Не знаю, чому, але саме серед художників не рідкі приклади довгого та плідного творчого життя (порівняно зокрема з поетами або письменниками).  Може, це через безпосереднє естетичне задоволення, яке художник отримує саме під час творчого процесу – а може, через роботу на пленері, а може через те, що фарби та холсти мають свою магію, сильнішу за магію чорнил та паперу… Останні роботи, представлені на виставці Валерія Басанця «Тиша», яка відкрилася в Одеському Художньому музеї на Софіївській, датовані 2022 роком – через війну, як сказав сам художник на відкритті, він взагалі вагався, чи варто зараз виставлятися, бо на його погляд художні виставкиї і війна не те щоб сумісні, але те, з яким зацікавленням аудиторія зустріла нещодавню виставку Людмили Ястреб, що пройшла в цьому ж музеї, переконало його в доречності культурних подій під час війни, в необхідності стверджувати життя через живопис. 

Так, Валерій Басанець, 1941 року народження, чия творчість гучно заявила про себе в 1960-х (ми, до речі наочно маємо можливість спостерігати, як він поступово знаходив протягом творчої біографії той свій особистий стиль, через який кожен, хто будь-як знайомий із одеською плеядою, впізнає його з першого погляду), коли він увійшов до групи молодих художників неформального напрямку і продовжилася яскравими і плідними 90-ми (у 1993-му один із фундаторів групи «Човен», а в 1998-му – один із засновників творчого об’єднання «Мамай»), не просто представив свої творчі добутки, зокрема роботи останнього часу, але зібрав на відкритті майже вісь цвіт інтелектуальної Одеси. І це недарма. Бо Басанець – один із символів сучасної художньої Одеси. Так, Одеса по праву пишається своїми художниками  – показово,  що сувеніри з музейного кіоску, присвячені роботам Басанця,  користувалися, я би сказала, шаленим попитом (власне я була навіть здивована чергою, яка утворилася у фойє).  

Я вважаю, що і без мене (тим більш, що я не мистецтвознавець), про Басанця вже сказане достатньо. Мабуть,  як на мене, показово, що він, одна з ключових фігур одеського якщо не андеграунду, то нового мистецтва, носій свіжого повітря, що дихнуло в Одесі наприкінці 80-х – напочатку 90-х, якось уникнув арт-скандалів та новинного шуму, тобто він був – і все. Його існування як митця було, як би, казати, за визначенням.

То не дивно, що саме ця його виставка має назву «Тиша».

Робота, яка стала візитною карточкою цієї виставки – «Пейзаж з Оперним театром» (1965). Власне, саме дивлячись на неї, я згадала слова Ройтбурда  стосовно того, що Одеса  являє собою матеріальне втілення уявленого, чисто штучного простору Де Кіріко – формальні, геометричні, чисті вулиці, зведені до знаку, до поняття європейської класичної вулиці, класичного простору… Побувавши на виставці, я переконалася, що, якщо це й так, то з деякими поправками, бо майже на кожнім холсті присутні обличчя, такі ж узагальнені, як зразки архітектури – і майже тієї ж колористики. Так, «обличчя» – це мабуть фірмова ознака Басанця, але в контексті ландшафту вони, здається, й самі перетворюються на ландшафт, на сталі каріатиди, якими так пишається Одеса…  

Саме тому, що вони позбавлені індивідуальних рис, мабуть можна вважати, що всі ці обличчя  –  просто маніфестації одного-єдиного, тобто Духа Міста. Тут нам допомагають надписи-коментарі митця, що зустрічають нас поруч із роботами; всі вони – своєрідна спроба аналітики того, що власне є Одеса. Для  уродженця Бродів Басанця, який дивиться на неї очима мандрівника, вона мабуть більш загадкова, і тому більш варта пильної уваги, ніж для тих, що отримав її як даність по праву народження. Мабуть саме тому його роботи дозволяють глядачам  відсторонитися і інакше подивитися на, здавалося б, знайомі місця. А для того треба очистити знайомі ландшафти від зайвого, звести їх до тремтячих біло-рожевих фігур, що розчиняються у біло-рожевому повітрі, щоб осягнути красу (може й страшну і небезпечну,  як  будь яка краса), того, повз що ми проходимо кожного дня, не віддаючи собі в тому звіту. 

Мабуть тиша – це те, що потрібно саме нам. Саме наразі.

Але вона має й зворотній бік, в якому ховається небезпека. Тиша – це ще й  роззявлені роти фігур, що позбавлені обличь.  Бо штучний, умовний простір поглинає будь-який гучний звук… Тим більш, кричати, або промовляти щось можуть тільки ті, в кого є особистість. А тут  люди добровільно дозволили собі перетворитися на деталі ландшафту. Чи були ми всі мешканцями штучного, неіснуючого простору, штучно утвореного міфу? Мабуть так.

Я вже писала тут, що будь-яка контркультура (Басанець був за радянські часи якщо не контркультурою, то вочевидь опозицією офіційному стилю), кінець кінцем потрапляє у музеї робиться національною спадщиною – це процес, що супроводжує роботи будь-якого справжнього художника, бо справжній художник завжди в опозиції к домінуючій парадигмі. Басанець пройшов весь цей шлях від початку до сяючого фіналу. Але це, звісно, насправді не фінал, так, ще одна сходинка…

Марія Галіна