Для чого робити героєм роману Бога? Купа варіантів відповіді, насправді.
Серед них буде і та, яка стане у нагоді наразі: конфлікт божого передбачення і людської свободи волі якомога переконливіше чомусь озвучує саме той, хто передбачає, тоді як люди воліють про свободу вибору говорити так, що їм сто відсотків не віриш. Отож коли Бог каже: зараз я перевірю, як працює мій вищий задум, залучивши до експерименту чотири родини в одній затишній місцині на Буковині, то ми йому повіримо.
Для чого не варто робити героєм роману Бога? О, з тисячі причин! І перша з них: так автор визнає, що не має влади над своїми героями, що жодна сюжетна і психологічна мотивація розповіді не загрожує.
Панорамний роман Марії Матіос «Букова земля» починається з такого собі «прологу на небесах», кивок у бік Гете тут очевидний, хоча і не зрозумілий функціонально. Хіба що припущу, що панорама, про яку ідеться авторці в підзаголовку «Букової землі», – це зручний оглядовий майданчик на піднесені, звідки відкривається широка картина. І те вершина – навіть не любовно виписані Матіос гори, а самі Небеса. Між тим Чорний і Білий Ангел мають за завданням Бога відтворити долі чотирьох родин і зрозуміти у такий спосіб «життя», «смерть» і «життя задля смерті» (у лапках, бо саме так класифіковані людські біографії в небесних канцеляріях). Вони студіюють книгу людських доль, очевидно, її ми і читаємо. Судячи з судомних ривків і стрибків сюжету, Бог таки віддає перевагу кліпам над книжками, він знімає той кліп одночасно чотирма камерами – от тобі і панорамна стрічка.
Чотири родини: Вагнери (німці), Васильки (волохи), Берегівчуки (гуцули), Вівчарі (українці). Спільна історія родів триває, як і обіцяє підзаголовок 225 років.
Перші точки перетину:
Вагнер (в другому поколінні емігрантів) орендує у автохтонів-баронів Васильків землю, на якій виникає багата швабське поселення.
В наступній генерації двоє Берегівчуків (син і батько) вступають у Гуцульський легіон, якій очолюють брати Васильки, і боронять Австро-Угорщину від Росії.
Від часів міжвоєння Вівчарі і Берегівчуки живуть на одному хуторі.
Роман (і без того розбухлий) ще й штучно уповільнений суто на рівні оповіді. Зроблено це просто: на сцені нічого не відбувається, всі події – значущі і хоч якісь – залишаються за лаштунками. Нам не показують, а розказують.
Скажімо, просто зараз треба дізнатися, як минули останні шість років життя героїв, що канули-в-лету між двох розділів роману. Сталося за цей час таке: чоловік робить адміністративну кар’єру, він уже маршалок на Буковині, родина більшу частину часу проводить у будинку в Чернівцях, а не в своєму родовому маєтку, землі, здані в оренду приносять все більший прибуток, ніщо не передвіщає ніяк соціальних катаклізмів; дружина народила двох синів, старший страшно хворів, був на межі смерті, жінка сильно через те занурилася в релігію, важко пережила післяпологову депресію; кохання і еротичний потяг між чоловіком і жінкою починають слабнути, в родині явно будуть скоро проблеми, бо пані почала заглядатися на інших чоловіків. Чимало сталося. А що в цей час відбувається? Родина з малятами їдуть каретою на гостину. Це точно найцікавіше, що нам можна було б показати? Не призначення на відповідальну посаду? Не жах родини, в якій майже-помирає немовля-первісток?
Або ще один фрагмент. Ми цього героя бачимо вперше літнім чоловіком, до того мали з ним справу малою дитиною. За цей час він зробив пишну політичну кар’єру, одружився, народив сина і двох доньок, овдовів, пошлюбився з акторкою і протистоїть своїй аристократичній родині, яка не сприйняла мезальянс, син потрапив у халепу – закохався у авантюристку, почалася і триває Перша Світова, відбувається перерозподіл влади, до якої цей принциповий активіст-політик намагається долучитися. А що буквально в книжці робить Кока (зветься він так)? П’є каву і читає ранкову кореспонденцію. Це реально найважливіше, що сталося з ним за сорок-плюс років?
Герої Матіос ходять на закупи, п’ють чай, обговорюють селекцію дерев, знову кудись їдуть, ладнають вечірки, збираються на гостину… В класичному театрі є такий дуже вдалий прийом: щось важливе має статися до початку дії, а на сцені люди будуть говорити-говорити-говорити і розбиратися з наслідками події. Роман, зроблений у такий же спосіб, стає театральним – в доброму і поганому сенсі. І тут уже право читача помітити товстий шар гриму на акторах і пошарпані декорації, чи не помітити.
Ідея такого гальмування сюжету полягає в специфічному сприйнятті Матіос самої Історії. (Воно нагадає нам грубезні російські романи другої половини ХІХ ст.). В мить, коли стається щось насправді важливе, люди живуть дрібничками зі свого приватного життя. Кого хвилює якесь убивство в Сараєво, коли молода грушка не прийнялася? Бути свідком історії ніхто добровільно не хоче і не претендує, учасниками історії – і поготів. Ніхто ж не може позбавити нас сумнівного привілею бути сучасниками історичних катаклізмів. Просто люди просто живуть собі в ті часи, коли щось відбувається щось непросте. Нема часу на дурниці: треба дерева приживити і чай запарити.
А тисяча сторінок роману у такий спосіб буцімто просто на наших втомлених очах потроюється. І запам’ятати пів сотні героїв стає непосильним, бо їх не відрізнити один від одного, ми просто не чуємо їхніх історій і не готові їм співпереживати.
Для панорамного роману це не є аж таким недоліком: архівні документи, мало відомі історичні факти, обширна географія, замальовки з історії моди і архітектури, реальні історичні події і особи; та десь тлом копошяться літературні герої; так воно зазвичай в цьому жанрі і є. Часом виринає щось, що аж кричить хоче стати окремим сюжетом, але швидко тоне в сторінках «Букової землі». От старший із Берегівчуків на початку ХХ ст. убиває доньку напередодні весілля, адже йому здалося, що вона втратила цноту і на родину чекає безчестя, коли то стане відомо. Він рушає воювати, щоб уникнути буцегарні і спокутувати гріх дітовбивства (другий мотив значно поступається першому), та ще й тягне з собою до війська старшого сина. Це убивство відгукується в подальшій історії роду, дівча те стає такою собі «жертвою первінця», дитиною, яку убивали і закопували під першою опорою родового маєтку, на цій жертві і тримається рід Берегівчуків. Але власне її історії ми знову ж таки не почуємо, а здебільшого собі вигадаємо. Як вправа на багату читацьку уяву «Букова земля» – бездоганна.
До честі авторки, десь на третьому десятку сторінок «Букової землі» Матіос нам все це чесно повідомляє. Вона дає розлогий перелік: Землю Буків почали населяти різні умільці – лісоруби, ковалі, мельники і далі десь півтори сотні назв-професій. Закінчиться перелік фразою, що всі ці люди мають свою історію. Ні, не буду повторюватися, що ці історії ми не почуємо. Скажу про інше: такі переліки нам добре відомі з барокової традиції і з постмодерних вправ, які переспівують бароко, ці описові ряди мусять буцімто створити ефект багатоголосся і різноманіття. У Матіос це – білий шум, повна і остаточна деперсоналізація тих бідак-насельців благословенних земель. Навіть попередній парад звірів (теж список) дає тваринам більше простору виразити себе, там і колір є, і дія якась є. Люди ж – просто професія, просто функція.
Фінал роману припадає на серпень 2014 року. Станиця Лугова, війна. Тридцятивосьмирічний Петро Шарабуряк із позивним «Хунта». Поранений український боєць потрапляє в полон, життя йому рятує фото. Жінка на світлині – один-в-один як мати тамтешнього «ополченця», він навіть припускає, що це фото його матері. Матері у них різні: Петрова Михайлина живе в Чернівцях, Степанова Аня в Лугові, але вони страшенно схожі між собою. Вони насправді сестри, що давно забули своє родство. З Берегівчуків. Їхні сини – вороги. Білий і Чорний Ангел прилітають на мить пізніше снаряда, що влучив у пивницю. Ну що, кров таки змішалася.
Українська історія. Починається на небесах. Закінчується у підвалі. В чомусь цей роман таки дуже точний.
«У такт нечутної Господньої ходи і під гамір цієї багатоголосової орави у безконечній Божій свиті, важко сопучи, дріботіли б винахідливі борсуки і мармурові рисі, гнучкі куниці і руді лисиці. За ними нехитрими вихилясами пританцьовували б іржаві ліщинові вовчки і пещені косулі; наздоганяючи спонтанну процесію, бурі ведмеді вигинали блискучі спини перед своїми незліченими лісовими братами і сестрами. І всім їм, включно з Творцем, сплутували б дорогу верткі білиці навперейми з полохливими видрами, розганяючи зі свого шляху плямистих саламандр і карпатських тритонів. А коли ця ватага витинанками шумно зайшла б в який струмок чи потічок, забувши від радості, що і там є їхні близькі і далекі родичі, то райдужна форель із довговусими пічкурами миттєво нагадали би про себе, радісно і сміливо підстрибуючи у джерельних водах та зваблюючи очі блискучими на сонці боками».
Текст: Ганна Улюра
