Видавництво «Жорж» оголосило передпродаж українського перекладу «Атласу хмар» Девіда Мітчелла. Роман англійського письменника вперше був опублікований у березні 2004 року. Він складається з шести пов’язаних між собою історій, дія яких відбувається з середини XIX століття до далекого постапокаліптичного майбутнього. 2012 року на екрани вийшов фільм «Хмарний атлас», знятий за цим романом.

«Атлас хмар» українською побачить світ вже у серпні. Переклали цей роман Остап Українець і Катерина Дудка. На переклад пішло 14 місяців. Це була непроста робота, адже Девід Мітчелл стирає будь-які межі у цьому романі — часові, жанрові, мовні. 

Про роботу над перекладом, особливості персонажів та сюжетних ліній, авторські експерименти з мовою та пошук, як це перекласти українською розповідає Остап Українець. А ще – про наступну книжку Девіда Мітчелла «Авеню утопії», яку він вже переклав.

Коли готувалася до інтерв’ю, прочитала в The Guardian, що «Атлас Хмар», як виявилося, існує у двох версіях — американській і британській. Розрив між ними величезний: не тільки локальні слова, а й цілі речення та абзаци. З якою версією працювали ви? 

— Із британською. Це авторизована версія, тому переклади робляться, звісно, з неї. Крім того, у новіших редакціях, коли є перевидання, деякі речі доповнюються і погоджуються автором. У міру того, як з’являються пізніші тексти, в Мітчелла є ось це бажання — замикати свій всесвіт на собі. Я пригадую, як у «Кістяних годинниках» ми отримали низку правок до найновішого видання. Треба було, наприклад, в одному епізоді змінити персонажа. У новій редакції з’являлася інша людина. Чому? Тому що ця людина фігурує в іншому романі. 

Ми працювали із тим файлом, який для перекладу надав агент Девіда Мітчелла.  І обкладинка в книжки — британська,  з першого видання. Я не знаю, наскільки це було цілеспрямовано з боку українського видавництва — полювати саме на цю обкладинку, щоб її дозволити використовувати. Але тепер у мене на поличці будуть дві книжки з ідентичними обкладинками: одна — англійською, інша — українською. 

Який сюжет зі секстету історій «Атласу» вам найдорожчий, найближчий? 

— Дуже важко вибрати… Найдорожчий, найближчий для мене в стилістичному плані, в тому, чим є вся історія як для перекладача  — це частини  між Адамом Юїнгом і Робертом Фробішером, між першою і другою частинами неможливо зробити вибір. Частина Адама Юїнга, частина Тихоокеанського плавання — це авантюрний роман під XIX століття, але умовного. Зусиль туди пішло найбільше. 

Шоста частина — постапокаліптична: йдеться про стилізацію мови, уявлення, яким було би усне мовлення через 400 років відсутності освіти, поступового спрощення мови тощо. Тут у нас була реконструкція української до старішої версії, але не з тим, щоб зробити її абсолютно ідентичною до старішої версії української, а щоб передати цей ефект очуднення, щоб читач міг адекватно зануритися в атмосферу періоду. Це те, що називається period piece ( твір мистецтва або драматичний твір, дія якого відбувається в минулому, часто з акцентом на відтворенні атмосфери певної епохи – ред.). Тут важливо, коли відбувається дія, важливо, як автор пише. 

Частина Роберта Фробішера — це листи із Зедельгему, це стилістичний бенкет, абсолютно бездоганний. У «Кістяних годинниках» вже можна помітити цю закономірність: друга частина у таких багаточастинних романах Мітчелла, як правило, стилістично найвигадливіша, найзакрученіша, найвитребенькуватіша. Бо є частини більш витрибенькуватих людей, як Тімоті Кавендіш, а в «Кістяних годинниках» — це Кріспін Ґерші. Але частина Роберта Фробішера — це атмосфера старого літератора, людини, яка вимахується мовою, бо може й уміє. 

