Про нього говорять — легенда українського радіо і телеефіру, «це наш Сєва Новгородців», та розповідають нескінченну низку історій, вони всі прекрасні й напівфантастичні.

Ось одна з них: «Це було давно, до Майдану, моя бабуся, так вийшло, ціле літо жила у нас у Києві, — розповідає мені моя гарна знайома, — і ось одного разу, я прокидаюся вночі від звуку праски, шурх, шурх. Бабуся копила білизну, чекала на «Місячні ТрАНбоні», гладила і слухала, на самоті — щоб ніхто її не заважав».

Звичайно, я хвилювалася перед розмовою (легенда). Зустрічайте, Анатолій Вексклярський.

Ви з музикальної родини?

— Мій тато меломан. Меломан – це хвороба. Людина не може знаходитись в тиші, обов’язково потрібні якісь вібрації. У такому середовищі я зростав з перших своїх днів.

Платівки?

— Ні, не лише. Я народився в 1960-му році, з цієї нагоди тато придбав телевізор КВН. Він вмикав телевізор, а з ним ще й приймач та програвач, і музика неслася з усіх боків. Моя мама говорила: «Боря, що ти робиш?», а він у відповідь: «Нехай виросте музичною людиною». Тато мій дуже хотів, щоб я став музикантом. 

І вас віддали вчитися у музичну школу?

— Так, віддали в музичну школу, мені тоді було сім, ні, дев’ять, років. Попри моє бажання, мені не хотілося грати, не хотів бути музикантом. Я навчався в кларнетиста Івана Дорошенка, цікавий музикант. Закінчивши музичну школу, я приніс додому атестат і сказав: «От, будь ласка, все. Більше до мене з цим не підходьте». Але на той момент я вже десь два роки навчався грати на гітарі у свого однокласника. 

Перші музичні колективи, у яких ви грали?

— Це було ще в школі. Чотирнадцять – п’ятнадцять – шістнадцять років. Ми грали у школі на танцях популярні тоді пісні. Smoke on the water, Uriah heep якісь пісні, щось ще Deep purple, я вже й не згадаю. 

Гітара?

— Так, я грав на гітарі. Сказав татові, що хочу грати на гітарі, і він придбав мені музичний інструмент. Це була гітара «Орфей», перша. Тато дуже хотів, щоб я був музикантом, усе для цього зробив. Тепер я, щойно повернувшись, запитую у нього: «Тато, ти щасливий, що твій син музикант?». А в нього подвійна емоція на обличчі – водночас і радий, і нерадий.

Чому?

— Він після третього інсульту, тепер його складніше зрозуміти, ніж колись. 

Як ви сталі вантажником у групі «Круїз»? 

— Ні, там я вантажником не працював, ним я був в групі «Галактика». А до того в київському Мюзікхолі. На той час в Радянському союзі було три, ні — два Мюзікхоли. 

Просто хотілося займатися музикою? 

— Я хотів бути поруч із мистецтвом. І там, працюючи вантажником, я потоваришував з конферансьє. Він мені увесь час повторював: «Толік, що ж ти тягаєш це? Ти талановитий хлопець. Ти ж можеш бути конферансьє, як я». А він виходив в Палаці Україна або Олімпійському, просто щось говорив, і всі захоплено його слухали, аплодували. Каже: «Ти ж можеш так. Я зараз працюю в групі «Галактика» конферансьє. Пішли туди, попрацюєш вантажником, на все це подивишся». Так я почав працювати з «Галактикою». А ще до того , щоб стати артистом, я закінчив акторську студію при Київському театрі оперети. Це була остання студія, після того, як я її закінчив, вона зачинилась. Цікаво, що нас навчали педагоги, які викладали вокал в Консерваторії, танці – танцівники з Оперного театру, сцен мовою з нами займався професор Карпенка-Карого, фехтуванням, стрибками,  боями і кіннотою – з Інституту культури.

Тобто, ви отримали концентровану добру освіту.

— Так, я за два роки все те отримав… Після армії, з дитиною, я вже був задорослим хлопцем, щоб витрачати п’ять років на навчання. До речі, я поїхав в Санкт-Петербург, вступав на курс до сивого такого актора, чоловіка Аліси Фрейндліх…

Володимиров. 

— Володимиров. Я вже поступав до нього на курс, і міг пройти. Поїхав туди з сином. Але зрозумів, що мені це не потрібно. Ось так я став артистом розмовного жанру. Після «Круїзу» і «Галатики», подивившись на все, що відбувається в нашому світі, а це – становлення Ленінградського рок клубу, Київського, Свердловського, Московського, я вирішив, що буду співати.  Я ж отримав навчання, вмію співати. Мені Сєва Татаренко, він писав вірші для «Галактики», говорив: «Толік, в тебе гарні вірші». Усі мені говорили, що я вже вивчився. Отже, я – це мій університет. 

Ваші перші пісні та гурт — це коли було приблизно?

— Це 1988 рік.

Яка була назва групи?

— Збігів не буває. Перша група, яка взяла мене до себе, називалась «Тест». Вони співали свою програму, це був арт-рок. Музично добре, але тексти були якісь дивні. Я почав писати свої пісні, а вони грати зі мною. Відтак у них два відділення було. Але концертів у них не було, це ще одна з причин, чому вони взяли мене до себе. Коли з’явився я, тоді з’явилися концерти. У мене ж різноманітний досвід був, у тому числі менеджерський. В «Галактиці», вже після того, як повантажив, я став так званим директором. Возив колектив, знаходив концерти. І тут група «Тест» мене взяла, але поступово мої пісні стали співатися усе частіше, а їхні – ні. З часом колектив розвалився, хтось залишився зі мною, а хтось пішов своїм шляхом. Цей колектив я назвав «Красниє».

Це було щось ідейне?

— Так. У мене пісня була «що б ви там не казали, які ми, ми все одно червоні внутрішньо, бо там та кров», а до того я про ментальність більше співав. «По венам полосни, смотри!!! Мы  красные внутри». 

А, більшовики не малися на увазі. 

— Ні, це про ментальність. Ми – червоні. Все змінюється, вже 2018 рік, і все вже не так. Після Перебудови усі заговорили «ми демократія», а відчувається, що це ті самі люди. Пісня така була: «спорят что мы разные, чистые и грязные, плохие и хорошие, но как же мы похожи — Милиционер такой же как я, только в синей рубашке, какой-то фуражке. Генерал такой же как я, только в красных лампасах, он воюет в снах своих. Любер такой же как я, только красные речи коричневые мысли. Не спорьте что мы разные, по венам полосни, смотри, мы красные внутри». Якраз розвалився Радянський союз, бурхливі події, стільки нового, що ми ще не бачили. Саме про це я і співав.

Розкажіть про ваші програми на радіо та тв. Як довго ви їх створювали, чому так легко йшли?

— Я завжди йшов, коли хотів. Мене ніколи не звільняли, мені або набридало, або ставало цікавим щось інше, і я починав цим займатись. Я легко залишаю все зроблене, бо розумію, що далі. 

Тобто, от ви рухаєтеся…

— У будь-чому, не лише в музиці. 

Я чула історію про те, як продали квартиру, що це бул?

— Складно сказати, що це було. Якщо я не можу тут заробити собі на квартиру, то нащо мені ця держава? Я не хочу тут жити. Придбаю собі автівку, і буду в ній жити. Я збирався купити автобус Шевроле із спальними місцями, де можна готувати їжу.  Був у мене такий проект.

Когда этот проект завершился?

— Одразу ж як почався. Думав, що зроблю, але так і не зробив. Далі було далі. І сьогодні не шкодую ні про що. У мене все добре. Кожного разу все змінюється на краще. 

Що ви робите зараз? 

— Я придбав собі в Німеччині драммашину. І нову пісню, яку я написав в Німеччині, буду записувати вже сам, без сторонньої допомоги. Буду сам драмувати барабани для своїх пісень. Може завтра знайдеться людина, яка скаже мені: «Толік, от послухай». І я йому з радістю віддам цю можливість. Просто до цього я контактував з іншими людьми для запису. І в певний момент я зрозумів, що з ними більше працювати не можу. Я отримую якісь негативні відчуття від цієї співпраці. Увесь час якісь скандали. Я від цього йду. 

Розкажіть про «ТрАНбоні», вашу участь у концертах Олени Грозовської, адже ви людина-оркестр, ви — скрізь.

— В телевізорі вже немає, але я розумію, що буде далі. 

А «ТрАНбоні»?

—  На радіо, — це чудова можливість заробляти гроші і висловлювати свою думку публічно. Це збіг, яких не буває. 

«ТрАНбоні» зачиняли, чому?

— Так, їх закрили, ще на ГалаРадіо. Їх закрив американець, коли я висловився проти Ющенка, я там багато чого говорив, і він припинив існування моєї програми. 

Це був прямий етер?

— Все не так було. Цей американець дуже розумний і поміркований, кмітливий. Він просто побачив, що я некерований. Тому, що всі були за Ющенка, а я проти. Можливо, я і помилявся тоді, пізніше виявилось, що вони усі однакові. 

Скільки разів поверталися «ТрАНбони»?

— Я декілька разів повертався. Один з найближчих до мене людей, один із перших радіослухачів «Тромбонів» на прізьвисько Абориген, дзвонив мені на радіо, йому було цікаво. Таких у мене багато було. І ось з моменту, коли зникли тромбони, Абориген Валік постійно пропонував зробити ще. Він відкрив тоді перше в Україні інтернет-радіо. І сказав мені: «Толік, ну давай робити». Я йому кажу: «Валік, нафіга воно мені потрібно? От скажи, нафіга?». Я якось собі жив, а він увесь час приставав: «давай, давай, давай». Ми навіть декілька разів виходили, дивились, що його радіо не слухають. Там людей триста було. Для мене це мала аудиторія. Кілька разів ми починали, і я припиняв. Потім я працював на радіо Київ, де мені пропонували робити «Місячні тромбони», але я не хотів вмикати персонаж Діджея Толі. І от вже під час Майдану і одразу після того, як з країни втекли Янукович з Захарченко, Арбузовим і ще декількома з тієї великої кількості мерзоти, хто мав би сидіти у в’язницях, вийшла перша моя нова програма «Місячні трАНбони». Це сталося  9 березня 2014 року. На день народження Тараса Григоровича Шевченка, але з ним це ніяк не було пов’язано. До того ж 9 березня Міжнародний  День діджея… але і з цим день прем’єри не був повязаний. Просто в мене 8 березня день народження, і ми домовились з Валіком, що наступного дня я поновлю. І я почав робити на радіо Київ «Місячні тромбони», разом з Валіком. Одному мені було моторошно. От вони і сьогодні є, хоча вчора я розмовляв з людьми і жодного разу не вмикав Діджея Толю. В цьому не було сенсу. Коли я говорю про українську музику, тоді Діджей Толя саме те, що треба. 

Яке покоління людей, які слухають українську музику, ви бачите — друге, третє? 

—  З 1988 року можна вважати. Багато поколінь.

Змінюються смаки?

— Зараз зовсім інші. Українська музика роз’єдналась на прошарки: один патріотичний, а другий музичний. На щастя, трапляються випадки поєднання, коли людина любить Батьківщину і пише гарну музику. Бо здебільшого це профанація. Це творчість, але якась не справжня. А поколінь багато, не знаю навіть як їх порахувати. Десь три-чотири роки, і зміна поколінь. З 1988 року це десять поколінь. Дуже багато тих, хто починав слухати мої програми, живуть за кордоном. Вони полишили цю країну (звичайно ж не лише тому, але і…) тому, що вся та культура, яку я транслював, представляла західну.

Якщо взяти тих самих групу «Кіно» або дуже популярних «Ласковый май», це всерівно підробка під західні зразки того часу. Трохи недолуго, кустарним способом. Ось тому мої слухачі поїхали звідси. 

Якими ви уявляєте собі своїх слухачів? 

— Вони настільки різні, що не можна взагалі про них нічого сказати. Серед моїх слухачів є бандити в законі, від тих, що в кримінальному світі, до тих, що керують країною. А поміж ними є фізики, лірики, біологи, лікарі, якісь п’яниці, — всі в «Місячних тромбонах». Коли мене запитують про вік слухачів, я кажу, що моєму тату 84, він слухає, і також знаю свого 8-річного слухач. Голос йому подобається чи думки, не знаю. З 8 років і до 84. Я дуже тому радий. Зовсім не хочу обмежуватись, я хочу тих людей, які мене розуміють. Інколи маленька дитина щось каже таке, і ти розумієш, що він же абсолютно правий, а я – ні. Вік це таке обмеження. 

Вам подобається те що відбувається з українською поп-музикою?

— Зараз, на мій погляд, в українській попмузиці застій. Народжується багато різноманітного, я цікавлюсь новою музикою, але подобається мені мало що з того. Я про це недавно писав на фейсбуці. 

Але є вже зовсім не нові «Стонед Джизес», Дорн, Джамала, «Гриби» (які розвалилися), Esquizet, The Gitas, «Один у каное», «Без обмежень», «Латексфауна», «Грозовська бенд», «Пушкін клезмер бенд», Babuci and Brothers, «Тріо Натрій», Онука і The Maniken… 

Дуже цікавий для мене київський гітарист Діма Коваленко. І у лідера групи «Адам» тембр голоса дуже цікавий, і є декілька пісень, які я слухаю з задоволення. Мені подобається харківська «П’ятниця», і не можу не сказати, що останні роки Харків видає дуже приємну для мене музику.

А з Києвом ситуація складна. Київськими музикантами вважають Миколу Мозгового, Павла Зіброва, Олега Винника. Як на мене, то справжня творчисть не має мови і меж. Справжні українські музиканти це ті, хто пробили межу між кордонами. «Бумбокс» слухають з одинаковою зацікавленістю ті, хто не розуміє української мови. Справжня музика сприймається світом. Такими ж були Володимир Івасюк, Софія Ротару, «Смерічка», «Водограй», ВВ. Сьогодні хтось говорить: ці українські співаки, ці кияни…

Не думаю, що  Павло Зібров народився у Києві… «А без Подола Киев невозможен», — оце київська музика. Шансон такий. Київська музика – ВВ, хоча Скрипка теж народився не в Києві. Шурік Піпа киянин. А ті, кого я щойно пригадував, Павло Зібров і Іван Попович, це люди з класичною постановою голосу, які співають щось, аби зацікавити жінок… Хоча, мабуть, усі музиканти співають, аби зацікавити жінок.

Что будет дальше? Новая программа, нова группа?

— З 2006 року я поновив свій власний музичний проект — Vexlarsky. Але вже скоро рік, як я увімкнув для нього режим stand by і почав працювати над новим #Kyivmistah. Ми пісні пишемо слова до пісень удвох з Денисом Кащеєм (Denys Ned Kashchei). Готуємо перший альбом, вже є 5 пісень, працюємо над новими двома. Скоро з’являться. 

Це те, що на Саундклауді викладаєте?

— Так, те, що було під назвою Vexlarsky, я поки звідти прибрав. Треба зробити нову сторінку #Kyivmistah (мається на увазі не Київ місто, а Київ містер), ми якраз логотип розробляємо. 

Це що є за жанром, рок?

— Те, що я зараз роблю, роком складно назвати.

Згодна.

— Це не рок, і не джаз. Мені кажуть, що я граю дуже київську музику. «Коллежский асессор», музика, яку мало хто міг зрозуміти, це теж київська музика — вона така. 

Повертаючись до рок клубу: там дійсно було багато аматорів і самодіяльності, але до того було дуже багато цікавої музики, ні на що не схожої. «РОк тріо», «Свєрчковоє чісло»… Можливо вони також слухали і копіювали західну музику, але не ту, що слухала і знала більшість. Тому ніяк не могла зрозуміти, що ж це таке. Незвично було. «Вавілон», які пісніше взяли собі назву «Робота Хо». У Києві тоді було прикольно.

А зараз?

— Зараз також прикольно. Як кажуть, «А ця теж моя корова». 

Текст: Вика Федорина

Фото: Anna Vexlarsky