Роман-маніфест Айн Ренд проти комунізму, спроба розповісти світові про більшовицьке зло, вперше виданий у 1936 році.

Головна героїня, волелюбна Кіра Арґунова, щосили намагається вирватися з глейких обіймів системи й порятувати коханого Лео. Але це нестерпно важко у світі, де добро і зло зліпилися в одну почвару, вчорашні борці стали пристосуванцями, а партійні ідеалісти ідуть на ризик — та не на компроміс із совістю. І навіть коли все летить шкереберть, рідні й кохані зраджують, мряка та сірість огортають і місто, і душу, Кіра не здається. До останнього кроку, останнього подиху, останнього зблиску світла вона йде до мети?

Айн Ренд «Ми, живі» / переклад: Геннадій Шпак. К.: Наш Формат, 2021, 504 ст.

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Кіра вдивлялась у ці слова, написані на голих тинькованих стінах вокзалу. Тиньк місцями відпав, і темні плями робили стіну схожою на шкіру з висипом. Проте гасла на ній були новісінькими. Червоні літери проголошували: «Диктатура пролетаріату! Хто не з нами, той проти нас!»

Літери хтось наніс мазками червоної фарби через трафарет. Деякі лінії вийшли кривими. Подекуди під літерами зміїлися довгі тонкі патьоки засохлої фарби.

Під гаслами до стіни притулився юнак. М’ята смушева шапка сиділа в нього на голові, пасма світлого волосся звисали на бляклі очі. Він дивився перед собою бездумно і лускав насіння, спльовуючи лушпайки з кутика рота.

Між поїздом і стіною Кіру підхопив вир червоного та хакі: солдатських шинелей, жіночих косинок, неголених облич і ще ротів, роззявлених беззвучно, бо їхні крики тонули в гуркоті чобіт по платформі, який відбивався від високої сталевої стелі. На старій діжі з іржавими обручами й прикутим ланцюгом олов’яним кухлем виднів напис «Кип’ячена вода», а поруч із ним — величезний: «Стережися холери. Не пий сирої води». Вуличний пес із ребрами скелета і хвостом, затиснутим між лапами, винюхував щось поживне на засміченій підлозі. Двоє озброєних солдатів пробивалися крізь натовп, тягнучи селянку, яка пручалась і схлипувала: «Товариші! Я нічого! Братчики, куди це ви мене? Товариші, хороші мої, їй-богу, я не винна!»

Унизу, серед чобіт і обліплених болотом спідниць, хтось монотонно вив — то був ані людський голос, ані собачий. Якась жінка повзла навколішки, намагаючись зібрати в мішок розсипане пшоно, рюмсаючи, хапаючи зерна із землі разом з лушпинням соняхів і недопалками цигарок.

Кіра глянула на високі вікна. Ззовні долинув добре знайомий звук пронизливого трамвайного дзвінка. Вона всміхнулася.

Біля дверей з написом «Комендант» стояв на варті молодий солдат. Кіра пильно роздивлялася його. Очі в нього були суворі та непорушні, мов дві печери, в яких під сірими холодними склепіннями горить по вогнищу. В рисах смаглявого обличчя, у руці, що стискала багнет, у м’язах шиї, які видніли крізь відкритий комір гімнастерки, проглядала природжена відчайдушність. Кірі він сподобався. Вона подивилася йому просто в очі й усміхнулася. Їй здалося, що він зрозумів, яка велика пригода починалася в її житті.

Солдат зиркнув на неї холодно, байдуже, причмелено. Вона відвернулася, трохи розчарована, хоча й сама не знала, чого мала б чекати.

Усе, що встиг помітити солдат, були дивні очі цієї незнайомки в дитячому ковпачку на голові, а ще те, що під легким костюмом у неї не було бюстгальтера, — останнє його нітрохи не обурило.

— Кіро! — прорізав гамір вокзалу голос Галини Петрівни. — Кіро! Де ти? Де твої речі? Не згубила речей?

Кіра повернулася до товарного вагона, де її сім’я насилу витягувала багаж. Вона встигла забути, що мала нести три клунки: вокзальні носії тепер були недоступною розкішшю. Галина Петрівна саме відбивалася від тих спритників у подертих солдатських шинелях, що хапали речі без дозволу, нахабно пропонуючи свої послуги.

Зрештою, навантажена клунками із залишками своїх статків, родина Арґунових спустилася на петроградську землю.

Над виходом із вокзалу блищали золотий серп і молот. Поруч висіли два плакати. На одному кремезний робітник трощив своїми чобітьми крихітні палаци, а піднятими руками з червоними, схожими на біфштекси долонями вітав таке саме червоне сонце. Над сонцем спливали слова: «Товариші! Ми — будівничі нового життя!»

На іншому плакаті містилася велетенська біла воша на чорному тлі й червоні літери: «Воші розносять заразу! Громадяни, приєднуйтеся до Антитифозного фронту!»

Сморід карболки забивав собою всі інші запахи. Нею дезінфікували станційні будівлі від хвороб, що вливалися в місто з кожним новим поїздом. Цей запах висів у повітрі, немов пливучи з лікарняного вікна, — похмуре попередження та нагадування.

Двері вокзалу виходили на Знаменську площу. Знак на стовпі демонстрував її нову назву — «Площа Повстання». Величезна сіра статуя Олександра III стояла навпроти вокзалу на тлі сірої будівлі готелю та сірого неба. Зливи не було — лише вряди- годи з неба падало кілька краплин, повільно, монотонно, наче небо протікало й теж потребувало ремонту, як і ті гнилі дошки тротуару, на яких краплини здіймали сріблясті бризки в темних калюжах. Підняті чорні навіси екіпажів були схожі на лакову шкіру — вони гойдались і тремтіли, а колеса човгали в багні зі звуком, схожим на плямкання худоби. Старі будинки дивилися на площу мертвими очима покинутих крамниць, у яких уже п’ять років ніхто не чіпав запилюжених вікон, павутиння та вицвілих газет.

Та над однією з крамниць тріпотіла бавовняна вивіска «Провізійний центр». До дверей стояла черга, що тяглась аж за ріг — довга черга з набряклих від дощу чобіт, червоних замерзлих рук і піднятих комірів, які не рятували від дощових крапель, бо голови в багатьох були схилені.

— Що ж, — сказав Олександр Димитрійович. — Ось ми й удома.

— Як чудово! — відгукнулася Кіра.

— Брудно, як завжди, — додала Лідія.

— Треба взяти візника. Такі витрати! — зітхнула Галина Петрівна.

Вони заледве вмістилися в екіпаж, Кіра всілася зверху на клунки. Кінь рвонув із місця, оббризкавши Кірину ногу болотяною зливою, й екіпаж повернув на Невський проспект.

Перед ними пролягла довга, широка і пряма вулиця — неначе хребет міста. Удалині м’яко поблискував у сірому тумані стрункий шпиль Адміралтейства, ніби довга рука, піднята в урочистому вітанні.

Петроград пережив п’ять років революції. Упродовж чотирьох із них кожна артерія міста була перекрита, кожен магазин зачинений, поки націоналізація вкривала пилом і павутинням шибки. Та за останній рік на світ з’явилися мило і щітки, нова фарба та нові власники: «нова економічна політика» держави проголосила «тимчасовий компроміс», дозволивши дрібним приватним крамничкам обережно відкритися.

Після довгого сну Невський спроквола розплющував очі. Ці очі відвикли від світла і тепер дивилися на все широко, злякано, недовірливо. Новими вивісками стали бавовняні полотнища з різкими та нерівними літерами. Натомість старі вивіски мали вигляд мармурових надгробків для тих, хто давно щез. Імена нових хазяїв було виведено золотими літерами на вітринах, прикрашених дірками від куль із променистими тріщинами по краях. Траплялися магазини без вивісок і вивіски без магазинів. Але між вітринами й над зачиненими дверима, над цеглою та дошками з потрісканим тиньком щось ніби утворювало на міс ті кольорову мантію, строкату, наче клаптева ковдра, — то були плакати з червоними сорочками, жовтими ланами, багряними стягами, синіми колесами і маковими хустками, сірими тракторами та пурпуровими димарями заводів. Наочна агітація змокла під дощем, стала прозорою, тож крізь неї проглядали шари старих плакатів, що наростали там роками, нічим не стримувані, наче яскрава цвіль міста.

На розі стояла жінка, сором’язливо тримаючи лоток із домашніми коржиками, ноги перехожих проносилися повз неї без упину. Десь кричали: «“Правда”! “Красная ґазєта”! Останні новини, громадяни!» З одного боку долинало: «Громадяни, сахарин!» З іншого: «Кремені для запальничок, громадяни, недорого!» Під ногами був бруд і соняхові лушпайки, вгорі червоні транспаранти звисали над вулицею з кожної будівлі, всі в патьоках, плачучи рожевими краплинами.

— Сподіваюся, — сказала Галина Петрівна, — сестриця Маруся буде рада нас бачити.

— Хотіла б я знати, — додала Лідія, — що за ці роки сталося з Дунаєвими.

— Головне — що тепер із їхніми статками, — мовила в роздумах Галина Петрівна. — Якщо від них лишилося бодай щось. Сердешна Маруся! Навряд чи в них бодай трохи більше, ніж у нас.

— А якщо й більше, — зітхнув Олександр Димитрійович, — яке то має значення, Галю?

— Таж ніякого, — відповіла Галина Петрівна. — Сподіваюся.

— Хай там як, ми поки що не бідні родичі, — з гордістю зауважила Лідія і трохи підтягнула спідницю, щоб показати перехожим свої оливково- зелені черевики з високою шнурівкою.

Кіра їх не слухала — вона роздивлялася вулиці.

Візник зупинився біля будинку, де чотири роки тому вони востаннє бачилися з Дунаєвими в їхній розкішній квартирі. Пиш ні вхідні двері мали з одного боку масивну квадратну шибу, а з іншого були нашвидкуруч забиті нефарбованими дошками.

Просторий вестибюль колись був устелений м’яким килимом і мав, як пам’ятала Галина Петрівна, камін із ручним різьбленням. Тепер килим зник, хоча камін залишився. Черевця мармурових купідонів були списані олівцем, а через велике люстро над ними пролягла довга діагональна тріщина.

З комірчини під сходами висунув і відразу байдуже сховав сонну голову швейцар.

Сім’я піднялася з клунками по сходах. Зупинилися вони перед дверима, оббитими чорною цератою, тепер рясно подертою, із сірими грудками брудної вати навколо.

— Цікаво, — прошепотіла Лідія, — чи служить у них досі той дивовижний дворецький?

Галина Петрівна натиснула кнопку дзвінка.

Усередині почулися кроки. В замку повернувся ключ. Обережна рука прочинила двері, замкнені на ланцюжок. У цій щілині вони побачили обличчя старої жінки, оторочене звислим сивим волоссям, її живіт під брудним рушником, пов’язаним на пояс як фартух, і одну ногу в чоловічій пантофлі. Жінка мовчки обвела їх ворожим запитальним поглядом, не виказуючи наміру відчиняти двері дужче.

— Марія Петрівна вдома? — спитала Галина Петрівна дещо ненатуральним голосом.

— Хто питає? — поцікавився беззубий рот.

— Я її сестра, Галина Петрівна Арґунова. Жінка не відповіла — повернулась і гукнула вглиб квартири:

— Маріє Петрівно! Тут припхалася ціла ватага. Кажуть, ва-

ша сестра!

У відповідь із глибини дому пролунав кашель, почулися повільні кроки, і над плечем старої виникло бліде обличчя, потім із розкритого рота вилетів зойк:

— Господи на Небесі!

Двері розчахнулися. Дві тонкі руки обхопили Галину Петрівну й притиснули її до тремтливих грудей.

— Галочко! Люба моя! Це ти!

— Марусю! — губи Галини Петрівни занурилися в густу пудру на брезклій щоці, а ніс — у тонке сухе волосся, що тхнуло ванільними парфумами.

