Наприкінці травня в Бібліотеці Грушевського відбулася перша презентація в Україні книги  «2 травня. Кривавий слід «російської весни».  Гід, волонтер та давній друг нашого міста, поляк Борис Тинка відомий як автор путівників по Одесі і Україні, саме для польського читача взявся за дослідження трагічних подій 2 травня 2014 року. 

Для цього він провів безліч інтерв’ю та досліджень, спілкувався з експертами «Групи 2 травня», свідками та учасниками подій (Владиславом Сердюком, Владом Балинським, Володимиром Саркісяном, Олександром Бабичем, Петром Обуховим, Оленою Балабою, Олексієм Гончаренком, Марком Гордієнком та багатьма іншими). Книга видана в електронній версії і надрукована невеликим накладом польською мовою. Мені пощастило зустрітися з автором книги, незважаючи на його щільний розклад і взяти невелике інтерв’ю для Kyiv Daily.

Скажіть, чому ви взялися за цю тему?

— По-перше тому, що сам став жертвою російської пропаганди. У травні 2014 року я дуже уважно дивився на те, що відбувається у Києві, фактично щодня, але те, що відбувалося в Одесі, пройшло повз. Навіть не знаю, чому так, можливо тому, що по Києву було більше інформації. По радіо та телебаченню переважно транслювали те, що відбувається у столиці України. А третього травня, я пам’ятаю, з самого ранку мені зателефонував мій друг, з яким я колись поїхав до Києва, і надіслав мені фотографії, які зробив Петро Обухов, ви пам’ятаєте ці перші фотографії, на це страшно було дивитися, зрозуміло , на всі ці людські тіла у Будинку Профспілок. І тоді перша інформація, яка з’явилась у нас у ЗМІ, це те, що українські патріоти підпалили Будинок Профспілок. Мені ця інформація якось увійшла в голову, і я не намагався тоді з’ясувати, як це все було насправді. Звісно, ​​страшно було дивитись на ці фотографії, інформація пішла, російська пропаганда запрацювала. Все. У голові ця інформація лишилася. Потім минуло шість-сім років, і знаєте, я мав дуже багато зустрічей у бібліотеках, у будинках культури, де я розповідав про Одесу, показував свої книги про Одесу, і дуже багато разів я зустрічав питання – а що такого трапилося в Одесі другого травня, чому українці таке страшне вчинили? Я вже тоді почав цікавитися цією темою, я почав читати, але книг у принципі на цю тему тоді не було, все, що я міг знайти, це інтернет, ну і звичайно, дуже багато російських сайтів, де просувався саме цей наратив, ця брехня . Взагалі, більше було брехні, ніж правди. Потім війна, 24 лютого, я жив три місяці в Одесі, я приїхав до Одеси 23 лютого… І була довга комендантська година, ви пам’ятаєте, з першого травня по третє, тільки для того, щоб другого травня не виходили на вулиці. Боялися якихось провокацій. І я вирішив зайнятися цією темою. Потім я мав інтерв’ю з однією одеською журналісткою, і оператор після інтерв’ю подарував мені книжку. А книжку видали експерти «Групи 2 травня» – хронологія подій другого травня, і я тоді вже вирішив, що мені треба зайнятися цією темою. Зрозуміло, що російська пропаганда повторює це ще з другого травня, я пам’ятаю, Путін дев’ятого травня двадцять другого року теж це повторив, що ми знаємо прізвища, ми вас усіх знайдемо та помстимося. І я зрозумів, що хочу зайнятися цією книгою. А коли вже почав, коли почав зустрічатися з експертами «Групи 2 травня», мені стало зрозуміло, що російська пропаганда – це величезна махина, на жаль, яка часто перемагає, у них великі гроші, ресурси. І з цією пропагандою дуже важко боротися, але треба. І я подумав, що ця книга буде частиною цієї боротьби.

Ви розмовляли з людьми, які були безпосередніми учасниками подій. А скажіть, адже минуло дуже багато часу, вісім років.

— Вже десять.

Десять, так. Спогади ж могли затертися, знаєте, як буває, коли щось промовляється кілька разів… Вам не було важко відновлювати все це – стільки років по тому?

— Мені не було важко. Думаю, важко було тим, хто погодився зі мною поговорити. Але я думаю, що вони чудово розуміли, на що йшли. Мені Олена Балаба, наприклад, розповідала, що вона бачила першого травня увечері, я думаю, всі ці люди чудово пам’ятають, що діялося тоді в Одесі.

Дуже багато одеситів були тоді свідками подій другого травня, тому що вони відбувалися в самому центрі міста.

— Так, про що російська пропаганда дуже рідко згадує.

Я тоді була не в Одесі, і коли дізналася, що трапилося, я подумала, може, ця трагедія вберегла Одесу від набагато більших трагедій, від того, що трапилося, наприклад, у Донецьку. Тому що це сталося, мабуть, раніше, ніж планувалося. Ці події наскільки вразили одеситів, що, якби хтось після цього в Одесі став каламутити воду, топити за сепаратизм, взагалі роздмухувати будь-який конфлікт, його б одесити голими руками розірвали. Мені здається, ця кульмінація зірвала плани щодо захоплення Одеси. На ваш погляд це так чи ні?

— Знаєте, мені дуже важко відповісти на це питання. Тому що я не брав участі у всіх цих подіях. Я думаю, що це буде неправильно, якщо даватиму їм якусь оцінку. Мене не було 19 лютого, мене не було 3 березня, мене не було 10 квітня. Зрозуміло, що друге травня розпочалося не другого травня. Одеса до нього йшла навіть не з 21 листопада, коли розпочався Майдан у Києві, а ще на кілька років раніше, тож мені складно це оцінити, але все одно, я згоден, що одесити врятували тоді Одесу та Україну.

Скажіть, а ви розмовляли з людьми, які дотримуються протилежної точки зору?

— Я намагався з ними зв’язатися. Зрозуміло, що я в Росію не поїду, але вийшов на Олега Музику. Він одесит, член партії «Родина», він був активним учасником цих подій, він був навіть на даху Будинку Профспілок, його потім заарештували, а 4 травня з відділку поліції на Преображенській звільнили. Я з ним пробував поговорити, я йому написав через месенджер на Фейсбуці, що навіть приїду до Берліна, я дізнався, що він у Німеччині, але, на жаль, після того, як я це запропонував, зв’язок обірвався. Але все одно я вирішив, що буде правильно для книги, якщо мені навіть не вдасться поговорити з цими людьми, які брали участь на боці Антимайдану, то покажу хоча б їхню думку. І я вирішив взяти їх великі інтерв’ю на російських ресурсах і просто зробити переклад. І я так вчинив. Я замовив книгу Олега Музики, він її написав, чи хтось за нього її написав, називається «Олег Музика. Друге травня. Одеса. Чотири роки по тому». Я переклав інтерв’ю Сергія Долженкова, два інтерв’ю Антона Давидченка, Каурова, Будько, які не останню роль відіграли у цих подіях.

Вони були тоді біля Будинку Профспілок? Чи на той час, коли почалися сутички, вони вже звідти пішли?

— Сергія Долженкова на Куликовому полі не було. Але якби він не напав на українських патріотів, не було б і зіткнення. Антона Давидченка заарештували ще 16 березня, він тоді був у в’язниці… Його брат Артем на Куликовому полі був, але не у Будинку Профспілок. Кауров тоді був у Криму. Він дзвонив людям, які були на даху Будинку Профспілок і обіцяв їм, що вже танки йдуть з Придністров’я, що ви там не переживайте, захищайте Брестську фортецю… Будько приїхав на Куликове поле, але теж втік, його в Будинку Профспілок не було.

Тобто там переважно були, як мені здається, ошукані люди.

— Там було дуже багато людей, які просто жили минулим. Вони мріяли, що повернеться Радянський Союз. А там їх годували, жаліли, я вчора дізнався, що їх половина Привозу годувала. Вони там просто сиділи та мріяли, що повернеться Радянський Союз. Багато хто, напевно, брав участь у тій самій демонстрації 1 травня… Це теж абсурд що люди мріяли про минуле, пов’язуючи це з майбутнім…

Саме на цьому Росія і будує зараз усі свої наративи.

— На жаль.

Скажіть, а як прийняли вашу книгу у Польщі?

— Знаєте, я не дуже відомий автор, книга поки що вийшла накладом 300 примірників, це, можна сказати, самовидав, дуже швидко продалося 200 екземплярів через Фейсбук, але це лише початок. Це перший крок. У мене дуже багато запланованих зустрічей у бібліотеках, тож я все одно буду цю тему просувати, бо в Польщі на сто відсотків виграла російська пропаганда. Але зараз хоча б у мене на руках є книга, і я можу кожному, хто скаже, що було так, так і так, сказати, слухай, ну, курва, ти вибач, але ти не правий. До того ж я співпрацюю зараз із експертами «Групи 2 травня», а вони займаються викриттям усяких пропагандистських фейків. Та жінка, наприклад, яку російська пропаганда видавала за вагітну, задушену дротом – це виявляється, була співробітниця бібліотеки Грушевського, дуже літня, чиє серце не витримало диму та спеки… Там же судмедексперти працювали, лікарі, все запротокольовано… Не було ніякої задушеної дротом.  Але в Польщі досі ця фотографія гуляє інтернетом як доказ звірств українських патріотів.

І останнє запитання. Що вас пов’язує із Одесою? Ви вже давно тут, ви співпрацюєте з нашими краєзнавцями, з екскурсоводами, кілька книжок у вас було про Одесу.

— Я обожнюю Одесу, я без Одеси жити не можу, Одеса – це моє життя, це моє кохання, це моє майбутнє, це моя робота, я ж працюю екскурсоводом, ще перед війною працював екскурсоводом, я почесний амбасадор Одеси у Польщі… Я людина трішки божевільна напевно, але я правда без Одеси жити не можу, це для мене найкрасивіше місто у світі, я намагаюся допомагати під час війни, одеситам зараз дуже складно, я був тут три місяці, коли війна почалася, я бачив порожні вулиці, вона навіть тоді була красива, навіть коли на початку березня поставили ці барикади, ці мішки з піском, ці їжаки протитанкові… А потім коли це все прибрали, і зацвіла біла акація, відкрилися театри, музеї… Одеса житиме, я впевнений, і я страшенно боявся за Одесу, коли війна почалася, але зараз я впевнений, що все буде добре, і Одеса стала чудовим українським містом, яким завжди була.

Розмовляла Марія Галіна