Музична магія «Австрійської осені»

«Австрійська осінь»

26 жовтня у Національній філармонії України концертом угорського віолончеліста Ласло Феньо, що виступив із Київським камерним оркестром під орудою Наталії Пономарчук, звершився фестиваль «Австрійська осінь».

Міжнародний музичний фестиваль «Австрійська осінь», заснований три роки тому подружжям Томасом та Ольгою Бруннерами у Дніпрі, цьогоріч уперше розширив географію своїх локацій. Єдиний концерт у Києві, що відбувся у традиційному філармонійному форматі, засвідчив високу планку фестивалю і прагнення його організаторів на цьому не зупинятися. Зокрема, вже зараз планується виступ наступного року у столиці топового скрипаля сучасності Беньяміна Шміда. 

Бонусом теперішньої події стало публічне інтерв’ю диригентки Наталії Пономарчук музикознавиці Анні Ставиченко, що розпочалося у фойє філармонії за годину до початку музичного дійства (проєкт «public talk» організовано громадською ініціативою «Відкрита музика міста» спільно із засновниками й партнерами фестивалю). Анонсована буквально напередодні, ця розмова для багатьох відвідувачів стала сюрпризом (шкода, бесіду не могли чути слухачі, які долучилися до заходу в мережі, як авторка цієї статті).

«Австрійська осінь»

Втім, це не єдина несподіванка вечора. 

Перед концертом із коротким словом виступив організатор фестивалю Томас Бруннер. Австрійський підприємець і меценат, засновник товариства «Друзі філармонії Дніпра», наголосив на вагомості ролі подібних товариств стосовно діяльності концертних організацій, і сказав, що сподівається на появу найближчим часом «Друзів філармонії Києва».

Першим номером програми прозвучав твір Антона Веберна «Langsamer Satz». Цей маленький музичний шедевр (до десяти хвилин звучання) Веберн написав 1905 року, щойно почавши заняття по композиції з Арнольдом Шенберґом. Відтак тут ще немає очевидних впливів «міцної шенберґівської школи», якихось атональних закидів, та й сам ранній вебернівський стиль далеко не схожий на зрілий, сказати б, хрестоматійний стиль Веберна, цього оракула європейської музичної культури ХХ століття. Натомість ця музика, по-своєму експресивна, вкорінена в постбрамсіанський романтизм, показує, як на долоні, чи не найголовнішу ідею всієї творчості Веберна – «ідею абсолютного ліризму» (Адорно), власне, її чуттєву складову. Саме на цьому побудувала свою концепцію інтерпретації твору Наталія Пономарчук. У виконанні Київського камерного оркестру ця п’єса нагадала про магію чистого й легкого гірського повітря. До речі, задум «Langsamer Satz», як пишуть біографи Веберна, виник під час подорожі композитора чарівливими гірськими місцевостями Нижньої Австрії, де його супутницею була Вільгельміна Мьортл, майбутня дружина.

Своєрідною емоційною розрядкою після музики Веберна став Перший віолончельний концерт Йозефа Гайдна. Світлий (до мажор), помірковано-грайливий, блискотливий завдяки швидким контрастам регістрів, енергійний у фіналі, цей твір спонукав якнайзручніше вмоститись перед екраном монітора і… розслабитись. Можливо, на такий лад налаштовував соліст, досвідчений віолончеліст-віртуоз Ласло Феньо, переможець Міжнародного конкурсу Пабло Казальса у Кронберзі, якому однаково під силу тягучі кантиленні мелодії та карколомні технічні пасажі. Він – справжній король з віолончеллю в руках, його звук може бути яким завгодно: у низькому регістрі несподівано нагадує контрабас, у найвищому – скрипку. Філософія виконання Феньо інструментального концерту базувалася на бароковій ідеї співпраці соліста з оркестром, гармонійного взаємодоповнення, а не змагання. Вловивши цю тенденцію, оркестр, здається, по-особливому делікатно й ґречно провадив свої партії, при цьому не втрачаючи відчуття цілого. Відповіддю залу були довгі й вдячні аплодисменти, передусім адресовані угорському гостю, який довго не примусив себе просити – на біс зіграв Сарабанду Баха.

«Австрійська осінь»

Кульмінацією програми став, безумовно, Струнний квартет Франца Шуберта «Смерть і Дівчина» («Der Tod und das Mädchen») у перекладенні для струнного оркестру Густава Малера, що прозвучав на завершення концерту. Власне, попри мерехтливий образ красивої дівчини, немов би фантомний, що проступав крізь плетиво різких динамічних зсувів від fortissimo до pianissimo, куди більш переконливим у пропонованому виконанні вийшов химерний і нещадний образ Смерті, суголосний настроям нашої непевної коронавірусної доби. 

Цікаво, що, поринувши у вихри шубертівських гармоній, як і власних роздумів про життя і смерть, слухач не відразу помітив серед віолончельної групи оркестрантів нашого зіркового соліста Ласло Феньо. Виявляється, він ще під час репетицій виявив бажання приєднатися до гри оркестру, оскільки дуже добре знає цей твір Шуберта, неодноразово виконував його саме у жанрі квартету. Загалом такий маневр у виконавській практиці соліста якщо й трапляється, то дуже рідко, що не дивно – після виступу артисту годилося б заслужено відпочивати і попивати шампанське. Що ж, значить нам і Київському камерному оркестру із Феньо, щонайменше, пощастило. 

Текст: Олеся Найдюк

Фото: Аліна Гармаш

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *