Разом

«Твоя Підпільна Гуманітарка»

«Разом» – це цикл статей Kyiv Daily про людей міста. Вони не підписували один з одним трудових погоджень, їх мало цікавить корпоративна етика і комерційна вигода, героїв цієї рубрики об’єднує справа, найважливіша для них. Справа, яку їм важко назвати роботою (у звичайному сенсі цього слова), але працюють вони спільно. Разом. Герої цієї історії — Остап Українець, Катерина Дудка  та Євген Лір. Разом вони представляють ютуб-канал «Твоя Підпільна Гуманітарка», який спеціалізується на широкому колі тем, так чи інакше пов’язаних з гуманітарними знаннями.  Київ Дейлі розмовляв (разом) з Євгеном і Остапом.

Розкажіть про себе

Остап: Я Остап Українець, письменник, перекладач, трошки блогер, а віднедавна, разом із дружиною і з Євгеном, – співавтор освітнього каналу. Особисто мені давно бракувало теми, присвяченої гуманітарним наукам, які популяризуються далеко не так активно і не так добре, як науки точні. В них є свої штовхачі і люди, котрі готові це розказувати простими словами і без фантазії. В гуманітарних науках цих людей поки що не дуже багато, ми вирішили долучитися до першопрохідців.

Євген: Мене звати Євген Лір. Я також письменник, перекладач, трошечки музикант і віднедавна відеоблогер. В принципі долучаюся до всього, що пояснив Остап. Єдине, що хотілося б ще доповнити – на жаль, у гуманітарних науках зараз репутація не найкраща (жарти про філологів, які не вміють рахувати). Тож нам хотілося б показати контентом на своєму каналі, що у таких науках, як лінгвістика, літературознавство, компаративне мовознавство також можна знайти безліч цікавої і справді актуальної інформації, яка стане в пригоді не тільки фахівцям, але й пересічним глядачам нашого каналу.

Вас не бентежить, що валідність того, що вимовляється в цій області розмита, слабка. Так звана «широка публіка» не вміє розрізняти якісний контент — поруч з хорошим лектором може бути три слабких, і немає ніякої різниці?

Остап: Мені здається, проблема не  в силі і слабкості. Так, в гуманітарних наук є хороші лектори. Та ж культосвіта робить прекрасні освітні ролики. Але по-перше, в них проекти платні. По-друге, є дуже багато в публічному просторі – серед людей, котрі виступають на телебаченні, радіо і мали б доступно і популярно розповідати про гуманітарні науки – людей, котрі за гуманітарну науку видають свої фантазії. 

Дуже сильно пересмикує, коли починають розповідати про те, що «Україна – батьківщина слонів», що українці не матюкалися, що від української мови походить санскрит – всі ці речі є, їх дуже багато, регулярно на них натрапляємо. На них, на жаль, донині, і це ще довго буде тривати, дивиться більше людей, ніж щось адекватне на гуманітарну тематику. Одна з причин в тому, що адекватні джерела на гуманітарну тематику буває набагато важче шукати.

Євген: Так. До того ж є стереотип. Якщо взяти філологію як одну з, мабуть, найяскравіше представлених гуманітарних наук конкретно у нас, на каналі, то люди вважають: через те, що в них є органи мовлення і вони послуговуються певною мовою в побуті, вони мову абсолютно точно знають, мовою володіють і тут нема про що далі казати. Тому такі актуальні для українського суспільства питання, як новий правопис, особливості перекладу власних назв або вжиток тієї самої лайливої лексики вважаються тематикою для обговорення на кухні за чаркою, ніж для дійсно професійної дискусії, яка мала б відбуватися якраз-таки у публічному просторі із залученням фахівців. 

Тож ми також намагаємось надавати не ідеологічне підґрунтя: “«Велесова книга» насправді існувала, і від нас все це приховували упродовж довгих років. От ми вам зараз принесемо сенсацію!”. Ми намагаємося передусім бути науковцями, а вже потім якось на цьому хайпувати.

Пам’ятаєте, як придумували свій канал?

Євген: Насправді складне питання. Все це відбулося за ніч. Ми просто вирішили, що треба створити канал, дати йому назву. 

Остап: Так. Я в себе на Фейсбуці написав напівжартома: «Було б цікаво щось таке зробити. Шкода, бо і в Україні вже є по точних (технічних) науках щось таке». А Євген написав мені в приват: «Я теж про це думав. Треба робити». І в нас воно практично за один день завертілося. Через кілька днів буквально, коли ми тільки-тільки зняли перші лекції, мені написав Артем Албул, «Клятий раціоналіст»: «Хлопці, у вас (конкретно в мене) поганенька техніка». У мене не було жодної апаратури для звукозапису, бо я на карантині трошки ізольований. Він надіслав мені мікрофон і ще деяке обладнання для того, щоб усе робити якісніше. 

Тоді ми з дружиною подумали, що можна робити це у форматі живіших відео – говорити на камеру, а не читати довгі, занудні лекції. Вони були цікаві, але для вужчого кола людей, на 1,5 години. І почали робити ті ролики, які робимо й зараз – на 10-15 хвилин. Я бачу, що ми йдемо насправді дуже непогано.

Розкажіть про рубрикатор «Гуманітарки». Він відразу був придуманий в тому вигляді, в якому він зараз існує?

Євген: Там як вийшло? Зараз ми навіть жартуємо про те, що у нас «новий тиждень – нова рубрика». Нам багато цікавих тем хочеться висвітлити певним чином. Остап навіть зараз вживає чіт-коди, щоб не вводити нову рубрику — робить «Спецвипуск». От вчора вийшов матеріал про вишиванку, а Остап каже: “Ні, це не нова рубрика, це «Спецвипуск»”. 

Як відбувається поділ рубрик? Це чисто нативний процес. Ми розуміємо, що хотіли б розповісти конкретно сьогодні конкретно про це і приблизно уявляємо, в яку більш загальну картину це вписувалося б. Наприклад, «Лекторій» – абсолютно всі лекції на всі теми, які стають більш популярними. «#СтілНаТрьох+Гуманітарне підпілля» – щось посереднє між подкастами й інтерв’ю. Все ж таки, нам цікавіше не висвітлювати особу гостя, а його думки на якісь конкретні гуманітарні теми. У нас був Юрій Андрухович і Софія Челяк. Сподіваємося, дуже скоро у нас буде третій гість. Але рубрику треба реанімувати.

А про «Квантову філологію» та «Історію літератури», звісно, розповість краще Остап, людина, яка їх створила.

Остап: Ідея уроків літератури в мене була вже давніше. У мене вся ця ідея виникла з давньої думки, що потрібно робити короткі відео, присвячені літературним явищам, іноді окремим творам. Тому що в Інтернеті повно стислих переказів творів. Але всім цим стислим переказам творів, та й в принципі більшості критичних статей з підручників, дуже бракує адекватного розуміння контексту. Кому твори писалися? Чому вони писалися? Чому так виглядали? Чому проблематика в них така, а не інакша? По-перше, це задумувалося не як заміна автентичній інформації, читанню творів, а скоріше як цікава шпаргалка для тих, кому це потрібно, чи якась науково-популярна інформаційна база для тих, кому просто цікаво. Це була реалізація давнішої думки. 

З «Квантовою філологією» ситуація вийшло трошки інша. Я в «Лекторіях» і своїх відео, присвячених мові, зачіпав теми, котрі в нас сьогодні побутують як фейки, причому фейки наполегливі, в які багато хто вірить. Наприклад, «Велесова книга» – прадавній артефакт українського народу з часів, коли ми не знаємо навіть, як називалися окремі слов’янські племена.

Ми почали якраз з «Велесової книги» і «Книги Ора, або послання оріян хозарам». І третій випуск був про те, чому українська мова не перша за милозвучністю з натяком на відому байку – українська мова друга за милозвучністю. 

Далі воно буде йти в такому ж ключі. Назва речей, про які можна розповісти щось цікаве: Чи правда, що в українців не було своєї лайки? Чи правда, що в українців була своя лайка, але вона зовсім не така, як російська? Подібних тем насправді є доволі багато. Якщо подивитися у список на теми, про які було б цікаво розповісти, то він вже на кілька місяців розписаний. Є теми, на які можна поговорити, плюс постійно в коментарях щось пишуть люди. Тобто є теми, які людей цікавлять – щось, про що вони чули, але не можуть достеменно перевірити чи просто не хочуть сидіти за якимись серйозними працями і монографіями.

Популяризація науки, як на мене, десь так і працює. Тобто ти подаєш не спрощену, а без технічної інформації і професійного надміру розповідь про те, що людей і так цікавить. Без популяризації вони будуть вірити у фейки. Фейкова наука – це, по суті, та сама популяризація науки, тільки без науки. Виходить, що люди починають вірити в різну маячню. Відповідно, якісь зусилля з нашого боку потрібні для того, щоб із цим боротися, аби люди не захоплювались маячнею, а захоплювались тим, що хоча б є правдивим.

Євген: До речі, саме до цього є алюзія у назві рубрики «#InTenebris». Це одна з науково-популярних книжок, перекладених українською – «Наука, як свічка у пітьмі» Карла Сагана. Власне, «У пітьмі» – це рубрика, де літературознавство поєднане з культурологією. У нас, на жаль, все літературознавство на Ютубі – «темне мистецтво» – максимум Стівен Кінг і зовсім трошечки Лавкрафт і Едгар По. Оця «нечестива трійця» – максимум, про що ми можемо почути. А про загальний канон американської готики, про те, чому не існує української «Школи жахів» і чому вона не могла скластися – тема мого наступного відео. Сподіваюся, незабаром я його нарешті зведу.

Остап: Коли вже, Євгене?

Євген: Колись. Проблема в тому, що я підбираю ще зображення – просто фізично складно все це монтувати. Ти розумієш, бо в тебе приблизно так само. У тебе то твої відео, в мене просто зображення з мережі (поки що не маю камери). Власне, нам варто розвивати і власні субкультурні міфи, і розвінчувати ті міфи, які вже існують. Наприклад, тема про те, що американські жахи розпочалися зі Стівена Кінга, вважається в нас навіть не чимось спірним, а просто тезою в абсолюті (з якою мало хто сперечається). А це ж геть не так. Я не буду спойлерити. Сподіваюся, наступне відео вийде на вихідних.

Ми сподіваємося незабаром відкрити окрему рубрику про музику. Це також фактично гуманітарна сфера – тема, на яку можна розповідати безліч цікавезних історій. Тому от зараз думаємо, як це краще реалізувати.

Цікаво! Тобто у вас є блоки наукових коментарів, блоки, котрі долають незнання, блоки, які займаються буквально просвітою в жанрі «ясно, зрозуміло розповісти» – і з’явиться музика. Це будуть розмови про неї, або вона сама, або це буде теорія академічної музики?

Євген: Тут насамперед залежить від лектора. Ми поки що не знаємо, хто саме буде у нас лектором з музики. Ми з Остапом не можемо на себе ще більше взяти форматів, лекцій і додаткових відео, бо ми і ці ледве встигаємо випускати. Тому тут варто, напевно, просто зачекати.

Скільки часу забирає зараз ведення цього каналу?

Остап: Щодо часу, то це дуже жорстоке питання. Я зараз, наприклад, розумію, що я на «Гуманітарку» витрачаю більше часу, ніж мав би витрачати. Я пишу сценарій, і монтую, і роблю дизайн до відео і так далі – я витрачаю багато свого корисного часу, який я міг би витратити на роботу. Поки триває карантин, мені це не настільки сильно помітно. Видавці повідтерміновували проекти. В мене, відповідно, з’явилося трохи більше корисного часу, який я можу витратити на щось іще. 

Але мені здається, що ютуберська діяльність займає значно більше, ніж хочеться віддавати – від написання сценарію до зйомок, монтажу. По суті, за повний день потрібно вийти на вихід одного відео, якщо додати разом усе, що потрібно для нього зробити.

Євген: Так. І воно ж монтуватиметься ще потім годин 5. Так склалося, що ми монтуємо одразу в найвищій якості – щоб можна було переглядати на телевізорах в Full HD (4k). Якість звуку ми так само намагаємося зберегти. 

З часом виникає проблема. Ми, наприклад, часто проводимо стріми – іноді на «Гуманітарці», іноді в гостях у «Домі химер» (видавництві химерної прози). Вони проводять ігрові стріми – збирають письменників, запускають якусь гру і намагаються дотримуватися в своєму обговорення якоїсь конкретної тематики. Але виходить не завжди, тому що все-таки жива розмова має свої особливості.

Мені, чесно кажучи, цікаво подивитися, що станеться з нашим проектом, коли ми вийдемо з карантину. Зараз, дійсно, у нас приємні умови з часом. Але колись усе це прекрасне закінчиться. Сподіваюсь, що це захоплення залишиться з нами довше, ніж на оці кілька місяців.

Остап: Ну, я впевнений, що воно залишиться з нами довше, ніж на ці кілька місяців. Просто питання: Чи зможемо? Ми, очевидно, не зможемо тримати той темп, який зараз є по випуску відео. Питання: З якою частотністю це все буде йти далі? Чи буде, з мого боку, одне відео? Останнім часом я для себе визначив: для мене нормальний темп – раз на тиждень робити «Урок літератури» і «Квантову філологію». Після карантину так не буде, мабуть. Доведеться чимось жертвувати, якось робити це все рідше, шукати нові темпи. Мені буде дуже цікаво подивитися, у що наш проект перетвориться через 3 місяці. Я впевнений, що я буду його підтримувати і далі. Я думаю, що Євген теж від цього не відмовиться.

Спасибі карантину —  ви всеж зайняті люди і у вас є свої професійні обов’язки. Думаю, що вам «Гуманітарка» теж подобається. Що потрібно для того, щоб ви могли продовжувати розвивати канал і далі?

Євген: Додатковий часовий вимір.

Остап: Ще хоча б 2 години в добі – було б дуже непогано.

Розкажіть трохи передісторії: як і коли ви познайомилися?

Євген: Це насправді складно, тому що скільки існують літературні фестивалі (де я беру участь), стільки ми з Остапом і знайомі.

Остап: Аналогічно. Відколи я почав їздити на «Арсенал» і «Форум», відтоді я знаю Євгена. А хто нас познайомив чи де ми познайомились, я уже й не уявляю. 

Євген: Я підозрюю участь Олексія Жупанського. Це – перша точка дотику. Ми обидва для нього і перекладали, і писали. Тому нас познайомив Олексій Жупанський, видавець і засновник «Видавництва Жупанського». Але коли саме? Дуже складно сказати. А потім – спільні проекти, зацікавлення, ігри, прокрастинація. Все це відбувається досить природньо.

Можна вашу спільну роботу над «Гуманітаркою» назвати діалогом з тими «книжковими дітьми», якими ви росли?

Євген: Та насправді можна. Я уявляю себе в 15-16 років людиною, яка точно сама добирає, що дивитися на Ютубі. Мені б дуже бракувало от саме такого контенту. Я, наприклад, з Мелітополя. У нас в принципі україномовних людей у побуті не дуже багато. Знати, формулювати речення українською і говорити, розмовляти українською – дещо різні речі. Мені б це було дуже важливо на тій стадії, коли б я починав розбудовувати навколо себе україномовну культуру. Так, я б дуже хотів, щоб цей канал стався зі мною, як з глядачем, років 10 тому.

Остап: Аналогічно. Я зараз роблю той контент, який мені було б цікаво подивитися, коли я закінчував школу. Але коли я закінчував школу, якщо не помиляюсь, україномовного Ютуба не було взагалі. Я не пригадую, щоб я в 10-11 класі когось на Ютубі дивився. Коли зараз пишуть школярі в коментарі: «Я думав, що мене одного цікавить ця тема. Виявляється, є цілий канал», – це дуже круто. Я радий, що створював канал теж для себе, а виявилося, що він уже доволі багато для кого. 

У Євгена та сама ситуація – посилюється тим, що він з Мелітополя. Підозрюю, Євгене, що для тебе україномовне середовище – набагато більша екзотика не тільки в Інтернеті, а й взагалі. А для мене – це спроба дати іншим те, чого не було в мене. Мені здається, що багато людської діяльности реалізується саме таким чином. 

Вас дивувало що-небудь за час ведення каналу? Коментарі?Остап: Залежить від того, що вважати за «дивували»? Мене, наприклад, трошечки дивує, що на самому каналі нашому на Ютубі поки що немає жодних звинувачень в «україножерстві». Бо ця штука дуже популярна –розповісти щось, що відрізняється від загальноприйнятих легенд. Ти є не «агентом Кремля», а «паскудою і тварюкою, котра відбирає в людей їхні улюблені казки». Хоча коли та ж людина намагається в освітньому відео розповісти, що пласка Земля насправді кругла, це не викликає обурення вже ні в кого. Тобто мене трошки дивує, що ці люди – котрі є на Фейсбуці, і їх там дуже багато – не доходять до нашого каналу. І таких коментарів там не було поки що. 

І дивувало те, що під «Уроками літератури» з’являються школярі, котрі самі пишуть і просять розповісти про той чи той твір, програмний, на цьому етапі. Дуже приємно, коли саме в нас шукають доповнення до шкільної програми. Хоча «Уроки літератури» – те, що я хотів робити. Дуже добре, що це є.

Євген: Євген: Я розповім, напевно, історію з іншого каналу, де я також є стрімером (Ютуб-канал «Дім химер»). Це дуже показова штука. Насправді, багато хто з підписників нашої «Підпільної Гуманітарки» також є підписниками «Дому химер». Це досить широке коло глядачів.

Під час одного стріму ми грали у «Warhammer». Серед глядачів знайшовся перекладач цієї гри українською – людина, яка зробила крафтовий, не ліцензійний, але досить цікавий переклад. Я згадав певний продукт: «В моїх краях цього товару немає. Будь ласка, може хтось з глядачів мені підкаже, де це можна замовити в Інтернеті?». Через кілька днів один із наших глядачів надсилає величезну коробку (1мх1м), наповнену цим товаром. Це було дуже приємно. Коли просто ведеш трансляцію зі своєї кімнати, ти не відчуваєш фідбеку. Геть неважливо, що там, навіть якби там була ластівка. Це відчуття прямого впливу – люди, які нас дивляться, існують насправді. 

Ми з Остапом обидва звикли до живих виступів: літературні презентації, лекції, дискусії. А якщо брати найбільші українські фестивалі («Форум видавців», «Книжковий Арсенал», «Kyiv Comic Con»), то збирається до 200 людей у приміщенні. Зазвичай якщо більше – виняткові ситуації. У нас є 4 відеоролики, які набрали більш ніж тисячу переглядів. Із них 1,5 тисячі за добу зібрала історія про вишиванки. Нам фізично важко уявити оцю кількість людей в одній аудиторії, і всі вони одночасно слухають нас. 

Тому отакі зв’язки з реальністю іноді мотивують працювати і робити щось надалі для цієї аудиторії.

Остап: До слова про відео про вишиті сорочки. Спочатку ти дивишся, що відео про вишиті сорочки зібрало майже 1,5 тис. переглядів за перший день. Для каналу, якому навіть не 2 місяці, це дуже круто. А потім ти йдеш на сторінку каналу «24», де їхня публікація про вишиті сорочки (не має взагалі нічого спільного з реальністю) за той самий день набирає 2,500 поширень. Ти розумієш, що роботи насправді непочатий край. 

Чому вас навчила ця щоденна праця?

Остап: Крім морального задоволення, я розповідаю людям те, що їм цікаво і те, що вони, імовірно, не дізналися б інакшим чином. Бо у нас бракує взагалі науково-популярних книжок на гуманітарну тематику. Це для мене вже дуже хороша винагорода. Мені, принаймні, від цього просто стає добре – і від того, що я доношу корисну інформацію, і трошки докладаю це до зниження загальної ентропії Всесвіту.

Євген: Згадуючи про те, що через карантин багато хто з нас відчуває не надто приємні емоції (не всім підходить усамітнення), людям важливо якось долучатися до того, до чого вони звикли у повсякденному житті. Багато хто реально звик відвідувати якісь виставки, презентації, дискусії і все, про що ми згадували раніше. 

Тому це – переведення нашої звичної діяльності в онлайн-формат. Мені особливо важливо мати пізніше – коли постане дискусія з того чи іншого питання – можливість (замість того, щоб розписувати величезний коментар людині, чому все саме отак: «Почитай ось тут! Ось ще тобі аргумент!») просто скинути їй відео, де я або Остап це вже пояснюємо. Наприклад, я вважаю, нам обов’язково треба зробити відео про те, чому англійський звук /w/ передається літерою в на письмі, а не літерою у, або про г, ґ – просто для того, щоб можна було кинути в людину лінком під час дискусії замість сокири.

Остап: У мене, до речі, дуже цікава історія на Фейсбуці вийшла. Вона мене почасти мотивувала до початку саме «Квантової філології» на каналі. Я ще рік тому написав невеличкий допис про походження лайків, тобто тих слів, які ми вважаємо матюками («фуфуфуїв» в пристойному товаристві). В Україні є поширена байка про те, що це все росіяни нам принесли, в Росії – монголи, в лемків – українці. Як бачите, від лайків усі відхрещуються, ніхто не хоче визнавати її своєю, всім її хтось поганий приніс.

Я написав допис про те, чому це не так. Допис абсолютно банальний – переказ популярнішою лексикою чотирьох статей з етимологічного словника. Після цього він розлетівся дуже сильно. У нього, здається, під 500 репостів на Фесбуці. Я написав кілька статей на цю тему для «Історичної правди» і для порталу WAS. Бачу, що зараз його продовжують поширювати. Двічі, тричі на тиждень, іноді частіше, хтось десь цей допис поширює в себе на сторінці, кидає в коментарі. Тобто ця тема не затухає і про неї досі говорять. 

Коли хтось говорить, щоб українці не лаялися, в коментарях регулярно або тегають мене (якщо людина знає мене особисто), або кидають допис (якщо людина про нього знає). Якби на цю тему також було відео, все було б значно простіше. Можна просто порадити подивитися відео. Крім того, на каналі Ютубу його знайти набагато зручніше, ніж якийсь допис, який я на Фейсбуці опублікував мало не 2 роки тому.

Ця мотивація насправді – одна з найосновніших, якщо говорити саме про якусь просвітницьку діяльність. Коли в тебе є Ютуб, це набагато надійніше. Ти можеш показати людині все, що вона хоче дізнатися, не витрачати на це свій час і дати людині можливість дізнатися інше буквально в два натискання миші.

Євген: І найголовніше – не агресивно. Зазвичай усі дискусії на Фейсбуці переростають у «срач». А тут фактично сухий виклад інформації: людина погоджується або не погоджується і пише коментар, який можна проігнорувати якимось чином. Нащо встрягати у дискусії на Ютубі?

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *