Звукорежисер як найбільший хижак у тваринному світі

Андрій Мокрицький

Провідний звукорежисер Будинку звукозапису Українського радіо Андрій Мокрицький  — про понад 200 дисків для  Naxos, відродження вінілових платівок і роль звукорежисера в музичному «харчовому ланцюжку».

Як це працювати звукорежисером?

— Не мати спокою ні вдень, ні вночі. 

А як ви вирішили стати звукорежисером?

— Це питання існування музики як виду людської діяльності, як одного із видів мистецтва. Не так давно взагалі не було такого явища, як звукозапис, і музика звучала тільки в той момент, коли її виконували: вдома, в концертному залі, на вулиці… А ще раніше, до речі, не було й багатьох сучасних музичних професій (наприклад, композиторів, диригентів). Музика народжувалася саме в той момент, коли людина, що її співала чи грала, її придумала. Це була імпровізація. 

Потім ця музична культура почала розвиватися й ускладнюватися. І почали відокремлюватися різні професії. З’явилися композитори, які цю музику писали, інші — її виконували. Потім з’явилися диригенти. До XVII століття не було такого поняття, як диригент, який керує оркестром, були капельмейстер, регент… І це цілком зрозуміло. Коли з’явилася технічна можливість записати звук (звукозапис), з’явилися професіонали, які почали цим займатися. Спочатку цим займалися техніки, інженери (є чимало літератури на цю тему), винахідники — Томас Едісон, Еміль Берлінер (фонограф, грамофон та інші пристрої). Потім якість звуку вдалося настільки покращити, що ці записи мали вже не лише технічну цінність, а й окрему — художню. 

Тоді й з’явилася необхідність у професіоналах, які могли б і з технічними засобами працювати, і створювати справжні художні твори. Так виникла професія звукорежисера. Під «звукорежисером» розуміють дуже багато різних професій: звукорежисер кіно, театральний звукорежисер та інші. Звукорежисер — музикант, так само, як і диригент, інструменталіст, співак, композитор. Я, як звукорежисер, займаюся записом музики, моя професія є відгалуженням професії музиканта.

У цьому «харчовому ланцюжку» композитор створює музику, диригент її виконує – це його прочитання творів. Із музикантами те саме: це їхнє виконання. Яка роль у всьому цьому в звукорежисера?

— Звукорежисер — як найбільший хижак у тваринному світі, він стоїть на вершині цього ланцюжка. Бо те, що робить звукорежисер, — остання ланка перед тим, як витвір мистецтва (не тільки звукозапис, а й диск, трек, що продається на ютубі) почує слухач. У такому разі треба вважати, що слухач є вищим за звукорежисера. Але звукорежисер – та людина, яка подає звукозапис слухачу на тарілочці з голубою облямівкою. Очевидно, що необхідно зробити запис на адекватному рівні, бо поганим записом можна спотворити навіть найкращу музику. Тому звукорежисер мусить розуміти, як ця музика має звучати. 

Спочатку все складається в голові: звук, звукова картина, драматургія виконання. Нюанси виконання залежать не лише від виконавця. Якщо пишеться якийсь музичний твір, то це завжди багато дублів, дописок, шматочків. Який із тих шматочків обрати — робота звукорежисера. Тобто, якщо він обере невдалі шматочки, матимемо поганий запис. І слухач скаже: «Ой, який поганий виконавець, він (чи вона) зіграв (зіграла) так непереконливо!» А може виявитися, що це вина не виконавця, а звукорежисера. 

Його відчуття?

— Так.

У вас є музична освіта?

— Консерваторія, я був піаністом.

І як давно ви стали звукорежисером?

— Я народився звукорежисером! Жартую. Як сталося? Був такий диригент — Оскар Фрід. У його спогадах є фраза: «Мої батьки були хорошими музикантами. Батько трохи грав на флейті, а мама полюбляла слухати музику». У мене теж батьки були і є, слава Богу, хорошими музикантами в душі. Батько — інженер, мама працювала все життя у видавництві «Музична Україна» і була пов’язана з музикою. Вони мене віддали до музичної школи у віці шести років. Це був кінець 1960-х У них був програвач у вигляді невеличкої валізки з пап’є-маше, дуже смішний мав вигляд, називався «Ювілейний». Батьки слухали музику на кількох платівках — деякі симфонії, сонати Бетховена, «Угорські танці» Брамса. Але звучала музика не дуже добре: платівки тріщали,  звук був такий собі.

Коли я був у школі, я знайшов на смітнику радіолу «Естонія». Притягнув її додому, тато зі сторони глянув так і казав: «Класно». Вона не працювала, але я її полагодив досить швидко. Там був програвач платівок. Коли я ввімкнув його, то почув зовсім інший, більш якісний звук. Мені це дуже сподобалось. Я займався ще радіоаматорством, паяв різні підсилювачі, ще під час навчання в консерваторії, збирав фонотеку, слухав дуже багато записів. У мене вдома є три тисячі платівок. У ті часи було складно щось знайти – у Києві було два магазини грамплатівок: перший був на Дружби народів, другий – на Червоноармійській. І коли джаз з’являвся, то одразу черга на сто метрів вишиковувалася. Друзі дзвонили і казали: «Біжи, там Білла Еванса привезли!». А я в той час в училищі вчився, тож мені не важко було туди по Толстого збігати. Я збирав і класику, і джаз, бо тоді продавалися дуже класні платівки. Так, був невеликий вибір, але те, що я купив, стало основою моєї фонотеки. У мене завжди був такий пієтет перед цією платівкою, цим шматочком вінілу: найкраще виконання, найкраща музика. Я дивився на ці лейбли: Deutsche Grammophon, Decca, EMI, і думав, як би доторкнутися до того, як вони все це роблять — класно.

Я закінчив консерваторію як піаніст. Вчився, між іншим, у найкращих педагогів того часу: в училищі – у Лідії Борисівни Шур, а в консерваторії – у Данила Романовича Юделевича. Вони дуже багато дали мені як музиканту.

Андрій Мокрицький

Після консерваторії мене призвали до радянської армії. Я потрапив на строкову службу в Ансамбль пісні й танцю Київського військового округу. Там якраз був потрібен звукорежисер. А в мене ж досвіду ніякого не було, лише консерваторія і радіоаматорське хобі, але в ансамбль мене взяли звукорежисером. Коли Ансамбль пісні й танцю записувався у Будинку звукозапису, я напросився з ними. Я там був не потрібен, бо я ж не був в ансамблі піаністом чи скрипалем, але попросив, щоб мене взяли, бо хотів побачити і повчитися, як там все робиться. Коли я потрапив до великої студії, там стояв здоровенний чорний мікшерний пульт Tesla, його давно вже немає. Коли я це побачив, у мене відпала щелепа. Я подумав: «Усе, я повинен тут працювати. Це — моє місце». Питаю місцевих техніків: «Де тут начальство?» Мені відповідають: «Йди на третій поверх. Там є такий Шигаєв Геннадій Альбертович». Я до нього підходжу і кажу: «Я хочу у вас працювати». Уявіть собі, що мені не дозволили навіть парадну форму вдягнути, я прийшов у повсякденному солдатському одязі, кирзових чоботах. Музиканти були в парадній формі, а мені так дозволили. Думаю: «Ну, зараз він мене пошле». А він каже: «Добре. Кажіть мені ваше ім’я та прізвище». Записав мене. Питає: «Скільки вам служити?» Я кажу: «Пів року залишилось». Він тоді говорить: «Приходьте, коли демобілізуєтесь». 

Я дослужив до грудня 1987 року. У грудні демобілізувався, приходжу до нього вже в цивільному одязі й кажу: «Пам’ятаєте, як приходив до вас такий Мокрицький? Ви мені сказали прийти». Він: «Добре. Із завтрашнього дня оформлюйтеся на роботу». Нічого собі! Коли я цю історію усім розповідав, то ніхто не вірив, що я без блату сюди потрапив. Але це правда.

Тридцять років тому?

— 34. Ніхто тут не знав мене, я нікого не знав. Просто прийшов і сказав, що хочу тут працювати. Мене взяли. Коли я оформлявся на роботу, спитали: «Якою музикою ви хочете займатися: класичною чи естрадною?» Я відповів: «Класичною». Тоді мені сказати йти до Леоніда Антоновича Бильчинського. Тут, на українському радіо, з 1954 року працював такий патріарх нашої звукорежисури. Мені пощастило, що я потрапив до такої людини, яка стала моїм педагогом і передала мені свій досвід. Я дев’ять місяців за ним ходив і просто дивився, що і як він робить. Він розповідав усі секрети майстерності.

Якось я приходжу на запис до Леоніда Антоновича, а я тоді ще сам записів не робив, о пів на сьому ранку два флейтиста із симфонічного оркестру мали записувати «Дуети» для двох флейт Моцарта. Я підготував кілометрові рулони — це ж на магнітну плівку записували. Приходжу в апаратну, велику студію, ставлю плівку на магнітофон, налаштовую його, як завжди, роблю операторську роботу. А тут Леонід Антонович раптом бере свій шкіряний портфель, такий, як у Жванецького, і каже: «Знаєте, у мене зараз Квартет у Консерваторії, я маю бігти туди. Сідайте і пишіть. Ви впораєтеся». Він схопив свій портфель і миттєво зник, а я залишився з двома поважними музикантами. Я зовсім не чекав такого, це так, як дітей вчать плавати. Але ж що робити? Я пішов, поставив мікрофони, посадив музикантів. Повернувся в апаратну, сів за пульт. Я почувався у своїй тарілці, не було ніякого страху. І зробили ми цей запис прекрасно — його прийняли у фонд. Так воно пішло-поїхало.

Щось, окрім бобін, змінювалося за ці 34 роки у вашій праці в плані технологій?

— Змінювалося, звичайно. Технології весь час вдосконалюються, з’являється щось нове, і завжди треба бути на вістрі цих нових винаходів, технологій, вивчати, слідкувати за тим, що виникає у світі. Звісно, це була революція – перехід на цифровий звук. Навіть було дві революції: одна — коли з’явилися перші цифрові магнітофони (середина 1990-х). Був такий період, коли з’явилися  DAT-магнітофони. 

Друга революція сталася, коли комп’ютерна техніка розвинулася настільки, що з’явилася можливість записувати звук прямо на жорсткий диск.

А потім все пішло дуже швидко. Зараз обсяги вимірюється терабайтами, можна прямо на жорсткий диск писати. З одного боку, тепер все простіше, а з іншого — складніше. Якщо ми раніше не могли собі дозволити писати поканально симфонічний оркестр (тобто кожен мікрофон на окрему доріжку), то зараз така можливість є, і це дає величезну свободу.

Що вам подобається у вашій роботі найбільше?

— Коли я пишу оркестр і, врешті-решт, все звучить так класно. Я сподіваюся, що пишу не гірше, ніж режисери Deutsche Grammophon чи EMI. Оце дуже тішить.

Переходимо до запису «Українського квінтету». З чого все почалося? Як велася робота над цим проєктом?

— Почалося, звичайно, з ідеї. Богдана Півненко розповідала, як вони з Тетяною Швед-Безкоровайною все це придумали. А потім вернулися до мене і запропонували робити запис.

Андрій Мокрицький

Це — складний проєкт?

— Складнийі дуже відповідальний. Передовсім, складний для виконавців. Це — дуже складна музика для виконання і для піаніста, і для струнників. Там надскладний текст,  іноді — поза межами виконавських можливостей. А які ансамблеві складнощі! Ми витратили на запис годин двадцять. А потім ще треба із цих дублів, шматків обрати, змонтувати, змікшувати, щоб звучало гідно. Багато зусиль. І музика дуже емоційно насичена.

Допрацьовували все довго?

— Звичайно, на один диск йде не менше двох місяців щільної щоденної роботи. Так, три-чотири місяці. Спочатку я все складав, робив свій варіант того, як я це чую, виявляв різні дефекти, лагодив, вичищав все, що тільки можна, потім запросив музикантів, вони були у мене кілька разів, все це відслуховували. І кожен чув свою партію, бо він її найкраще знає. Я дуже вдячний їм за це. І взагалі, я дуже вдячний музикантам за те, що вони разом все вислуховують і роблять свої зауваження — вони можуть почути те, що я не почую. Вони давали свої зауваження, ми разом їх виправляли, шукали кращі варіанти. Так зрештою з’явився цей запис.

Що означає вихід цього альбому на Naxos?

— Не так для нас, як для світу. Ми цю музику знаємо. Це і в консерваторії вивчають студенти і знають: є така музика. Знають, що є запис «Квінтета» Лятошинського 1967 року, і можуть послухати, а от «Квінтет» Сильвестрова ніхто не знав і не чув про нього. «Квінтет» Польової інколи грають, але, по-моєму, не у нас. Але якщо цей диск випустив Naxos, то це означає, що він усім світом буде продаватися: і на онлайн-платформах, і на Apple Music, Spotify, і кожна людина, кожен музикант, кожен музичний критик зможе його послухати і написати рецензію (до речі, вже є рецензія). Так що це, так би мовити, світова промоція.

І це ж вже інший вимір, коли на диску разом і Лятошинський, і Сильвестров, і Польова? Бо ось вони є окремо, а ось – всі разом…

— Це слушне питання, тому що на таких сервісах їх можна купити окремими треками. Можна придбати навіть одну частину «Квінтету» Лятошинського. 

Кілька місяців тому прочитав новину на якомусь популярному сайті про те, що нарешті у 2021-му обсяги продажів грамплатівок перевищили продажі компакт-дисків. Йдеться про те, що нібито відроджується грамплатівка як носій. Але треба знати, що за цим відродженням стоїть і як його розуміти. Я подумав: «Та невже?» Почав шукати інформацію. Виявилося, що сьогодні у світі на твердих носіях (грамплатівки, компакт-диски) продається тільки 4% музики. Тобто коли не було компакт-дисків, то 100% музики продавалося на грамплатівках. Коли з’явилися компакт-диски, то на деякий час від грамплатівок відмовилися. Їх продажі впали майже до нуля, але 99% музики в середині 1990-х продавалося на компакт-дисках — це був «золотий вік» компакт-дисків.

Потім уся музика пішла онлайн, і продажі компакт-дисків почали катастрофічно падати. Десь на початку 2010-го чи 2012-го по всьому світу закрилося до 90% магазинів, які продавали компакт-диски. Знайомі розповіли, що в Нью-Йорку був величезний чотириповерховий магазин компакт-дисків, який теж закрився. Вся музика продається онлайн, і це зручно. Коли ти платиш з телефону — натискаєш на кнопку, закачуєш цей трек або слухаєш його онлайн, і в тебе списується з рахунку 99 центів, — навіть не помічаєш цього. Це дуже легко. Або підписка Apple Music: п’ять доларів на місяць – і слухай все, що заманеться. Нащо ті компакт-диски, а тим більше грамплатівки? 

Але, як виявилося, у світі є багато любителів вінілу і «теплого лампового звуку». І справді почалося відродження і виробництво грамплатівок. Там, до речі, набагато дорожчі й складніші технології, ніж ті, за якими компакт-диски робляться, тому вони й дорого коштують. Але ці 4% компакт-дисків і грамплатівок погоди не роблять. При чому навіть у грошовому еквіваленті, а грамплатівка є дорожчою за компакт-диск. На грамплатівки – 60%, на компакт-диски — 40%. Тобто продається цих дисків мізерна кількість порівняно з онлайном. Як я бачу це? Компакт-диск не зникне як носій. І книга так само не зникне. При тому, що будь-яку літературу можна купити онлайн і читати її на планшеті, в електронній книжці. Але цінність книги в іншому: в тому, що її можна взяти в руки, це матеріальний об’єкт, витвір мистецтва, вона містить в собі якусь і художню складову, і оформлення, і графіку. 

А потім з’явилася знаменита компанія Naxos. На чому вона піднялася? Є дуже цікаві книжки британського автора й журналіста Нормана Лебрехта «Хто вбив класичну музику?» і «Хто вбив індустрію звукозапису?». Там є вся історія індустрії звукозапису. Диски на початку 1990-х продавалися по 20 доларів, що було досить дорого. А фірма Naxos з’явилася в 1987 році. Заснував її знаменитий Клаус Хайман в Гонконгу. У них одразу було завдання — взяти не тільки якістю, а й кількістю (сучасний підхід). Перед тим Deutsche Grammophon існувала мало не сто років. Так само у EMI, CBS та інших багата історія. У них були контракти з найвизначнішими музикантами, дуже цікаві внутрішні зв’язки. А коли з’явилися компакт-диски, вони перекинулися на них: продавали їх за 20 доларів і тримали цю ціну. 

Тут виходить на ринок Клаус Хайман, який, по-перше, не бере записи знаменитих музикантів, контракти з якими коштували мільйони (Караян, Ашкеназі, Баренбойм), а шукає молодих і талановитих музикантів, з якими можна недорого укласти контракт і зробити нові записи. А по-друге, він буквально робить найширшу мережу дистрибуції по всьому світу. Диски Naxos можна було купити будь-де, навіть в глухому селі Австралії. Він брав величезними тиражами. Такі грандіозні обсяги продажів компакт-дисків дали змогу збити ціну з 20 доларів до шести-семи за компакт-диск. Він зробив ці диски доступними практично для всіх. Так що сьогодні Naxos займає позицію №1 досить міцно. Я почав працювати з ними ще з початку 1990-х.

Тобто це не перший альбом, який вони з вами записували?

— Першим альбомом, який вони записали в Україні, визнали запис 1992 року, де були всі симфонії Лятошинського з маестро Теодором Кухаром і Національним симфонічним оркестром. Його зробив мій учитель Леонід Антонович Бильчинський. І він зробив ще кілька записів з Naxos, але найвідомішим став запис усіх симфоній Лятошинського. 

Потім вже почали співпрацювати зі мною. Я насправді не знаю, скільки дисків я записав – збився з рахунку. Намагався підрахувати у 2004 році. В принципі, можна знайти, є такий сайт – arkivmusic.com. Там є вся інформація. У 2004 році було близько 128 моїх дисків для Naxos. Проблема ще в тому, що моє ім’я і прізвище можна написати кількома різними способами англійською мовою, тому часом важко знайти ці диски. Я думаю, що сьогодні їх більше двохсот.

Крім Naxos, є Brilliant Classics та інші лейбли. Найбільше пишаюся тим, що три диски випустила дуже знаменита, знакова німецька компанія ЕСМ. 

Що ви записували для них?

— Це був камерний хор «Київ», музика  Валентина Сильвестрова.

Що ви можете побажати майбутнім звукорежисерам?

— Я не бачу таких. У нас не готують звукорежисерів запису музики. Їх готують у Європі. Звукорежисерами мають ставати люди з вищою освітою, бажано музичною, як, скажімо, диригенти. Тому я побажав би їм просто бути, приходити в професію. Я хотів би їх побачити.

Текст: Віка Федоріна

Фото: Тетяна Швед-Безкоровайна, Олексій Плиско, Віка Федоріна

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.