Намальована Україна

Намальована Україна

Грім, районний провідник ОУН, вчащає разом із таємничим одноногим паном до віддаленого хутора, де живе Устина з малою Антосею. На засіданні ради ООН хтось роздавав карикатури-прокламації з призовами про незалежність України. В Рівно організовують слідчу групу, яка мусить знайти художника. Очолює її старший лейтенант держбезпки Стекляр.

1950 рік. 

Двоє українських молодиків знайомлять в школі живопису в Варшаві. Ніл і Білл, Хасевич і Тигла. Діаспорянин Тигла встиг попрацювати мультиплікатором і зараз прагне навчитися академічному малюнку. Хасевич замолоду втратив ногу, і вся його шалена енергія тепер спрямована на дві богоугодні справи: незалежність України і живопис.  

1930 рік.

Хасевич і Тигла – реальні люди. А як свідчить авторське післяслово, то і більшість героїв роману теж жили чи понині живуть. Білл Тигла – відомий художник, він багато років працював на Діснея, це він придумав гномів із «Білосніжки» і Дамбо. Історії співпраці з мультиплікаційною «корпорацією» і розказують в тих частинах, де головним героєм є Білл. Працівник постав проти неприйнятних умов праці, за законом і за наміром – і був покараним: залишився за бортом індустрії. Хасевич більшу частину життя провів в криївках, втратив всю родину, але малював багато і цілеспрямовано агітаційні матеріали. Він відкидає закон, і так само буде покараним (неспівмірно страшніша ситуація). 

Коли Білл і Ніл в романі зустрічаються, то мають розмову: твоя Америка і моя Україна будуть такими, якими ми їх намалюємо. (Така-от інтерпретація теорії візуалізації і позитивного мислення плюс психологія маркетингу і реклами; і все це – під намулом творення уявних спільнот). Ну от, малюють собі країни і життя. Живуть як дзеркальні двійники: двоє український митців, які мають докорінно різні долі.

Але чому ця пара претендує бути двійниками? Бо гуртом легше? Зрештою, сумнівно, що ці двоє колись зустрічалися взагалі (автори цього не приховують). 

Не історичний роман, скоріше детектив в декораціях «визвольне повоєння». І тому, скажімо, тут припустима риторика «поставити Європу на коліна», якою оперують радянські нквс’ники за п’ятдесят років до її актуалізації, і гасло «Місяць наш!» в вустах комсорга часів Андропова. Анахронізмів і пласких жартів у детективах годі шукати – треба розслідувати. Злочин очевидно стався, хоч природа його і не така прозора, як здається з не обтяженою глибиною прози Каранових.

«Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління!».

«Паперові солдати» братів Капранових малюють Україну – карикатурну (не в сенсі: смішну), коли ідеться про роботу держбезпеки; ідеалістичну, коли міркують про зростання нової генерації свідомих патріотів; гротескну, коли іде чітка ретрансляція «комплексу упосліджених» – всі у всьому світі тут українців зневажають (поляки, євреї, росіяни, американці і так далі)… Є один прохідний персонаж, вигаданий. Юнак, майже підліток, якого провід скерував до Ніла, щоб той учив його малювати. Заміну готували про всяк випадок. Малий учитися не хоче і не уміє. Хто малюватиме нашу країну? 

Найсильніший герой «Паперових солдатів» – протез Ніла. Кривий, незручний, вирізаний самим художником відразу після каліцтва. Протез робить його схожим на янгола (не питайте, так його бачить жінка, що підглядає за голим Нілом – він недоречних еротичних сцен Капранови не вільні ніколи). Ви знаєте, що чим сильніше у травмованої людини фантомний біль на місці ампутації, тем легше вона адаптується до протезу? Ті малюнки, ті паперові воїни, що мають ожити під руками підпільного художника «Ен Ха», – протези.  Фантом – свобода, така, як уявляють собі її кожен з героїв роману. Сильно болить втрачена свобода, протез має прирости. І от тепер варто поговорити про реалізацію «уявних спільнот» на практиці. 

А роман що ж?

А що роман? Паперовий.   

«Тата Антося не пам’ятає — від нього залишилася лише фотографія, на якій він у красивій вишитій сорочці та з цигаркою. Мама каже, що пропав на війні, але Антося думає, що коли пропав, значить, знайдеться. Бабка Марта так говорить, коли Антося щось загубить: пошукай і знайдеш, не буває такого, щоб пропало безслідно. От виросте Антося і пошукає тата. Він обов’язково знайдеться так само, як знайшлася була лялька, що її собака затаскав попід сарай. Уже поплакала і забулася, зробила з мамою нову ляльку — а стара все одно знайшлася. Довелося її покласти до скарбу — нехай охороняє. Так, в Антосі є справжній скарб — люстерко, кольорові скельця, міська шпилька для волосся та сторінка з польського журналу, а на ній дівчина така гарна, що аж! І при ній гноми. «Królewna Śnieżka i 7 krasnoludków», — бабка Марта вміє читати, що там написано. Ой, яка ж гарна ця Крулевна!».

Текст: Ганна Улюра

Брати Капранови. Паперові солдати. Київ: Нора-друк, 2019. 224 с.

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *