Продовження розмови з Костянтином Сіговим про те, як видавництво створювалося і змінювалося: про мандрівку під назвою «Дух і літера», перші книжки, перших авторів, семіотику київського простору та «Європейський словник філософій».
— Що об’єднує авторів «Духу і літери»? Можна сказати в дусі Чеслава Мілоша, що всі вони — громадяни іншої ЄВРОПИ. З якої країни не були би ці автори, вони так чи інакше розуміють, що умовно «перша хвиля» Європи після Другої світової війни і побудови Західної Європи ( в 1 версіі було про ЄС і без й Радянського Союзу ) — це відштовхування від жахливого досвіду цієї війни. Те, що ми робимо, — це відштовхування вже від досвіду Холодної війни і глибоко роз’єднаного континенту. І відновлення цього досвіду після 2014 року.
У назві виданої нами книги Олі Гнатюк – «Відвага і страх» – прямо відображено дві якості, інтенсивності яких ми зараз потребуємо. З одного боку, ми розуміємо, наскільки необхідною зараз є відвага. Попри цинізм, опортунізм політичних лідерів, важливо знайти спосіб покласти край авторитарному насильству й війні. Європейці мають знову пригадати, як саме практикують відвагу (courage to be, за виразом Тілліха, — «мужність бути»). З іншого боку, цей страх не випадковий і не награний, а пов’язаний із цілком реальною небезпекою і машинами, які його посилюють. Особливо яскраво це проявляється у Білорусі, де погрожують смертною карою нашим колегам, зокрема Олександру Федуті, або коли кидають за ґрати Дмитра Строцева, книгу якого ми нещодавно видали. Це все надто близько. І, зрештою, наші співгромадяни знають не з «сарафанного радіо», що таке Лук’янівська в’язниця. Тому це дає особливу гостроту сприйняття книгам, присвяченим сучасній європейській драмі.
У нас нещодавно вийшла знакова книга «Нова політика Європи» Луука ван Мідделаара. Він — професійний історик Європи. Рік тому ми видали його книгу «Перехід до Європи. Як континент став Союзом». Він був автором і радником першого очільника Європейського Союзу Хермана ван Ромпея. Він відвідав Київ під час Революції гідності до Києва, а також за нашим запрошенням побував на Книжковому Арсеналі 2019 р. Його нова книга показує, через які кризи європейці поступово, під тиском несподіваних для них подій, пізнають міру своєї відповідальності за весь континент. Цю долю не вирішать без нас ані американці, ані якісь інші сили, що реальна відповідальність за ключові питання (життя і смерті, війни і миру) на континенті залежать від країн Європейського Союзу і тих країн, яких притягує «європейський магніт», — це одна з головних метафор Мідделаара. З одного боку, в Європі діє «магніт», котрий притягує, наприклад, Україну в орбіту європейських країн. З іншого боку діє кордон і реальний фронтир. Луук ван Мідделаар акцентує: «Коли у Вільнюсі зірвалося підписання Асоціації між Україною і Европою в 2013 році, зіштовхнулися два дискурси, що не мали жодного перетину між собою». Наприклад, він каже про те, що західні європейці звертали увагу на 300 сторінок торгових відносин і були абсолютно впевнені в тому, що це вигідно не тільки ЄС, а й Україні та Росії. А люди з Кремля читали не 300 сторінок торгових відносин, а 12 сторінок, присвячених політичному співробітництву, і розуміли, що Україна йде зі сфери впливу Кремля. Ми бачимо тут несумісні дискурси і непримиренні наративи.
Усі автори нашого видавництва — люди, які розшифровують ці дискурси, що конфліктують між собою, і несумісні наративи Європи Вони розуміють, що драматична історія нової Європи — це зашифрований код, який необхідно розшифровувати в широкому контексті. Ми заохочуємо паралельне прочитання таких авторів, як Мідделаар, та українських дослідників, таких як Володимир Єрмоленко (його книга «Плинні ідеології…» — також про розвиток європейських ідей).
Мені здається, що паралельне прочитання авторів Заходу і Сходу — свідома робота для перекладачів. Колись роль перекладача при посольствах виконував «драгоман». Такими «драгоманами» і є автори «Духу і літери». Таку роль можуть виконувати не тільки філософські, соціологічні чи документальні тексти, а й художні.
Наприклад, Маріанна Кіяновська отримала Шевченківську премію за книгу «Бабин Яр. Голосами». Неможливо пройти і повз нову книгу Маріанни «Живі перетворення», до якої я написав передмову. Або Борис Херсонський — дивовижний поет з Одеси. Ми видали п’ять його книжок. Його нова книга «Будемо теплом і попелом» — це зібрання текстів, пов’язаних із біблійським наративом, псалмами. Цьогоріч століття з народження Пауля Целана – у нашому видавництві вийшла найкраща книга про поета – «Пауль Целан. Референції» Петра Рихла.
Ці імена свідчать, що ми знову приходимо зі сторони мистецтва, і це дає нам погляд цих же «драгоманів» Нової Європи. Члени великої сім’ї Бориса Херсонського загинули під час Голокосту, і пам’ять, так чи інакше, є горизонтом його досвіду і всіх його книг. У Кіяновської інший горизонт: розповідь про Голодомор, спротив комунізму в західній Україні. Важливо почути ці зовсім не схожі голоси. Синтезувати їх, побачити, що є ті, хто їх зв’язує зокрема і там, де прийнято бачити крайові несумісні речі, що не перекладаються.
У певному розумінні в мистецтві й на особистому досвіді таких ключових свідків втілюється те, про що сказано у підзаголовку «Словника…». Це не тільки речі, які неможливо за визначенням перекласти, а й ті, які ми не перестаємо перекладати знову і знову. Як нове покоління буде по-своєму перекладати псалми або європейську класику й ніколи не зупиниться на перекладених текстах, так і певний досвід, і певні ключові слова ми будемо знову і знову перекладати. Це якраз та нитка, яка зв’язує різну тканину текстів.
Такі тендітні речі — у центрі уваги наших ключових авторів. Наприклад, я згадав важливу для мене книгу Олі Гнатюк «Відвага і страх». Там йдеться про досвід українців, поляків, євреїв, які пережили більшовицьку окупацію Львова (з 1939 по 1946 роки). Попри трагічний досвід і несумісні наративи, Оля Гнатюк так розповідає про події і пропонує нам такий транснаціональний спосіб, таку мову опису, що ми навіть не можемо сказати, хто вона і чию точку зору представляє. Коли дочитуєш її книгу до кінця, то розумієш, що в ній європейський погляд на долю всіх наративів — і особистих, і національних. І знаходження такої метамови опису — це, безумовно, величезна внутрішня робота (автор долає оціночні судження, не тільки мову ненависті, але й звичні для нього стереотипи, і сприймає іншого з усією серйозністю). Це ключова для нас тема інакшості, про яку ми згадували у зв’язку з філософією Левінаса — «альтерітé». Вона тут сприйнята всерйоз. Як говорив Нобелівський лауреат Елі Візель: «Я можу дійсно зрозуміти самого себе тільки для іншого». Його книга «Ніч. Світанок. День», яку ми нещодавно перевидали, допомагає зрозуміти щось неймовірно суттєве, розповідає про досвід інших європейців.
Не ергон, а енергея
— «Дух і літера» було першим видавництвом України, яке почало співпрацювати з французьким посольством і першими європейськими інституціями. Під час зустрічі в Міністерстві закордонних справ у Парижі мене запитали, як назвати програму підтримки перекладів книг. Я запропонував назвати її «Сковородою». Пояснив, що Сковорода перекладав Цицерона та інших класичних авторів.
Це був активний діалог і перші можливості не лише в Парижі, а й у Лондоні та Берліні. Наприклад, ми запросили до Києва видатного німецького історика Райнгарта Козеллека і видали переклад трьох його книг. Козеллек, поза сумнівом, є одним з найвидатніших європейських істориків думки, автор великого словника та ключових понять.
Як я вже згадував, важливо, щоб книги приводили до зустрічі з авторами. Це стосується не лише зарубіжних авторів, а й українських. Наприклад, Михайлина Коцюбинська дуже любила бувати в нашому видавництві, багато ділилася з нами, коли ми видавали її книгу «Листи і люди». Вона вела величезну переписку зі Стусом, Світличним, Сверстюком, осмислила феномен епістолярного зв’язку з українськими дисидентами.
У Леоніда Фінберга особисті, дуже дружні зв’язки з Йосипом Зісельсом, з Мирославом Мариновичем. Є ясне розуміння того, що взаємини справжніх, давніх друзів сильніші за слабкі інституції, що вони можуть передавати інституціям енергію і силу. Коло авторів і друзів видавництва «Дух і літера» створювало контекст, у якому розвивалось нове дихання українського ПЕНу, та була започаткована премія імені Юрія Шевельова (ініціаторами виступили Оля Гнатюк і Леонід Фінберг).
Це допомагає зрозуміти, що «Дух і літера» — це не річ, а енергія, динаміка нової розшифровки і перекладу європейських смислів, їх актуалізація, подолання розривів і занадто довгої розлуки між теорією і практикою. Такі структури, як «Дух і літера», допомагають знаходити спільний контекст і пов’язувати абсолютно несхожі голоси в якійсь загальній розмові.
Анатоль Перепадя приходив у наше видавництво попити чаю і розповісти про те, чому для нього важливо перекладати Монтеня і Паскаля, ми розуміли: яку би жорстку форму ізоляціонізму не пропонував режим, може з’явитися людина, котра реально є європейцем par exellence. На презентації книг Монтеня Посол Франції казав Анатолю Перепаді: «Ваш переклад подарував читачам одну знайцікавіших версій сучасного Монтеня. Тому що нам, французам, дуже важко розшифрувати мову і думки Монтеня в оригіналі. А у вас — відкритий доступ».
Те саме й сьогодні: одне з найбільш яскравих вражень — філософиня й історикиня Анн-Марі Пельтьє. У неї яскраве розуміння корпусу текстів (від біблійського наративу про вихід з Єгипту, Вавилонську вежу до Гроссмана, Левінаса), необхідності досвіду цієї іншої Європи для Західної Європи і, можливо, всієї Європи. Безумовно, такі люди унікальні, й ніхто не скаже, що їх сьогодні — більшість. Саме тому важливо, щоб від нас почули тут, у кириличному світі, про цю другу Європу.
Дуже часто в нас уявляють Західну Європу надто гомогенною (але вона неймовірно різноманітна) і виводять так звану «панівну думку» про її ідеологію чи спосіб, за допомогою якого там можна інтерпретувати речі. Це і є умовно європейська сучасність. Але насправді це не так (це підтверджують Симона Вейль, Альбер Камю або Томас Стернз Еліот).
Не тільки на сході Європи існує «інша» Європа, але й на заході. Європа, яка сьогодні, може, і не демонструє свій мейнстрим, але дає сподівання на взаєморозуміння і діалог із нашим досвідом на значно кращому рівні — тобто можливість не ідеалістичної, оптимістичної зустрічі початку 90-х років, а розуміння всіх складнощів, травм тощо. «Драгомани» і люди, солідарні з нашим досвідом, є і в Західній Європі. Одне з важливих завдань нашого видавництва — віднаходити їх, знайомити з ними читачів, запрошувати їх до нас і налагоджувати живий діалог з такими авторами.
