Артур Дронь пише вірші, навчався на факультеті журналістики у Франковому університеті, захищає нашу країну на фронті, має позивний Давид. Серед Книжкового Арсеналу ми говоримо про його другу книгу, нову збірку поезії «Тут були ми», яка вийшла друком у Видавництві Старого Лева.
З чого все почалося? Перша рима, перший вірш, що впливало на вас?
— Перший вірш був написаний ще десь в школі, в якомусь 5-6 класі, напевно. Я написав декілька патріотичних, доволі пафосних віршів. Якийсь конкурс, здається, виграв з тим віршем. Потім не писав нічого. Маю невеличкий зошит з віршами із тих часів, моя мама його зберігає. Потім я поезії не писав, думав, що це просто був етап дорослішання. Коли вступив в університет у 2017 році, почав ходити на літературні події. І дуже заздрив тим, хто пише вірші і виступає, читає їх. Дуже мені було прикро, що я поезії не пишу. Я вчився на журфаці, мріяв писати книжки, але писав тільки прозу. Але весною наступного року, 2018-го, знов почав писати вірші. Мені було 17 років. Так з того часу, з 2018-го, пишу регулярно, ідентифікую себе як письменник. З моїх 17-ти сприймаю це як свою роботу.
Це доволі довго. Ви читаєте ще щось, в сенсі, не себе?
— Звісно, читаю. Навіть під час служби на Донбасі я багато читав. Колеги з Видавництва Старого Львова подарували мені електронну читалку. Було так: ми потрапили на передову в жовтні 2022-го року. Зняли там таке відео, де сидимо в окопчику, і я з телефона читаю хлопцям книжку Станіслава Асєєва. Пізніше, коли в нас був зв’язок, я залив це відео в сторіс і відмітив Видавництво. Мої колеги зворушились, і подарували мені електронну читалку, коли приїхав у першу відпустку. Я возив її з собою, читав книжки з неї. Можна було і в бліндажі читати, і коли темно. Дуже зручно. З часом вона дуже сильно пошкодилася і зараз вже неробоча. Коли є можливість, читаю паперові книжки. Дуже цю справу люблю і стараюсь навіть в умовах служби читати. Цьогоріч на службі читав більше, ніж тепер, коли приїхав на лікування. Тут часу зовсім немає. Хочеться все встигнути, все зробити, і для читання треба вишукувати час.
А ті, хто воює поруч з вами, читають вашу останню книжку?
— Частина з них її має. Мої найближчі побратими не надто цікавляться літературою, поезією, оцим всім. І це, в принципі, дуже мені подобається. В них є ця книжка, вони її бачили, вона ж, зрештою, їм і присвячена. Там в художній формі використані деякі елементи фотографій чи зображень, які для нас важливі. Але, щоб прямо хтось дуже фанатів від моєї творчості, серед моїх побратимів немає. І дуже тим тішусь. Але вони мене підтримують.
І що говорять?
— Вони ставляться до цього так, як ставлюся і я до їхньої роботи. Письмо — це просто моя справа. Така в мене робота. Я теж вважаю: це — одна з частин мого життя, я пишу. Вони з таким не стикалися, у них не було друзів, які пишуть книжки. Наприклад, я зовсім не розбираюсь в машинах. А є хлопці, які працювали на СТО, чи мали іншу справу, і знаються на цьому. Я круглими очима дивлюсь, коли вони про це розповідають. Напевно, точно так само вони себе почувають, коли я розповідаю щось про літературу і книжки. Рівність усіх видів діяльності в наших стосунках мені дуже подобається.
Буває так, що ви зачепляєтесь за один розмір віршів, і живете з ним?
— Суто за розмір? Ні, цього в мене немає. Коли я хочу про щось написати, водночас намагаюсь зрозуміти, яким би за формою цей вірш мав бути, яка форма йому найбільше пасуватиме. Наприклад, я відчуваю, що це має бути вірш без рими. Я пишу його неримованим. Або я відчуваю, що тут має бути чітка ритміка, я маю написати хороший ритмічний вірш. Це залежить не від періоду життя чи творчості, а від конкретної теми. Тцєї речі, про яку я хочу писати. І тому це завжди по-різному. В цій книжці, наприклад (я тримаю в руках «Тут були ми», — прим. ред.), переважають недовгі, неримовані вірші. Там є різні, але все-таки в більшості — короткі і неримовані. В попередній книжці «Гуртожиток №6» практично все було римоване, і навіть майже з однаковою кількістю строф. Але це завжди залежить не від періоду, а від конкретної теми, про яку я хочу написати. Я пробую зрозуміти, якого вона хоче зовнішнього вигляду.
Поету важливо мати гарну освіту і весь час розвиватися?
— Думаю, будь-якій людині пасує розвиватися. Треба, аби людина горіла своєю справою. Припустимо, якщо людина горить літературою, поезією, очевидно, це «горіти» означає також багато читати, багато чим цікавитись, розвиватись, дізнаватись про цю справу ще більше, цікавитись іншими людьми, які нею займаються, намагатись охопити все, що стосується літератури. Я думаю, що така освіченість важлива. Така жадібна, жадібна освіченість в своій справі.
Вона в нас традиційно була. Одного часу мене вразило листування Василя Стуса з сином. Він писав йому з колонії: «Дімочка, почитай малих італійських поетів». Імена цих поетів я дізналася з цього листу. Як вам здається, чи важливо поету читати вірші інших поетів, взагалі розуміти, що і хто є поряд?
— Я вважаю, що це не обов’язково. Тобто, якщо якийсь поет говорить, що, наприклад, він не читає інших поетів зовсім, і йому це не потрібно, я цьому поету вірю. І погоджуюсь, що напевно це також є спосіб його роботи, його присутності в літературі. Він не потребує цього всього.
Але сам я люблю читати. Мені подобається бачити різноманіття поетичних голосів. Мені подобається, наприклад, бачити якісь такі явища, як у нас є зараз. Ми мали спільне читання з Яриною Чорногуз, і на цих читаннях згадували, що, наприклад, дуже часто у військових, які пишуть поезію, дуже різні голоси, вони по-різному пишуть, але все одно дуже добре вчувається, що це — якась така об’єднана література. Дуже добре ця спільність вчувається. Мені подобається це відчуття, але щоб його дізнатись, треба цих інших авторів читати. Тому для мене важливо намагатись якнайрізноманітніше читати. Навіть якщо, це не моя, скажімо так, поезія. Мені подобається знайомитись з цим різноманіттям. Але ніколи на нього не орієнтуватись. Власне, ніколи не ставити когось собі в приклад.
Артуре, а на чому відчувається ця спільність військових поетів? Що саме спільне?
— Коли тільки почала з’являтись поезія як реакція на події повномасштабної війни, дуже багато з цієї поезії я не сприймав. І досі дуже багато не сприймається. Часто людина вдається в надмірний пафос, в надмірну спекуляцію, на травмах або трагедіях, на надмірне зображення болю. І коли це тільки заради зображення болю… Схоже на штучність. Це дуже вчувається.
Одна із рис, які найбільше об’єднують поетів, яких я читаю, які служать, воюють, — це те, що в них дуже добре видно відсутність надмірного пафосу, відсутність надмірної героїзації. Хоча, здавалося, якраз хто і має право писати героїчно — це ті, хто зараз в окопах. А ті, хто в окопах — уникають великої героїзації. Ті, хто бачили найбільше болю, на болю не спекулюють. Їхні тексти також болючі, але ти вчуваєш, що це не зображення болю заради самого зображення. А воно конкретно в цьому тексті потрібно для того-то і для того-то. Ця відсутність зайвого і надміру пафосного, ця щирість, відвертість — мені здається, це головна риса, яка об’єднує справжню, потужну поезію.
А чи здатна війна створити якусь нову літературу?