Марія Петрівна завжди була красунею в родині, пещеною лялечкою, яку чоловік узимку носив на руках через сніг до карети. Тепер вона видавалася старшою за Галину Петрівну. Шкіра її мала вигляд брудного льону, губи зблякли, повіки почервоніли.

Позаду неї з хряскотом відчинилися двері — у передпокій вилетіло щось високе і струнке, з кошлатим волоссям та очима, схожими на автомобільні фари. Галина Петрівна впізнала Ірину, свою вісімнадцятирічну небогу з очима двадцятивосьмирічної жінки та сміхом восьмирічки. Слідом за нею повільно ввійшла і зупинилася в одвірку менша сестра, вовкувато глянула на прибулих. Їй було тільки вісім, волосся вона мала давно не стрижене, десь загубила одну підв’язку.

Галина Петрівна поцілувала обох дівчат і встала навшпиньки, щоб дотягнутися до щоки зятя Василя Івановича. На нього вона старалася не дивитися. Його густе волосся геть побіліло, висока кремезна постать згорбилася. Навіть видовище зігнутого шпиля Адміралтейства так не збентежило б Галину Петрівну.

Василь Іванович говорив мало. Єдині його слова — «чи це моя маленька подружка Кіра?» — були теплішими за цілунок.

Його запалі очі нагадували вогнище, в якому останні вуглинки борються з повільною та невблаганною золою.

— Шкода, Віктора немає вдома, — сказав він. — Він в інституті. Хлопець тяжко працює. — Ім’я сина подіяло на вуглинки в очах, як сильний подмух.

Уже в сестриній їдальні, підносячи до рота ложку гарячої пшоняної каші, Галина Петрівна крадькома зиркнула на Василя Івановича. Вона боялася розглядати його відкрито, та все ж угледіла згорблений хребет і подумки спитала: а що ж із його духом?

У їдальні впадали в око зміни. Ложка в її руці була не срібною з монограмою, а важкою олов’яною — від неї в роті лишався металевий присмак. Гостя пригадувала кришталеві зі сріблом фруктові вази на буфеті, який тепер прикрашав самотній український глек. Великі іржаві цвяхи в стіні видніли на місцях, де раніше висіли картини.

Навпроти неї за столом Марія Петрівна гомоніла з нервовим тремтливим поспіхом, що являв собою химерну карикатуру на ті колишні манери, котрими вона зачаровувала будь-яку з петербурзьких віталень. Слова її були дивними для Галини Петрівни — вони, наче верстові стовпи, позначали роки, що минули з дня їхньої розлуки, й усе те, що за ті роки сталося.

— Продуктові картки — лише для радслужів. І ще для студентів. Тож ми маємо дві. Усього дві картки на сім’ю — із цим нам тяжко. У Віктора — студентська картка з інституту, в Ірини — з Академії мистецтв. Але я не служу, а Василь…

Вона затнулася, наче її слова з розгону сягнули надто далеко. Боязко глянула на чоловіка — погляд ніби зіщулився. Василь Іванович мовчки дивився у свою тарілку.

Руки Марії Петрівни промовисто сплеснули:

— Важкі тепер часи. Хай Бог милує, які важкі. Галочко, пам’ятаєш Лілі Савінську — ту, яка ніколи не носила жодних прикрас, крім перлів? Померла. Ще в дев’ятнадцятому. Було це так: вони кілька днів не мали, що їсти, її чоловік якось на вулиці побачив здохлого від голоду коня, коло нього зібрався цілий натовп. Тушу розірвали на шматки — йому трохи дісталося. Удома вони зготували і з’їли ту конину, але кінь, певно, помер не від самого лише голоду, бо вони тяжко захворіли. Його лікарі врятували, а Лілі не змогли. Сам він, звісно, у вісімнадцятому році все втратив. Його цукрову справу націоналізували того самого дня, що й наш хутряний салон…

Вона знову затнулася, повіки її затремтіли під поглядом Василя Івановича. Але він змовчав.

— Ще, — похмуро попросила раптом маленька Ася і простягнула тарілку по добавку каші.

