«Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» Анни Лембке, що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», розповідає про сучасні джерела викидів дофаміну.
У книзі авторка, американська психіаторка, дає поради, як з ними боротися — наркотики, їжа, новини, азартні ігри, шопінг, геймінг, надсилання текстових повідомлень, обмін повідомленнями інтимного змісту, ведення блогів, спілкування у соціальних мережах (як-от фейсбук, інстаграм, ютуб, твіттер), тролінг… А головне — вона пропонує практичні рішення того, як нам упоратися з компульсивним надспоживанням у світі, де споживання стало всеосяжною рушійною силою життя кожного.
Анна Лембке. Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням / — переклад Натаіі Яцюк. К.: «Лабораторія», 2021, 208 ст.
Полювання на дофамін: як вільний час та бідність формують залежності — уривок з книги.
Проблему дофаміну й часу ускладнює те, що у нас є вдосталь і того, й іншого. Механізація сільського господарства, промислового виробництва, хатньої роботи й багатьох інших видів діяльності, що у минулому вимагали багато часу й сил, скоротила кількість годин, котрі щодня витрачалися на роботу, та надала більше вільного часу. У США напередодні Громадянської війни 1861– 1865 років тривалість типового робочого дня робітника становила 10–12 годин, 6 з половиною днів на тиждень, 51 тиждень на рік, тоді як на дозвілля припадало не більш ніж 2 години на день. Деякі робітники, найчастіше жінки-іммігрантки, працювали по 13 годин на день, 6 днів на тиждень. Інші працювали практично в умовах рабства. У 1965–2003 роках кількість вільного часу збільшилася до 5,1 години на тиждень, тобто 270 додаткових годин дозвілля на рік. За деякими підрахунками, до 2040 року кількість вільного часу протягом звичайного дня у США становитиме 7,2 години, а робота займатиме лише 3,8 години. В інших країнах з високим рівнем доходів ці показники є аналогічними.
У Сполучених Штатах вільний час залежить від рівня освіти й соціально-економічного статусу, проте дещо інакшим способом, ніж ви собі уявляєте. У 1965 році люди як з нижчим, так і з вищим рівнем освіти мали приблизно однакову кількість вільного часу. Зараз дорослі мешканці США без вищої освіти мають на 42% більше вільного часу, ніж дорослі зі ступенем бакалавра або вище, при цьому дозвілля максимально відрізняється саме у робочі дні. Головним чином це пояснюється тим, що серед людей без вищої освіти більше безробітних. Додатковий вільний час у поєднанні з небаченим рівнем наявного доходу (навіть у бідних верств населення) та повсюдним доступом до дофаміну наражає усіх нас на ризик компульсивного надспоживання.
Молодь особливо уразлива до наркоманії й алкоголізму, а сучасні відеоігри представляють собою ще одну привабливу форму дофаміну. Економіст Марк Аґіар та його колеги писали: «Люди молодшого віку (21–30 років) продемонстрували більше скорочення робочих годин за останніх півтора десятиліття порівняно зі старшими чоловіками й жінками. Дані про використання часу вказують на те, що починаючи з 2004 року молодші люди помітно змістили своє дозвілля на користь відеоігор та інших комп’ютерних розваг».
Попри всі ці труднощі ми можемо виграшно використовувати власний час, обмежуючи споживання певним проміжком доби, тижня, місяця чи року. Наприклад, можна сказати собі, що вдаватися до вживання улюбленого наркотику можна лише у святкові дні, тільки по вихідних, ні в якому разі до четверга, ніколи до п’ятої години вечора тощо. Іноді для самостримування замість часу можна застосовувати певні етапи чи досягнення. Скажімо, можна чекати до дня народження або до кінця роботи над певним завданням, чи до отримання диплома, чи до підвищення. Коли час вийшов або коли ми перетнули встановлену нами самими фінішну лінію, наркотик стає нашою винагородою. Відстеження кількості часу, який ми витрачаємо на вживання наркотику (скажімо, хронометраж використання смартфона), — це ще один спосіб визначити рівень споживання й завдяки цьому знизити його.
Одна з найбільших перешкод для використання часу як стратегії самостримування полягає у тому, що вживання продуктів, які стимулюють вироблення дофаміну, позначається на здатності відкладати задоволення. Дисконтування затримки вказує на той факт, що цінність винагороди зменшується, що довше нам доводиться її чекати. Зокрема, більшість із нас хотіла б отримати 20 доларів зараз, а не через рік. Наша схильність цінувати короткострокові винагороди більше, ніж довгострокові, може залежати від багатьох чинників, один з яких — застосування адиктивних препаратів та моделей поведінки.
