Марія Галіна представляє: нещодавно в Одесі відбулася яскрава, але дуже нетипова вистава. Сторонній відвідувач, який опинився тут випадково, міг би бути здивованим і навіть шокованим – настільки незвично для пересічного глядача, виглядало те, що відбувалося на сцені. Саме тому я запросила прокоментувати акцію майстриню, яка має безпосереднє відношення до сучасних арт-практик.
Марія Гончар артменеджерка ГО “Арт-майстерня “Блум”, мисткиня:
“Архів теперішнього: документація тут і зараз”. Що це й для чого це?
“Архів теперішнього: документація тут і зараз” — перформативна вистава відбулася 4 червня, у четвер, у легендарному Будинку клоунів в Одесі, який є туристичним магнітом для всіх, хто впізнає з дитинства акторів комік-трупи “Маскі” й бажає сфотографуватися для стрічки у фейсбуці з Борисом Барським за пів години до початку на затишній вулиці Ольгієвській. Але в цьому разі — це локація-господар для вже третьої ітерації горизонтального театру від режисера Андрія Любова, за участі “ведучого вечора” Володимира Уманенка та громадської організації “Арт-майстерня “Блум”.
Ми, я та Ута Кільтер, зайшли до залу майже перед початком. За традицією, треба було “переступити” через актора, який лежав на кариматі перед входом, інакше ти не потрапиш на своє місце. Глядацький простір не затемнений, за діджейським пультом дівчина Flowmaster у великій перуці “роздає” літній спекотний настрій, вітрила для віндсерфінгу з обох боків зали обрамляли вже розпочате дійство малювання оголеної натури.
Я забула зазначити, що це вистава 18+, де мали місце оголення та нецензурна лексика. Але більше нічого з переліку можливих чутливих тем та сцен не було представлено або навіть заявлено: самогубство, смерть, насильство, кров, секс. То що ж так обурило одеську спільноту, яка могла кинути помідор й кидала його радше заради жарту? У чому була причина, що в залі було присутньо від сили третина залу із запрошених і тих, хто купив квиток (зазначимо велику подяку за цікавість до експериментального мистецтва)? У чому відчувалась для деяких зневага до глядача й перевага, що на сцені було веселіше, ніж у комфортному кріслі?
Що говорить сам Андрій Любов про виставу: “Момент, коли я вигадував цю концепцію, прийшов мені, режисерові, від бідності. Створена концепція народилася від небажання розважати глядача. Коли я починав ставити вистави у 2013 році, я помітив той факт, що талановиті актори грають майже задарма. Усе це зібралося разом із надмірною штучністю старих акторських систем. У цьому спектаклі без сценарію відбулась підтримка тих, хто на сцені. Формат немасовий, він не окупить сам себе”.
Трохи передісторії з необхідними фактами, які пояснюють питання фінансування. У 2023 році в Одеському академічному обласному театрі ляльок “СучМист у таїнстві” відбувся завдяки стипендії імені Антонена Арто, заснованої фондом proto produkciia та лабораторією сучасної опери Opera aperta. У березні 2024 року в театрі Перуцького перформативна акція “Ось таке мистецтво” проводилася за фінансової підтримки «Culture Helps/Культура допомагає» — проєкту, що співфінансується Європейським Союзом у межах спеціального конкурсу пропозицій для підтримки українських переміщених осіб та українського культурного і креативного секторів. Проєкт реалізовувався «Іншою Освітою» (UA) та zusa (DE).
У 2026 році «Archive of the Present: Documentation and the Here-and-Now Moment / Архів теперішнього: документація тут і зараз» реалізується за підтримки Canada-Ukraine Foundation’s Aid for Artists fund / Фонду допомоги митцям Канадсько-української фундації, який був започаткований у 2022 році як “рятівне коло для українських митців та діячів культури”. Я вважаю, що якби були присутні представники Канадсько-української фундації, яка нещодавно відзначила 30 років від свого заснування великим гала-вечором з відомою канадською письменницею Маргарет Етвуд, то їм би сподобався монолог української ідентичності від мисткині Елліни Габараєвої з фрагментами поеми «Марина», сучасна українська поезія від одеських поетів та поеток Владислави Ільїнської, Данко Пташиного, Дениса Дмитрієва, Катерини Харченко, алюзії на тему серфера Григорія Сковороди від актора Марка Пана та загальний гендерний баланс.
Навколо цього відбувався процес малювання на мольбертах на сцені. Андрій, Поліна, Єва, моделі ню — позували, прикриваючись алегоричними формами гриба чи рожевого боа. Сергій Ануфрієв проводив чайну церемонію, пізніше він зачитав вірші.
Одесити можуть знати, що події з малювання оголеної натури в місті періодично відбуваються у локаціях, пов’язаних суто з мистецтвом (наприклад, у Музеї сучасного мистецтва Одеси) Регулярні вечірні чи денні сесії з натурою (life drawing/sketching) проходять у міських творчих майстернях, галереях на кшталт Embrace space studio, Простір Одеса, у колишній Nesterenko gallery. Притаманна арт-спільноті легкість спілкування та частування також були присутні у цей вечір. Замовлена при глядачах моделлю Катериною в голосовому режимі піца була привезена кур’єром, який теж піднявся на театральні підмостки. Реальність урбаністичного міста увірвалась в атр-простір зі своєю знайомою, введеною в обіг термосумкою.
Арткритикиня Ута Кільтер спробувала вести діалог із залом та з акторами. “Про що це?” — спитала вона. Серед перегукування між аудиторією та діджеєм вона зазначила, що це схоже на акціонізм, який робився у 80–90-х роках як реакція на крах системи. Надала особистісний приклад відкривання очей кожного ранку і зірвала аплодисменти.
Замкнута до цього й відкрита наразі для глядача практика малювання якнайкраще відображала концепцію акції-перформансу “Архів теперішнього” — такого багатоетапного «архівного» заходу з мінімальним режисерським контролем: з метою фіксації автентичних емоцій та наративів у реальному часі, й не тільки у акторів. Якщо наративи багатьох митців та мисткинь так і залишились у соціальних мережах, і тільки долучені глядачі могли знати про контекст, підписавшись, то такий “архів” допоміг транслювати відповіді на виявлені потреби, оскільки на тлі війни та переміщення українським митцям терміново потрібні громадські простори для підтвердження ідентичності та приналежності, особливо враховуючи, що кількість митців-ВПО та митців-ветеранів в Одесі продовжує зростати, а культурна ізоляція поглиблюється.
Митці та мисткині дійсно просто винесли роботи з майстерень – несли картини через центр міста в театр пішки, “так би мовити, провітрюючи та вигулюючи” їх, згуртовано доставили їх автівками й розмістили уздовж глядацьких місць. Так народилась виставка за участі: Олега Соколова, Василя Йолохова, Євгена Барабана, Сергія Боголюбова, Елліни Габараєвої, Андрія Желєза, Катерини Білетіної, Андрія Любова, Насті Мане, Сергія Ануфрієва, Світлани Григор’євої, Віктора Хохленка, Андрія Бабчинського, Стаса Подліпського та інших.
Найбільшими виявились три полотна Василя Йолохова, які вертикально прикрашали сценографію “чорного кабінету” сцени (З гугла: Чорний кабінет — це базовий прийом оформлення сцени (або «одяг сцени»), при якому весь простір затягується тканиною глибокого чорного кольору (переважно оксамитом або іншим матовим матеріалом, що поглинає світло)…
Також акцент зробили на хресті, здається, з металевого сайдингу, авторства Євгена Барабана. Хрест винесла Flowmaster й зателефонувала Ісусу за номером, зазначеним на хресті. Слухавку ніхто не підняв, але ми почули монолог. Вистава закінчиться, митці знімуть свої роботи й віднесуть назад до майстерні. У цьому можна побачити напрацювання за певний період, якщо ми звикли мислити та бачити прогрес через фіксацію досягнень.
Чи можливо таке в мистецтві? Для мене вже важливим є впізнаваність: навіть якщо я вже бачила ці картини на інших виставках або тільки віртуально.
Коли настала черга читати вірші Тінет Ніколь, на сцену піднявся глядач й висловив у монолозі звинувачення в байдужості аудиторії та акторів до того, що міста обстрілюються КАБами; його теж супроводжували аплодисменти.
Контексту не вистачало й мені: ми не почули, що Елліна Габараєва з Луганська, Катерина Білетіна та Варвара Степанова з Херсона, що Сергій Ануфрієв пригнічений нещодавньою втратою сина Тимофія Енея Ануфрієва з Російського добровольчого корпусу (РДК), у складі якого він служив штурмовиком, що харківський художник Василь Йолохов, відомий під псевдонімом Erm Wohol, призваний до лав ЗСУ, у січні 2026 року “під час виконання бойового завдання в районі н.п. Греківка Сватівського району Луганської області отримав важке поранення, втратив ліву нижню кінцівку та очікує на встановлення протеза” (пост у фейсбуці Володимира Бега разом з Erm Wohol і Володимиром Пузирком), трошки дізналися про скульптора Микиту Румянцева, що відновлюється після поранення.
Майже фінальною акцією-перформансом в “Архіві теперішнього” стало жертвоприношення баяна (або гармошки в цьому разі). Гармошка стара, вона відслужила свій час, не працює, зламана. Але навіщо її так голосно рвати й знищувати? Це дослівна інтерпретація фразеологізму “порвати баян” від Сергія Коняхіна та його супроводу, групи підтримки. Перформанс народився на день театру й повторюється майже так саме. Під нецензурний музичний твір, веселий та відчайдушний, майже на зламі, гармошку розірвали в обидва боки, прокололи й побили, й гармошка розлетілася всібіч. Звичайно, це було камерно, на фанерному настилі – з поваги до вимог дирекції театру.
По завершенні відбувся аукціон творів, що були виконані під час вистави. Студії пастеллю, олівцем, фарбами можна було придбати за майже символічні 200 або 500 гривень. Ставки починалися навіть з однієї гривні. Найдорожчою виявилась робота Сергія Лучишина. Усім подякували, зробили групове фото й почали збиратися додому, де нас чекала знов уночі повітряна тривога.
І саме ця сирена стала останнім, незапланованим, але невіддільним актом перформансу. Вона гостро нагадала, чому “Архів теперішнього” такий важливий: ми фіксуємо своє життя, свої емоції та своє мистецтво саме тут і зараз, у проміжках між тривогами, втратами й болем. Бо іншого часу для того, щоб бути, творити та відчувати, у нас просто немає. Цей архів — не про минуле, він про наше відчайдушне, живе сьогодення, яке має повне право бути задокументованим і почутим.
Марія Гончар