— До такої побудови наших думок я ставлюсь негативно. Не може війна нічого створити. Не може щось хороше бути, як ми інколи кажемо «завдяки війні». Коли ми бачимо сплеск якості чи кількості хорошої літератури, я не погоджуюсь, що це завдяки війні. Ми не знаємо, як було би, якби не було війни. Можливо, ті, хто у нас зараз автори дуже сильних віршів про важкий, болючий досвід, стали би авторами геніальних текстів про що інше. Можливо, війна їм це все навпаки перекреслила. Війна може змобілізувати всіх так, щоб міцніше об’єднати, щоб ми гостріше відчували відповідальність, потребу висловити щось через мистецтво. Під час війни дійсно з’являється і з’явиться нова література, дуже потужна, дуже сильна. Але це не війна її створює. І не завдяки війні, а завдяки тому, що навіть в умовах війни ми можем спромогтися це зробити. Коли ми кажемо, що це робить війна, або що це завдяки війні, ми знецінюємо нас самих. Бо насправді навпаки. Попри війну. Навіть під час війни. У цьому є щось дуже людське і неймовірно сильне. Що навіть перебуваючи у війні, ми можемо спромогтися робити щось таке як нова сильна література.
Загубленіі (або фронтові) поети після Першої світової війни, втрачене покоління, нам це загрожує?
— Мені складно про це говорити. В світових війнах — і в Першій, і в Другій, велика частина військових були молодими мобілізованими людьми. Воювали солдати різного віку, звичайно, але все-таки основна частина – оці молоді люди, яких можна назвати одним поколінням. А у нашій війні бере участь три покоління. Наймолодшим солдатам зараз 19 років, а найстаршим – 60. Це вік дідусів, батьків і дітей. Хто з них буде втраченим поколінням? Або всі, або ми собі заборонимо говорити такими категоріями і якоїсь втраченості не допустимо. Я не знаю, як воно в нас буде, як ми це означимо, і які конкретно виклики постануть. Але це точно не буде виклик одного покоління. Зараз і не одне покоління травмується і намагається з цим всім дати собі раду. І з наслідками колись стикнеться теж не одне покоління.
Зараз доволі банальне питання про враження від Арсеналу. І чи були такі книжки на Арсеналі, такі, щоб «ах!»?
— Щодо вражень, я дуже вдячний загалом, що потрапив сюди. Мене запрошували минулого року. На жаль, тоді через ситуацію на службі, мені не вдалося приїхати. Так сталося, що цього разу мені це вдалося. Вдячний, що мене запросили взяти участь в подіях, побути в компанії людей, яких я читаю, поважаю, люблю. Багатьох із них побачити, з багатьма познайомитись вживу вперше. У мене, як у львів’янина, який вперше на Арсеналі, одразу виникають паралелі з Букфорумом. Мені подобається, що дуже гарно відчувається оця залученість людей. Дуже багато людей, дуже великий рух навколо книжок. І ці люди встигають і послухати дискусії, і забігти на читання, і купити книжку, і відстояти в черзі до автограф сесії. Ця залученість, і те, що все крутиться навколо книжок, навколо письменників – це дуже приємно бачити.
Щодо книжок, у мене так виходило, що вчора і сьогодні мав робочі дні з подіями і зустрічами. Тому наразі багато купити не встиг. З того, що я найбільше очікував на Арсеналі, це, як і у багатьох, новий роман Артема Чеха, який його якраз зараз підписує читачам, поки ми говоримо. Там вже якась кілометрова черга. І зрозуміло чому. Її я одразу купив, коли приїхав. Чекаю, коли буде можливість її читати. Дуже чекав на збірку поезії Вікторії Амеліної «Свідчення». Це дві книжки, які я знав, що я маю першим ділом купити. У мене є плани, але я не буду ще їх озвучувати, бо не знаю, як зрештою вийде:) Зараз робочий період в мене закінчується і почнеться суто відвідувальний, читацький. Накуплю собі більше.
Спілкувалася Віка Федоріна