— Кіро! — раптом бадьоро гукнула з іншого боку столу Ірина дзвінким і ясним голосом, наче для того, щоб відмести геть усе сказане перед тим. — Ти в Криму їла свіжі фрукти?

— Так. Трохи, — відказала Кіра байдуже.

— Я тут до смерті хочу винограду. Любиш виноград?

— Я не зауважую, що їм, — сказала Кіра.

— Певна річ, — поквапилася продовжити Марія Петрівна, — чоловік Лілі тепер служить. В одній радянській установі. Декому таки вдається знайти службу. — Вона вже не криючись подивилася на Василя Івановича, але той і далі мовчав.

Галина Петрівна обережно спитала:

— А як там… наш старий будинок?

— Ваш? На Кам’яноостровському? Забудьте й думати. Там тепер живе один художник, що малює вивіски. Корінний пролетарій. Бог його знає, де вам, Галю, знайти квартиру. Людей у місті — як собак.

Олександр Димитрійович, вагаючись, запитав і собі:

— Чи ви щось чули про… фабрику? Що з моєю фабрикою?

— Закрили, — раптом випалив Василь Іванович. — Не можуть із нею дати ради. Тож закрили. Тут усе позакривали.

Марія Петрівна кашлянула.

— Така скрута для вас, Галочко, така скрута! Твої дівчата навчаються? Бо… як же вам інакше дістати продуктові картки?

— Але я гадала, що тепер, із непом, є й приватні крамниці.

— Так-так, неп, оця їхня «нова економічна» — звісно, тепер дозволені й приватні крамниці, але де ж вам узяти грошей на них? Вони деруть удесятеро вище, ніж кооперативи.

Я в цих крамницях навіть і не бувала досі. Не на наші гроші. Воно ні на чиї гроші. У нас навіть на театр немає. Віктор раз водив мене на виставу. А от Василь — той навіть чути про театри не хоче.

— Чому ж так?

Василь Іванович підвів голову, суворо подивився й урочисто мовив:

— Коли країна в агонії — не час для фривольних розваг. Я в жалобі — за моєю країною.

— Лідо, — спитала Ірина м’яко, — ти ні в кого не закохана?

— Я на такі нечемні запитання не відповідаю, — відказала Лідія.

— Ось що я тобі, Галю, скажу, — квапливо почала Марія Петрівна, закашлялася, вдавилася, відтак продовжила. — Олександру варто знайти службу.

Галина Петрівна аж виструнчилася, наче їй дали ляпаса.

— Радянську службу?

— Бач… зараз усяка служба — радянська.

— Не буде такого, поки я живий, — проголосив Олександр Димитрійович із несподіваною силою.

Василь Іванович впустив ложку, яка дзенькнула на тарілці, мовчки врочисто простягнув долоню через стіл і потиснув Олександрові Димитрійовичу руку, одночасно кинувши погляд на Марію Петрівну. Вона вся зіщулилася, проковтнула ложку каші, кашлянула.

— Про тебе, Василю, мови немає, — боязко відказала вона. — Я знаю, що ти проти цього, і… певно, так буде завжди. Та я по- думала про те, що їм дають хлібні картки, сало і цукор. Радслужам часом перепадає.

— Того дня, коли я піду до них на службу, — сказав Василь Іванович, — ти, Марусю, овдовієш.

— Я нічого й не кажу, Васю, але…

— Годі тобі хвилюватися. Переб’ємося якось. Досі ж перебивалися. У нас іще є що продати.

Галина Петрівна глянула на цвяхи в стінах, на сестрині руки, які писали художники і про які один поет написав вірш «Шампанське і руки Марії». Тепер вони були сині від холоду, набряклі й потріскані. Марія Петрівна знала ціну своїм рукам — вона навчилася завжди виставляти їх напоказ, складати з грацією балерини. Ця звичка досі не зникла. Та Галина Петрівна воліла б, щоб сестра позбулася її: м’які тремтливі рухи її рук були тільки ще одним болісним нагадуванням.

Раптом Василь Іванович заговорив. Зазвичай він був дуже стриманим у висловленні почуттів. Але тема зачепила його, і тепер усю стриманість немов рукою зняло.

— Це все тимчасово. Усі ви легко втрачаєте віру. В цьому й біда нашої безхребетної, шмаркатої, безсилої, белькотливої, поблажливої, слинявої інтелігенції! Ось що довело нас до цього. Нема віри. Нема волі. Юшка замість крові. Гадаєте, це так триватиме? Гадаєте, Росія вмерла? Гадаєте, Європа сліпа? Погляньте на Європу. Вона ще не сказала останнього слова. Прийде — і скоро прийде! — той день, коли всіх цих триклятих убивць, паскудних негідників, усю цю комуністичну наволоч…

Тут пролунав дзвінок.

Стара покоївка почовгала до дверей. Почулися тверді, лункі, енергійні чоловічі кроки. Сильна рука відчинила двері їдальні. Віктор Дунаєв був схожий на тенора з італійської опери, хоча ніколи в опері не співав. Проте мав широкі плечі, чорні як вугілля очі, хвилясте неслухняне волосся. Рухався зухвало й упевнено. Він спинився на порозі, затримавши погляд на Кірі. Коли вона повернулася до нього на стільці, перевів очі на її ноги.

— Це ж маленька кузина Кіра, так? — були перші звуки його сильного та ясного голосу.

— Була колись, — відповіла вона.

— Оце так сюрприз! Такий приємний сюрприз!.. Тітонько Галю, ви помолодшали! — він поцілував їй руку. — А це чарівна кузина Лідія! — його темне волосся торкнулося її руки. — Вибачайте, що так пізно. Збори в інституті. Я член студентської ради… Пробач, тату. Батько не схвалює виборів — ніяких.

— Часом і вибори бувають правильні, — мовив Василь Іванович, не ховаючи батьківської гордості в голосі, його суворі очі раптом потеплішали й стали безпорадними.

Віктор схопив стілець, покрутив його перед собою і всівся біля Кіри.

— Що ж, дядьку Сашку, — зблиснув він рядом сліпучо- білих зубів до Олександра Димитрійовича, — ви обрали дивовижний час, щоб повернутися в Петроград. Тяжкий час, ніде правди діти. Жорстокий. Але й дивовижний, як усі історичні катаклізми.

Галина Петрівна всміхнулась із захватом:

— Вікторе, що ти вивчаєш?

— Я в Технологічному інституті. Буду інженером- електриком. Електрика — це велике майбуття. Майбуття Росії… Хоча батько так не думає… Ірино, ти хоч колись волосся розчісуєш? Дядьку Олександре, які у вас плани?

— Відкрию крамницю, — урочисто, майже з гордістю оголосив Олександр Димитрійович.

— Але для цього знадобляться фінанси.

— Ми дещо змогли заощадити на півдні.

— Господи на Небесі! — скрикнула Марія Петрівна. — Якнайшвидше все витрачайте. Хай там як, паперові гроші падають у ціні: ще того тижня хліб був шістдесят карбованців за фунт, а нині — сімдесят п’ять!

— Нові підприємці, дядьку Олександре, мають у нову добу велике майбутнє, — сказав Віктор.

— Доки влада не розчавить їх каблуком, — похмуро додав Василь Іванович.

— Нема чого боятися, батьку. Дні конфіскацій минули. Радянський уряд накреслив найпрогресивніші з планів.

— Кров’ю він їх накреслив, — вів своє Василь Іванович.

— Вікторе, там на півдні такі кумедні речі носять, — поспіхом втрутилась Ірина. — Бачив Кірині дерев’яні капці?

— Гаразд, Ліго Націй. Так ми її прозиваємо, бо завжди всіх мирить. Покажіть мені капці.

Кіра байдуже підняла ступню. Коротка спідниця тепер майже не ховала її ніг — сама вона не помітила цього, проте помітили Віктор і Лідія.

— У твої літа, — ущипливо зауважила Лідія, — вже варто носити довші спідниці.

— Аби ж була матерія, — відказала Кіра так само байдуже. — Я не зважаю на те, що на мені.

— Нонсенс, люба Лідо, — наче відрубав Віктор. — Короткі спідниці — вершина жіночої елегантності, а жіноча елегантність — найвище з мистецтв.

* * *

Того вечора, перш ніж піти на відпочинок, родина зібралась у вітальні. Марія Петрівна з болем відклала три поліна — в каміні розпалили вогонь. Слабке полум’я мерехтіло над глазурованою безоднею, що лежала за великим голим вікном без завіс, дрібні іскри танцювали на полірованих згинах різьблених вручну меблів, у затінку лишалася драна грезетова обшивка, жовтаві блищики вигравали на важкій золотій рамі єдиної в кімнаті картини, не торкаючись самого полотна. То був портрет Марії Петрівни, написаний двадцять років тому, на якому її тендітна рука торкалася кремово-білого плеча, наче сміючись із плетеної шалі, в яку жива Марія Пет рівна конвульсивно куталася, щоразу як на неї нападав кашель. 

Поліна були вогкі, тремке блакитне полум’я кволо шипіло, то щезаючи, то знову виникаючи з клубами ядучого диму. 

Кіра сиділа в густому шовковистому хутрі білого ведмедя на підлозі перед вогнищем, ніжно обійнявши рукою люту голову страховиська. Цю шкуру вона обожнювала з дитинства. Щоразу, буваючи в гостях у дядька, просила розповісти про те, як він убив звіра, і весело сміялася, коли дядько погрожував, що ведмідь оживе та покусає неслухняних дівчаток.

— Ну що ж, — мовила Марія Петрівна, на руках якої мерехтіло світло від вогню, — ось ви й у Петрограді.

— Так, — відповіла Галина Петрівна, — ось ми й тут.

— Ох, Матінко Божа, — зітхнула Марія Петрівна. — Часом нема ніяких сил думати про майбутнє.

— Справді, — відказала Галина Петрівна.

— Стривайте, а що ж буде з дівчатами? Лідо, красуне моя, ти ж тепер справжня молода пані. І як твоє серце, досі вільне?

Ліда у відповідь усміхнулась, аж ніяк не вдячно. Марія Петрівна відповіла зітханням:

— Чоловіки нині такі дивакуваті. Про шлюб і не думають. А дівчата? Я в Ірининому віці вже сина носила. А вона й чути не хоче про дім, про сім’ю. Академія мистецтв — і годі. Пригадуєш, Галю, як вона обмалювала своїми диявольськими кривулями всі мої меблі, щойно виповзла з пелюшок? То що, Лідо, навчатимешся?

— Ні, не збиралася, — відповіла Лідія. — Освіта — це не для жінки.

— А Кіра?

— Як дивно, що крихітці Кірі вже час в університет, чи не так? — зауважив Віктор. — Насамперед тобі знадобиться трудова книжка — це такий новий паспорт. Тобі ж уже більше шістнадцяти. А потім…

— Я вважаю, — із запалом додала Марія Петрівна, — що ма- ти професію в наш час дуже корисно. Чому б Кірі не піти в медички? Лікарки нині мають дуже добрий пайок.

— Кіра — лікарка? — Галина Петрівна пирхнула. — Це дівча гидує найменшою раною. Вона і підбитій пташці не помогла б.

— На мою думку… — почав Віктор.

Але тут у сусідній кімнаті задзвонив телефон. Ірина кинулася туди і повернулася, гучно оголосивши зі значущим підморгуванням Вікторові: «Це тебе. Вава».

Віктор знехотя вийшов. У двері, прочинені протягом, вони розчули кілька його слів: «Так, знаю, я обіцяв сьогодні бути. Але в інституті несподіваний екзамен. Мушу допізна зубрити. Звісно, ні, більше нікого… Ти сама знаєш, люба».

Він повернувся до каміна і зручно всівся на спині білого ведмедя біля Кіри.

— На мою думку, чарівна моя кузино, — продовжив він, — найперспективніша кар’єра для юної пані — не інститут, а служба в конторі.

— Вікторе, скажи, що ти жартуєш, — спалахнув Василь Іванович.

— Треба бути практичними, — повільно відказав Віктор. — Студентського пайка замало на всю сім’ю — ви вже, певно, зрозуміли.

— Радслужі мають сало та цукор, — додала Марія Петрівна.

— Зараз дуже потрібні друкарки, — наполягав Віктор. — Клавіші машинки — сходинки до найвищих установ.

— А ще взуття і безкоштовний проїзд у трамваї, — наспівувала Марія Петрівна.

— Чорт, — гаркнув Василь Іванович, — не зробите ви тяглового коня зі скакуна!

— Тебе, Кіро, — спитала Ірина, — що, не цікавить предмет розмови?

— Цікавить, — спокійно відповіла Кіра, — але всякі розмови тут зайві. Я йду в Технологічний інститут.

— Кіро!

Сім зляканих голосів зойкнули як один. Відтак Галина Петрівна мовила:

— Бачите, яка це донька, навіть матері нічого не каже!

— Коли ж ти надумала? — здивувалась Ірина.

— Ще років вісім тому, — відказала Кіра.

— Але ж Кіро! Навіщо це тобі? — Марія Петрівна ледь не задихнулася.

— Хочу бути інженером.

— Правду кажучи, — сказав Віктор, не без роздратування, — я не вважаю, що це професія для жінки.

— Кіро, — боязко підхопив Олександр Димитрійович, — ти ж ніколи не любила комуністів, а сама обираєш таку сучасну і любу їм професію — жінки- інженера!

— Хочеш будувати з ними червону державу? — спитав Віктор.

— Я будуватиму те, що сама захочу.

— Таж Кіро! — Лідія спантеличено подивилася на неї. — Це все бруд, залізо, іржа, паяльні лампи, нечисті й спітнілі чоловіки, ніякого жіночого товариства.

— Мені саме цього і треба.

— Це не є культурна професія для жінки, — додала Галина Петрівна.

— Це єдина професія, — відрізала Кіра, — задля якої не доведеться вивчати брехні. Бо сталь є сталь. Інші науки — це все чиїсь здогадки, бажання та великі купи брехні.

— Знаєш, чого тобі бракує? — сказала Лідія. — Духу.

— Правду кажучи, Кіро, — мовив Віктор, — твоя позиція трохи антисоціальна. Ти обираєш професію просто тому, що так хочеш, і навіть не замислюєшся над тим, що як жінка була б кориснішою суспільству в більш жіночих справах. А найголовніше для нас усіх — наш суспільний обов’язок.

— Перед ким же саме ти зобов’язаний, Вікторе?

— Перед суспільством.

— А що таке суспільство?

— Годі, Кіро, це дитинне питання.

— Але я, — сказала Кіра, дивлячись широкими й небезпечно ніжними очима, — не розумію. Перед ким я зобов’язана? Перед ближнім, перед сусідом? Міліціонером на розі? Крамарчуком у кооперативі? Чи отим стариганем, що стояв у черзі третім від дверей з кошиком, зробленим із жіночого капелюха?

— Суспільство, Кіро, — єдине і неозоре ціле.

— Напиши хоч цілий рядок нулів — це однаково ніщо.

— Дитино, — мовив Василь Іванович, — що ти робиш у Радянській Росії?

— Мені, — сказала Кіра, — і самій цікаво.

— Хай іде в інститут, — рішуче поклав Василь Іванович.

— Доведеться пустити, — з гіркотою погодилася Галина Пет-

рівна, — з нею не посперечаєшся.

— Завжди має те, що хоче, — обурилася Лідія. — І чому я так не можу?

Кіра нахилилася над вогнищем, аби дмухнути на згаслий жар. На мить з’явився язичок полум’я, що висвітив її обличчя в темряві червоним. То було обличчя коваля, що схилився над горном.

— Боюся за твоє майбутнє, Кіро, — сказав Віктор. — Тобі час якось пристосуватися до життя. З такими ідеями ти далеко не зайдеш.

— Залежить, — відповіла Кіра, — в якому напрямку піду.