Що готує друга частина саги «Острови шторму та смутку»? Друга частина трилогії Бекс Хоґан має назву «Гнів», яка вийшла українською у видавництві «Рідна мова» і просякнута грозовим духом бурі і п’янким присмаком влади.
Дванадцять Островів ніколи не були взірцем затишку, однак Мерріан вважає їх домом, вона тут виросла і надто рано подорослішала. Здавалось би, звідси потрібно тікати, надто перед досі небаченою бурею.
Цей шторм, страшніший за ті, що були до нього. І щоб врятувати рідні місця, дівчині потрібно пройти складне випробування – опанувати магію, відчути ту, що завжди була в її жилах. Західні Острови дадуть їй силу, але чи не отримає Мерріан раптом забагато влади. А влада, як відомо, може поглинути цілком. То що ж вибере головна героїня?
Бекс Хоґан «Острови шторму та смутку. Книга 2. Гнів». Переклад Володимира Чайковського. К.: видавництво «Рідна мова», 2021, 456 ст.
Уривок
Колись давно, коли я вперше прибула на ці береги, Острів зачарував мене мальовничою красою, барвами широких лук і виром життя. Тепер тут лише попіл. Безплідна, мертва земля. Я ковтаю біль, продовжуючи свій шлях у супроводі привидів. Намагаюсь протистояти їм. Я мушу протистояти їм! Тому, попри виснаження, я прямую до місця, яке колись називала своїм домом.
Роздивляюся навколо, і все чимсь нагадує Третій Острів, але там на чорній землі буяють чорні ліси, а тут земля ніби відштовхує життя. Запах диму досі стоїть у повітрі й неприємно дере у горлі.
Аж коли я наближаюсь до обійстя, вражаюся, що все зруйновано вщент. Веселе джерело висохло, будинок подібний до спаленої у багатті мушлі. Я затискаю рот рукою, щоб стримати ридання, яке швидко піднімається з грудей і підкочує до горла. Змушую себе йти далі – туди, де могила.
Насипаний мною горбок землі – чи не єдине, що не знищила пожежа. Втомлена і самотня, опускаюсь на коліна і лягаю на могилу. Я ніколи не пробачу собі того, що сталося з Йореном, Кларою і Томасом, однак я не можу відігнати думки, чи не на краще склалося, що вони не стали свідками цього видовища. Воно б розбило б їхні серця так, як зараз моє.
Я не знаю, скільки я пролежала там, але незабаром земля стає мокрою від сліз. А я і не підозрювала, що плачу. Припавши до землі, я прислухаюся, чи нема якогось сліду магії, чогось глибокого й рятівного, але нічого не чую. Гомін гори на Першому дав мені надію, але тут магія, здається, справді зникла.
Я стискаю кулаки, розтираючи пальцями попіл, і шепочу в землю, хоча знаю, що моя сім’я мене не чує:
– Я знайду спосіб це виправити. Я обіцяю вам. Я поверну вам цей Острів.
Перевертаюся горілиць і дивлюсь у небо, остаточно виснажена горем. Біль заскочив мене зненацька: я гадала, що давно попрощалася з цими людьми. Я не усвідомлювала, як сильно я за ними сумую, не розуміла, що горе насправді ніколи не залишає нас, лише пригасає. Я так твердо заповзялася йти вперед, сподіваючись спокутувати гріхи Адлера, що не дозволяла собі згадувати про тих, кого втратила дорогою. Але якщо забувати своїх найрідніших, то який сенс рухатися вперед?
Коли я нарешті готова попрощатися, встаю й обтрушуюся від попелу. Тут насправді нічого не залишилося, і тому я прямую до селища.
Дорогою не зустрічаю нікого. Люди на цьому Острові або загинули, або втекли. Та попри все я відчуваю, що я не сама. Хтось знав, що я прийду, і чекає на мене. Коли я була тут востаннє, селище теж не вирувало життям, але зараз це суцільне згарище. Важко визначити, де пролягала колись головна вулиця. Я продираюся крізь уламки, насилу переставляючи ноги. З тягарем на серці шукаю, де серед цієї руїни хтось міг би мати притулок.
Та мені не варто було перейматися.
Старенька Тетті сидить у грязюці, закутана у ганчір’я. Вона – сама висохла шкіра на кістках. Побачивши мене, стара починає сміятися.
– Моя дівчино чарівнице! – широко розкидає вона руки. – Ти нарешті прийшла!
– Знову привіт, – кажу я, влаштовуючись на землі навпроти неї. – То ви тоді вижили?
Вона зневажливо змахує рукою.
– Ніби ти сумнівалася щодо цього…
Стара наче й справді жива, але навряд чи надовго, судячи з її вигляду. Я сягаю рукою у свою торбу і пропоную старій хліба. Вона сприймає це як особисту образу.