А друга частина — зазвичай молодіжна, про юних персонажів. Про людину, яка так комунікує, бо вона не може інакше. Це і про її спосіб сприйняття світу. Оскільки в другій частині головний герой композитор, це  — дуже синестетична частина. Потрібно бути готовим сприймати дуже багато візуальної реальності через музичні метафори, через розуміння музичних цитат, які герой чує в окремих елементах дійсності. Між цими двома частинами я не оберу одну, бо обидві поставили перед нами великий виклик. У першому випадку — мовний, мовно-реконструктивний,  у другому — мовно-стилізаційний. 

Те ж питання про героя. Чи є такий, що подобається найбільше? 

— Серед головних, серед тих, від імені яких ведеться оповідь, мабуть, немає. Передусім, вони всі дуже добре зроблені. І оскільки це літературний твір, нам важливо не ким є герой, а наскільки добре він зроблений. Зі суто перекладацького погляду я матиму особливу думку. Шоста частина, я підозрюю, українському читачеві сподобається найменше, бо вона найменш подібна до української мови, звичної для нас. Але мені подобається тамтешній герой саме за його внутрішній світ. 

Герой шостої частини — це типова проста людина з дуже критичним і водночас наївним сприйняттям світу. Історія переходу від наївності до вміння аналізувати світ навколо, перехожу від міфосвідомості людини, яка просто живе, розчинена у світі, до людини цивілізованої. Бо перехід до усвідомлення того, чим є цивілізованість, чим є цивілізація, ми спостерігаємо вперше за весь текст. 

Ми спостерігаємо, як центральна тема роману оприявнюється всередині конкретного персонажа. Як цей вогник цивілізації, який для нього раніше був якимось набором практик і зовнішніх ознак, які роблять цивілізовані люди, перетворюється на глибоко внутрішнє відчуття того, чим цивілізація і культура є. І це мені видається тематично кульмінаційним моментом роману, проте через структуру роману він — посередині, тому ми далі каскадом спостерігаємо еволюцію цієї іскри цивілізації, яка не згасає навіть тоді, коли нам здається, що згасає.

Питання про кухню перекладу. Яка частина роману була найскладнішою? Або найтеплішою, найкрутішою, найвеселішою? 

— Над всіма шістьма частинами я працював разом із дружиною Катериною Дудкою, але пропорція кожного з нас різна у різних частинах, тому те, що я скажу зі свого боку, насправді не відображає реальність перекладацької кухні. Для мене особисто найскладнішою частиною була частина Тімоті Кавендіша. Я зробив десь дві третини, може, три чверті першої половини — і після цього в мене стався перекладацький блок. Я сказав Катерині: якщо ти можеш підхопити переклад цього тексту звідси, то, будь ласка, зроби це. Я не вивожу стилістику цього чоловіка, його спосіб висловлювання, в мене просто вимикається голова. 

Ми, перекладаючи Кевендіша, зашифрували в ньому збірний образ кількох дуже конкретних і знайомих нам сучасних українських літераторів старшого покоління. Ми взорувалися на їхній спосіб висловлювання і на їхній публічно засвідчений спосіб суджень про світ, — характерами вони доволі близькі. І мені видається, що це теж підтримка системної Мітчеллової іронії. Він іронізує з літературного середовища і в «Атласі», і в «Кістяних годинниках», у нього там є або видавець, або письменник, через яких ми дивимося на таке підважування, перевертання всього британського літературного ринку. Ми дивимося на нього поглядом людини, яка всіх буквально зневажає. Але водночас це і є її середовище. 

Тобто це було найважче з низки причин. Ми за характерами дуже далекі з Тімоті Кавендішем. І його спосіб висловлювання, хоч який цікавий в читацькому сенсі, абсолютно проклятий для перекладача. І його робота із багатозначностями, із просто несподіваними способами висловлювання певних ідей. 

У Фробішера — це щире сприйняття світу: він бачить світ музикою. Кавендіш вживає розумні слова, тому що може. Він вживає красиві метафори, бо він начитаний і вміє їх підтягнути. Він, відчуваючи, що засинає, описує, як підіймається дерев’яним пагорбом у графство Хробшир (в українському перекладі). Це дуже заморочена в оригіналі конструкція про цей дерев’яний пагорб, хоча йдеться про сходи в будинку. Він не завдає собі клопоту хоч щось пояснювати читачеві, він дуже часто не дає достатньо контексту, щоб вхопити на льоту, що саме він має на увазі. 

Насправді, кожна частина, крім Луїзи Рей, написана телеграфічним стилем: це короткі речення, дуже простий синтаксис із дуже простим формулюванням усіх думок. Але всі частини складні в свій особливий спосіб.

Якщо найдавніше — це про стилізацію під «кулішівку» і про те, щоб адекватно відтворити дуже квітчастий стиль самого Фробішира. Із Луізою Рей найбільша проблема — пам’ятати, що в цьому світі немає фемінітивів. Вона сама про себе говорить як про репортерку, але всі називають її журналістом. Руфус Сіксмід, який присутній у другій і третій частинах, відгукується про свою небогу, хоча він начебто прогресивний чоловік, як про блискучого фізика. У цьому світі про жінок не говорять як про жінок. Про це було важливо пам’ятати. 

Із Сонмі проблема була в тому, щоб системно продумати, як спроститься українська мова на дистанції в приблизно 200 років. Які спрощення фактично стануться. Які запозичення, які англійські слова адекватно будуть в ній присутні. У частині Сонмі деякі слова, їх там одиниці, взяті, наприклад, із діаспорного словника. Із тих слів, які українська діаспора в Канаді запозичила з англійської і які прижилися. Хоча навряд чи канадсько-українська мова за 200 років сильно зміниться і якось вплине на нашу мову. Але це вже засвідчені зміни, які ми можемо далі просто зберегти і перенести, тому що в певній формі вони в українській мові вже присутні. 

А остання частина була складна в тому сенсі, що в тебе немає правил, в тебе немає правопису, яким ти можеш орудувати. У тебе герой, від імені якого ведеться мова, не має розуміння граматики в голові. Він дуже вільно почувається у словотворі, у формулюванні думок. Ця частина написана усним стилем: так, ніби вона була записана на диктофон і розшифрована, вона нагадує експедиційні записи. І ми їх так і перекладали. Ми взяли експедиційні записи українського села, записи від неписьменних людей XIX століття, і на основі того, як говорили вони, плюс додавши англійську, —  ретранслювали цього дивного покруча. Насправді це послідовна робота в кожному окремому реченні. Це окремі рішення для кожного окремого слова, але загальні джерела десь такі. 

Питання про жанр «Атласу» в цілому. Крім того, що це свято для філолога і перекладача, чим він є, цей роман? 

— Це книга повчань. Найближчою до моральних історій для мене є повість про Варлама і Йоасафа. Це історії, об’єднані наскрізним мотивом, наскрізною ідеєю, яка проходить через стосунки цих двох індійських персонажів. Але це історії, які розказуються в процесі, а особливо ось це нагромадження, яке, мені здається, і в «Панчатантрі» теж присутнє: історія в історії. Колективний персонаж однієї історії починає розповідати щось інше в іншій — і воно ось так нанизується, як цибулинка. Мені видається, що це в нього саме від індійських моральних повчань. Тому що загалом індійська культура, індуїстська культура, навіть радше буддистська культура дуже глибоко вкорінена в текст. І ось ця історія із багатошаровістю — це, з одного боку, і про буддизм, і про рух етапами життя і вічним переродженням у пошуках якоїсь позацивілізаційної нірвани. А з іншого боку — чисто структурно — це про середньовічні романи… 

Насправді Мітчелл не перший, хто придумав розказати історію в історії в історії. Мітчелл той, хто найблискучіше зробив із цього сучасний роман. Хто узяв дуже багато середньовічних і досередньовічних першоджерел і на основі структурних експериментів, які багато разів пробували до нього, пристосував це до структури сучасного роману. І це, як на мене, основна суто літературна заслуга «Атласу Хмар». 

Як довго ви працювали над перекладом? 

— Місяців 14, мабуть. 

Чим «Атлас Хмар» близький нам усім тут і зараз? 

— Передусім, це книжка, яку приємно читати, щоб відволіктися. Її центральна ідея, якщо її спростити, про те, що навіть найдрібніші речі, які ми робимо, в абсолютно несподівані й непрогнозовані для нас способи отримують свій відголосок з плином часу. Жодна річ, яку ми робимо, не зникає безслідно, вона розчиняється у цій множині всіх людських діянь і докладається до того, яким наш світ буде в підсумку. Навіть якщо ці дії не спричиняють глобальної зміни, вони зберігають самі себе, зберігають власні цінності й проносять ці цінності крізь час.  

Йдеться не про те, що одного дня ми розв’яжемо світові проблеми — і тоді запанує утопія, а ми всі видихнемо і почнемо добре жити. Системні проблеми будуть завжди, вони переходитимуть від покоління до покоління. Але де і коли ми не опинилися б, завжди будуть люди, які захочуть ці проблеми розв’язати і які докладатимуть зусилля для того, щоб світ став кращим. 

Це не про суму благ, як писав Аквінський про Бога, це про маленькі нішеві блага, які впливають на світ і дають змогу йому залишатися в якійсь точці рівноваги, які зберігають в ньому потенціал до оновлення і до відродження. І якщо дуже банальною звучить думка про те, що найтемніша ніч перед світанком, то «Атлас Хмар» — це хороший спосіб подивитися на це з абсолютно іншого ракурсу, із усвідомленням того, що світанки і ночі завжди чергуються і що від нас не залежить, в яку епоху ми прокинемося. Але що б ми не робили, опинившись там і тоді, де ми опинилися, наші дії відлунюватимуться в наступних інкарнаціях людства. Кожна частина «Атласу Хмар», навіть якщо персонажі іноді між собою зустрічаються, це про певну інкарнацію людського прогресу, це про певний пласт існування людей. Кожен з цих світів, локалізований до конкретного персонажа, це насправді широкий світ зі своєю епістемологією, зі своїми стосунками, знанням, добром, щирістю. 

Останнє запитання доволі класичне: яку наступну книжку Мітчелла ви хотіли би побачити українською, можливо, й перекласти? 

— Я навіть більше скажу, наступна книжка Мітчелла, яку я хотів би побачити українською, мною вже практично перекладена. Зараз ключова проблема в тому, що через службу я не можу фіналізувати цей переклад, бо для цього потрібен час, якого поки немає. Але роботи зосталося не так багато, якось я це дороблю. 

Це роман «Авеню утопії». Найновіший його роман, не схожий ні на «Атлас Хмар», ні на «Кістяні годинники», але в нього теж дуже прикольна структура. Це роман не про глибокі метафізичні речі, а про британську музичну сцену 1960-х. Він, насправді, про всі легендарні музичні гурти тієї епохи і виконавців, про яких ви можете подумати, але автор робить вигляд, що роман не про них, а про вигаданий гурт «Авеню утопії».

Ми стежимо за історією цього гурту — від створення до мимовільного розпаду — через три альбоми, які вони випустили. І кожна пісня кожного альбому — це історія про те, як автор пісні прийшов до її написання. Це біографія гурту, розказана через його творчість. І це проклята книжка, тому що вона про музику вигаданого гурту, яку ви не можете почути. Але у вас є описи того, як вона звучить. От ніщо так падлюче не лоскочить моє внутрішнє вухо, як цей роман, коли я його читаю. 

Цікаво. Видавництво те саме? 

— Звісно. Я так розумію, що «Жорж» взявся видавати Мітчелла. Я не знаю, що буде зі «Сном №9», бо він виходив колись давно в «Піраміді», здається. Не знаю, чи перевидаватимуть той переклад, що є, чи робитимуть новий з нуля. Ще залишилась книжка «Ghostwritten», гадки не маю, як буде перекладено цю назву. І «Black Swan Green» — тут ще важче сказати, як це буде перекладено. Це два знакові романи, які ще не виходили українською взагалі, не рахуючи «Авеню Утопії». На них чекаємо.

Спілкувалася Віка Федоріна

Фото: Книжковий Арсенал