Фахівчиня з поведінкової економіки Анне Ліне Бреттевілль Йенсен та її колеги дослідили дисконтування серед активних споживачів героїну та амфетаміну порівняно з колишніми наркоманами й представниками контрольної групи такої ж статі, віку, рівня освіти тощо. Дослідники запропонували учасникам уявити собі, що вони виграли у лотерею 100 тисяч норвезьких крон (приблизно 14 600 американських доларів). Далі вони запитали у піддослідних, який варіант розвитку подій вони обрали б: отримати менше грошей (менш ніж 100 тисяч норвезьких крон) негайно чи всю суму через тиждень. Тоді 20% активних наркоманів відповіли, що хотіли б отримати гроші негайно, згодившись на меншу суму. На втрату коштів погодились лише 4% колишніх наркоманів і 2% учасників контрольної групи.
Курці є більш схильними дисконтувати грошові винагороди (тобто вони цінують такі винагороди менше, якщо їм доводиться довше чекати) порівняно з учасниками контрольної групи. Що більше вони палять й що більше нікотину вживають, то більше недооцінюють майбутні винагороди. Ці висновки стосуються як гіпотетичних, так і реальних грошей.
Час здатен дивним чином тікати від нас, коли ми полюємо на дофамін. Один пацієнт розповів мені, що під час вживання метамфетаміну він переконав себе в тому, що час не враховується. Йому здавалося, що згодом він може знову зшити його — і ніхто навіть не зрозуміє, що частина часу пропала. Я уявила собі, як цей пацієнт (великий, немов ціле сузір’я) літає у нічному небі, зашиваючи діру у Всесвіті. Дослідник залежності Воррен Бікел та його колеги запропонували людям із залежністю від опіоїдів та здоровим учасникам контрольної групи завершити історію, що починалася з таких слів: «Прокинувшись, Білл почав думати про майбутнє. Загалом, він сподівався…». Піддослідні із залежністю від опіоїдів говорили про майбутнє, що охоплювало в середньому 9 днів. Здорові учасники контрольної групи планували майбутнє в середньому на 4,7 року. Ця разюча різниця вказує на те, як звужуються горизонти часу, коли ми перебуваємо під впливом наркотику. Навпаки, коли я запитую пацієнтів, під впливом якого вирішального моменту вони спробували стати на шлях одужання, їхні відповіді відображають перспективне бачення часу.
Один пацієнт, котрий протягом року нюхав героїн, сказав мені: «Раптом я збагнув, що вживаю героїн цілий рік, і подумав: якщо не припиню зараз, то робитиму це все своє життя». Роздуми про весь життєвий шлях, а не лише про поточний момент, дали змогу цьому юнакові ретельніше проаналізувати свої повсякденні звички.
У насиченій дофаміном екосистемі нашого часу ми налаштовані на негайне задоволення бажань. Ми хочемо щось купити — і наступного дня воно з’являється у нас на порозі. Ми хочемо щось дізнатися — і за секунду відповідь виникає у нас на екрані. Можливо, ми втрачаємо здатність самостійно розбиратися в усьому? Чи може відчуваємо розчарування, шукаючи відповідь або чекаючи бажаного?
Нейробіолог Семюел Макклур та його колеги дослідили, які саме ділянки мозку задіяні у процесі вибору негайної або відкладеної винагороди. Вони з’ясували, що вибір негайної винагороди активував ті ділянки мозку піддослідних, котрі відповідають за обробку емоцій і винагороди. Вибір відкладеної винагороди призводив до активації префронтальної кори піддослідних — ділянки, що бере участь у процесі планування й абстрактного мислення. Можливо, через те, що шлях винагороди стає головною рушійною силою нашого життя, всім нам загрожує атрофія префронтальної кори?
Споживання продуктів, що стимулюють вироблення дофаміну, не є єдиним чинником, який впливає на дисконтування затримки. Люди з бідного соціального середовища, яким нагадують про їхню смертність, більше цінують негайну, а не відкладену винагороду порівняно з людьми, які зростали у багатому соціальному середовищі й також замислюються про власну смертність. Молоді бразильці, котрі мешкають у фавелах (міських нетрях), більше дисконтують майбутні винагороди, ніж студенти університетів того ж віку. Тож чи дивно, що бідність є чинником ризику виникнення залежності, особливо у світі, де існує легкий доступ до дешевого дофаміну?