– Собі залиш, – каже вона. – Тобі він потрібніший.
Я не готова з цим погодитись, але не смію сперечатися. Однак хліб назад не ховаю: на випадок, що вона передумає.
– Ви знаєте, чому я тут?
Очевидно, що так: вона чекала на мене і радо мене привітала.
– Ти хочеш знати про магію.
Я киваю, відчуваючи дивне полегшення.
– Мені треба знати, наскільки це важливо. Чи слід мені зважати на її поклик, а чи забути про неї назавжди.
– Все залежить від того, для чого це тобі. Ти питаєш заради себе чи заради інших?
Я насуплююсь.
– Це щось міняє?
Старенька Тетті хапає жменю чорного пороху і кидає мені в обличчя.
– Звісно, що так. Ти досі не розумієш того, до чого взялася?
Я утримуюся від того, щоб виплюнути бруд з рота, але витираю губи.
– Чи магія – єдиний спосіб відновити справжній мир на Островах? Ось чому я питаю, і заради чого я тут.
Я усвідомлюю, що прибрехала. Це не єдина причина, чому я тут. Я питаю і заради себе – сподіваючись на дозвіл піддатися спокусі й відповісти на поклик магії.
Старенька Тетті оглядає мене з голови до ніг.
– Хто ти є?
Я спантеличено суплю брови, але перш ніж здобуваюся на якусь відповідь, вона нетерпляче веде далі:
– Ти Гадюка? Принцеса? Сходу, Заходу? Ти сама знаєш, хто ти?
Прочитавши вагання на моєму обличчі, вона пускається в наступ:
– Тобі треба це знати. Ти мусиш знати. Не володіючи силою цього знання, ти ніколи не опануєш магії.
Її щось зачепило за живе, і я мимоволі починаю оборонятися. Навіть до того, як я дізналася правду про своє походження, я не була цілковито впевнена, хто я. Тож просто билася далі, не залишаючи собі часу на роздуми, де насправді моє місце.
– Я не розумію, чому це так важливо.
Я готова до чергової порції пороху в обличчя, але не до отрути в її словах.
– Дурне дівчисько. Ти не знаєш, чому вимерли Маги? Не думай, буцімто через Короля. Вони самі знищили себе. Що таке магія, якщо не сила? І ніщо не розбещує більше за силу. Щоб по-справжньому зрозуміти магію, ти маєш бути готовою ризикувати й жертвувати всім, що маєш, бути готовою віддатися владі – при цьому владі не піддаючись!.. Маги, – сумно хитає вона головою, – маги, зрештою, самі себе зрадили. Якщо тобі забракне сили, ти теж себе втратиш.
Я дивлюсь на стару жінку і думаю, коли ж вона збожеволіла…
Втім її слова мають сенс. Я завжди боялася свого потягу до магії, непереборного бажання віддатися їй. Я звідала її силу і відчула її смак. Я знемагаю і тужу за нею – вже віддавна – і це мене жахає. Тому що я знаю, що в душі моїй морок. Знаю, що через нього здатна втратити себе назавжди.
– Чи можуть Острови здобути мир без магії? – я знову повторюю запитання.
Старенька Тетті тягнеться до моєї руки і проводить кістлявими пальцями по моїй долоні, здається, наміряючись цим жестом заспокоїти мене, хоча ефект від цього радше протилежний.
– Ні. Без магії не може бути справжнього миру.
Я зітхаю, пригнічена тягарем неминучості.
– Але як? Як взагалі хтось може повернути магію?
Вона кидає на мене іронічний погляд.
– «Хтось»? Чи, може, ти? – пирхає вона. – Тільки Маг здатен відновити магію, щоб дозволити Островам знову розквітнути. А от щодо «як», то я цього не знаю. І ніхто не знає.
– А що тоді із Заходом? – роздратовано питаю я. – Там є магія, але миру однаково немає.
Старенька Тетті відвертається від мене, плює в порох і замішує з цього пальцями чорне тісто.
– Без магії не може бути миру. Але присутність магії ще не гарантує миру. Чи ти не слухала того, що я казала?
– Тож мені слід навчитися магії, але не віддаватися на її волю?
Тепер вона всміхається дедалі ширше, і, зрештою, починає клекотіти хрипким старечим сміхом.
– Тепер ти зрозуміла, Гадюко… Ти починаєш розуміти? Ти починаєш розуміти, про що, взагалі, ти питала?
Так, це неможливе завдання. Не дивно, що вона збожеволіла. Бачачи розв’язання проблеми і водночас усвідомлюючи його недосяжність, будь-хто збожеволіє. А однак… хіба я маю вибір? Я присягалася захищати ці землі, цих людей. Варто спробувати. Заради Бронна. Заради Торіна. Я мушу спробувати.
Старенька Тетті хитає головою, ніби читаючи мої думки.
– Ти знала, що я маю це зробити, – кажу їй. – Ти давно це знала. То допоможи мені. Якщо тільки є що-небудь, що ти можеш мені порадити, зроби це. Прошу, допоможи мені.
Її пальці вимальовують якісь візерунки у поросі.
– Магія походить від природи. Вона або дається тобі, або ти береш її. Дається вона лише зрідка – щоб наказувати природі, ти маєш заслужити її повагу. А якщо ти береш її, ти не хто інша, як злодійка. Могутня, але таки злодійка.
Стара зупиняється і замислюється над своїм химерним візерунком. Аж тепер я усвідомлюю, що вона малювала не просто так – це закляття, і воно їй щось говорить. Щось, що її непокоїть.
– Що там?
Старенька Тетті піднімає на мене очі, і вперше за весь час я бачу в них страх. Так само злякався Рауль, прочитавши мої руни.
– Твій час спливає. Для всіх нас час спливає. Твій ворог знищить тебе і все, що ти любиш. Ми всі будемо знищені.
Її пальці міцно стискають мою руку, вона підтягує мене ближче до себе, обличчя в обличчя, а її очі широко розплющені від жаху.
– Я бачила твою смерть, дівчино Гадюко…
Вона відпускає мою руку, і я сахаюся. Старенька Тетті сумно дивиться в землю і стирає візерунок.
– …і мені прикро за тебе.
З мене ніби хто випустив повітря. Я прийшла з надією на допомогу, а чую лише пророцтво про неминучу загибель. Не надто обнадійливо.
– Якщо Король хоче мене вбити, він має спершу мене впіймати.
Але Старенька Тетті заперечно хитає головою.
– Не Король. Цього ворога ти мала ще до свого народження.
У моїй уяві постає кривавий образ Адлера. Той б’є мене головою об мур, встромляє клинок у мої кишки. Я відганяю цей потворний образ. Адлер мертвий. Він більше не може мені нашкодити.
– То хто?
Її очі світяться сумом.
– Злодій. Це все, що я знаю.
Мені тут більше нема на що сподіватися, тож я підводжуся.
– Дякую, – кажу старій. – Дякую за застереження. Але я однаково спробую.
Вона хихоче.
– Ще б пак! Але поквапся. Двоє чоловіків, яких ти кохаєш? Один помре до наступного кривавого місяця. А другий… Що ж, його доля цілковито у твоїх руках. Разом з усіма нашими.
Паніка морозом пробігає по моїх шкірі. Криваві місяці трапляються рідко, але неминуче приносять біль і смерть. Я була малою, коли востаннє сходив криваво-червоний місяць. Мені тоді заборонили виходити надвір та брати участь у Зміїних захисних ритуалах від його злого впливу. Але Ґрейс мені все розповіла. Як вони полювали на срібних тюленів, що ніжаться у місячному світлі на скелястих острівцях в океані. Як цих красивих, ніжних істот тягли на борт і вбивали. Змії фарбували собі шкіру кров’ю тюленів, щоб уберегтися від нещасть, що їх, як вони вважали, принесе кривавий місяць. Почувши це, я не заперечувала проти того, щоб мене замикали.
Але я не маю уявлення, коли знову зійде такий місяць.
– Скільки часу залишається до кривавого місяця? – питаю я у Старенької Тетті, не надто приховуючи свою паніку.
Але та лише знизує плечима, ніби це не має жодного значення.
Глибоко вдихнувши, я нахиляюсь і кладу їй на коліна скоринку хліба.
– Ми всі колись помремо, то чому б мені не померти за людей, яких я кохаю? І якщо цей новий ворог однаково знищить нас усіх, що я втрачаю?
– Більше, ніж ти знаєш, дівчино Гадюко. Більше, ніж ти знаєш…
Її слова крають мені серце, як лезо. Я боюся думати про те, що вона пережила, а найгірше – я знаю, що вона мені нічого не розповість. Розумію, що такий біль неможливо описати – його можна лише зазнати самій, і зараз я ступаю на шлях, який приведе мене до цього болю.
– До побачення, – прощаюся зі старою і, закинувши торбу на плече, рушаю геть.
Я роблю кілька кроків, і вона гукає мені вслід:
– Жертва, Гадюко! Ти маєш дізнатися, що таке справжня жертовність!
У мене кров холоне в жилах, але я не зупиняюся. Раулеві руни, а тепер ще й це пророцтво про смерть і жертви поселили в моєму серці тяжке передчуття, і тому я роблю єдине, що можу – якомога швидше залишаю це спустошене селище.
