званими хорами «сімками» і «вісімками» (це коли об’єднано одночасно сім-вісім хорів, відтак – не менше 300-500 людей на сцені). Один з таких концертів відбувся 1932 року спільно з балетмейстером Василем Авраменком до 200-річчя Джорджа Вашингтона. 

Які стосунки були між Петлюрою і Кошицем? Вони були знайомі ще до утворення Капели? 

Так, були. Сьогодні ми знаємо, що Петлюра – політичний і військовий діяч, але в першу чергу це був арт-критик! Ще від 1901 року він почав писати, і одна з його перших рецензій – про Кошиця, коли той поїхав на Кубань збирати фольклор. Він також був завлітом у Театрі Садовського, де Кошиць працював диригентом. Тобто в культурному русі вони працювали, можливо, навіть більше, ніж на політичній арені. 

Тож коли Петлюра запропонував Кошицю очолити капелу для закордонної подорожі («за тиждень щоб була організована…, а то – розстріляю», – жартував він), то звертався до давнього приятеля і колеги. Судячи з листування, стосунки між ними були теплими, щирими, дружніми. У листах Кошиць звертався до Петлюри не інакше, як «Дорогий наш батьку, Симоне Васильовичу», тоді як Петлюра писав: «Милий і дорогий Маестро, Олександре Антоновичу». Я коли читала ці листи, захоплювалася рівнем культури спілкування, бо сьогодні навіть уявити собі складно, щоб наш президент писав такі листи, скажімо, Оксані Линів чи якомусь іншому відомому диригентові… 

Але ж у своєму щоденнику Кошиць нарікав на український уряд через затримку належного фінансування!   

Так, нарікав, жалівся й на брак «шлункових коштів», як він писав із властивою йому іронією. Кошиць був дуже експресивною людиною, і дослідники відзначають, що дуже часто він був несправедливим щодо своїх колег. Він дуже не любив композитора Кирила Стеценка, який очолював тоді музичний відділ Міністерства освіти і мистецтв, тобто також відповідав за створення капели. Негативно відгукується і про Олексу Приходька, адміністратора Капели, який насправді дуже багато зробив для того, щоб турне відбулося. Кошиць критикує міністрів, урядовців, і навіть багатьох хористів очолюваної ним капели. Так от, на фоні такої негативної оцінки багатьох українських діячів, щодо Петлюри у Кошиця немає жодної негативної оцінки. Так, він нарікав, що капела вчасно не отримує фінансування, що накази Петлюри не виконуються. Він дозволяв собі писати Петлюрі все, що йому болить, називав ці листи сповідями. Але разом з тим, у його листах до Петлюри ми бачимо щирість, відвертість, безпосередність і повагу. 

Ця історія із гастролями Капели у період більшовицької окупації України виглядає як авантюра. Кошиць і Петлюра були авантюристами?

Я би назвала їх не авантюристами, а пасіонаріями. Це був дуже сміливий пасіонарний проект. Чому не авантюристи? Бо вони щиро вірили в те, що робили і вони були здатні це робити. Петлюра зреалізував свою політичну волю, як державний керманич, він дав доручення уряду реалізувати цей проект на державному рівні. Мова йде про січень 1919 року, він тоді ще не був Головою Директорії, а членом Директорії (тоді Винниченко був Головою), і за розподілом повноважень координував Міністерство мистецтв УНР, власне, відповідав за культурну політику. А невдовзі – у травні – він вже став Головою Директорії. Тобто це те, чого ми сьогодні очікуємо від політиків: мати політичну волю, політичне рішення, і зробити все, щоб той чи інший проект реалізувався, і на фінансовому, і на адміністративному рівні. 

Олександр Кошиць не просто погодився, він давно мріяв і про створення капели, і про гастролі, й про те, аби понести українську пісню у світ. Він це бачив, звичайно, з точки зору митця. І коли ми говоримо про культурну дипломатію, це найкраща комбінація: політик і митець. Кожен із них працює у своєму полі – політик забезпечує фінансування, державну логістику, а митець не думає ні про що, окрім як про мистецтво. Тому це було і конфлікте поле, і діалектичне, бо культурна дипломатія – це діалектика. Кошиць і нарікав на політизацію, на те, що уряд їх «кинув у море», і, водночас, робив свою роботу на високому мистецькому рівні. Звичайно, ми повинні пам’ятати, який це був час, якби цей проект реалізовувався не у військовий час, а в мирний, якби не війна з більшовицькою Росією, і не тільки Росією, там і білогвардійці, і війна з Польщею, і невизнання з боку Антанти, – то все було б по-іншому. А оскільки це було реалізовано в часі війни, то я би говорила не про авантюру, а про пасіонарність Петлюри і Кошиця.

Чи можна Петлюру назвати першим діячем у сфері культурної дипломатії України?

Ми можемо говорити про Петлюру як про засновника державної політики культурної дипломатії модерної України. Я зараз не беруся коментувати український період Княжої доби, бо навіть в зарубіжній історіографії я не знайшла досліджень культурної дипломатії Франції чи приміром, Польщі давніх часів. Зазвичай, історії культурної дипломатії Франції, Німеччини, Польщі, США, Великобританії починають від XVIII-ХІХ століть. Але культурна дипломатія – це не завжди урядовий рівень, це також рівень громадської ініціативи. Тож якщо говорити про Україну тих часів, то можемо вважати Михайла Драгоманова засновником української культурної дипломатії. 1876 року він заснував у Женеві «вільну українську друкарню», де упродовж 43 років (до 1919 року) було видано понад сотню українських книг. Це був період, коли в Україні, що входила до складу Російської імперії, друкувати українською мовою було заборонено царським указом. Завдяки Драгоманову українська книга друкувалась за кордоном. До речі, у Швейцарії він видав і два збірники пісень українською мовою. 

Культурна дипломатія у вільних, неокупованих державах відбувалася цілеспрямовано, наприклад, французька мова і культура потрапляла закордон в режимі державного фінансування. А українська книга потрапляла закордон через заборону. Ось такий парадокс. Тобто були проекти культурної дипломатії ще до капели УНР, але це були передусім іномовні українські видання, що виходили за кордоном для ознайомлення європейців з українським питанням. Видавалися також переклади творів Шевченка, Франка. На початку ХХ сторіччя виходили журнали Ruthenische Revue та Ukrainische Rundschau у Відні, газета L’Ukraine у Лозанні тощо. Можемо згадати про діяльність Інформаційного товариства «Україна», заснованого 1914 року меценатом Михайлом Тишкевичем у Лозанні, Українського інформаційного комітету з його філіями у Празі, Лондоні, Парижі. Грандіозною була діяльність Союзу визволення України, що упродовж 1914-1918 років провадив культурно-інформаційну роботу у більшості державах Європи. Але це все були проекти української культурної дипломатії не на державному, а на громадському рівні. 

Завдяки гастролям капели Кошиця закордон потрапив «Щедрик» Миколи Леонтовича, сьогодні більше знаний як міжнародний різдвяний гімн. Як це трапилось? 

Так, «Щедрик» був у репертуарі капели. Хористи вивчили цей твір у Кам’янці-Подільському, коли виїхали з Києва у закордонну подорож. Перший виступ був у Празі 11 травня 1919 року, там і відбулася закордонна прем’єра «Щедрика». Починаючи з жовтня 1922 року, хор давав концерти у США (понад 100 міст!). Саме там, зокрема, у знаменитому залі Carnegie Hall у Нью-Йорку, виступ капели Кошиця міг почути композитор і диригент Пітер Вільховський, американець українського походження. Він по-своєму переклав «Щедрика» англійською, і потім автора цієї музики, тобто Леонтовича, «забули». 

А «Щедрик» був «коронним номером» у концертах Капели, де б вони не виступали. І дійсно, коли я подивилася, що саме хор співав на біс, про які твори найчастіше пишуть у рецензіях, як про найцікавіші, то це насамперед «Щедрик». Ще «Почаївська Божа мати», теж Леонтовича (у Парижі цей твір називали Notre Dame de Potchaїv). В Америці всім дуже подобалася обробка Кошиця «Ой ходить сон коло вікон». Музикознавці стверджують, що саме під впливом цієї колискової Джордж Гершвін, який так само міг бути на концертах українського хору, написав свою знамениту арію Summertime.

Який проект, на твою думку, міг би сьогодні представляти Україну закордоном? 

Зараз я спостерігаю за дуже цікавим проектом «Ковчег Україна» за участю вже згаданої тут диригентки Оксани Линів. Це такий комбінований проект, коли на сцені поєднано артистів різних генерацій, різних стилів та жанрів, і показується наша музична культура немовби з різних ракурсів. Це якби ми зараз говорили про повторення таких гастролей з дипломатичною місією. В кожному разі, планка повинна бути не нижчою, аніж її задав Олександр Кошиць 100 років тому. 

Довідка:

Тіна Пересунько народилася 16 жовтня 1982 року у Києві. Закінчила Міжрегіональну Академію управління персоналом за фахом «магістр міжнародного маркетингу та реклами» та аспірантуру Інституту археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за спеціальністю «всесвітня історія». Стипендіатка польсько-американської програми ім. Л. Кіркланда у Варшаві; випускниця польсько-литовських студій «Культурна дипломатія ХХІ століття» (Варшава – Вільнюс). Працювала ведучою програм на радіо «Культура», піар-менеджеркою низки видавничих проектів. Очолювала прес-службу Міністерства культури України за Міністра Василя Вовкуна. Авторка низки наукових статей з маркетингу культури, культурної політики та культурної дипломатії України, Польщі, США. Створила мандрівний міні-музей «Щедрика», що експонується містами України. Виступає з лекціями з історії культурної дипломатії УНР. Живе в Києві. 

Текст: Олеся Найдюк

Пересунько Тіна. Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924). – Видавничий дім “АртЕк”, 2019, 308 ст.

Замовити книгу можна тут.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *