Проза Черстін Екман — вишукана і точна одночасно, це робить Екман одною з найсильніших письменниць Швеції. Написаний 2021 року роман «Біжи, вовче» (довгоочікуваний, бо перед ним було десять років мовчання) — останній на сьогодні її роман; він увібрав усе, чим півстоліття  зачаровувала вибагливих скандинавів ця проза. Магія напівтонів. Абсолютний диктат підтексту над текстом. Екологічність — в усіх значеннях поняття. Скрупульозність  щодо деталей. Заплутаний психологічний малюнок. Ніхто нічого нікому тут не пояснюватиме, зв’язок між причиною і наслідком у сюжеті максимально ослаблений. «Біжи, вовче» — нереально красива книжка; але і направду складна. 

Події короткого роману тривають трішки більше року і, попри позірну повільність, текст цей таки густий і насичений подіями (це детективна історія, зокрема, але тшшшш, без спойлерів тут). 

Ульф Норрстіґ — лісничий і офіційний голова мисливської спілки. Ульфу сімдесят, на днях буде сімдесят тобто, зараз передодень його дня народження. Народився він 2 січня, в день коли, відривають зимове полювання. Але він не звик мислити роками і днями, він вимірює час іменами — назвиськами собак, скажімо.  

Етапи життя Ульфа визначають саме його мисливські пси, не роки, не зміни статусів — хлопчик, юнак, муж, тощо, а собаки. Він знає і пам’ятає кожного. Каспер загнав двадцять вісім лосів. Трісса була така ж вправна і єдина серед його собак — сука (чому він так собі згадав, адже зараз при ньому — теж сука?). Скотта подарували разом із першою рушницею, вперше вони вполювали зайця, Скотту був рік, Ульфу дванадцять. Скотт тоді кинувся в заячу нору, його змогли звільнити тільки на четвертий день. Юстус, Реппен, Блікс. Зараз поруч із ним Зента, тулиться до ніг, стара уже і потребує уваги та ласки. І мерзне всюди, надто на цій лютій півночі.

Гельсінґланд, де живе Ульф, — провінція на півночі Швеції, колись так називали всі прибережні північні території країни. Понад 80% там — ліси. Назва відсилає до уявлення про людей, які живуть на тонкому перешийку між заливами, вздовж доріг, люди — у зоні сакрального переходу. Кілька століть цей топонім в шведській мові використовували, коли хотіли послати когось у пекло. Дуже символічна місцина для дуже символічної історії. 

Десь посеред Гельсінґланду Ульф виходить зі свого мисливського вагончика і бачить на снігу сліди вовка. Дебелий молодий самець, судячи за замірами. Мисливець знайшов тушу, якою вовк пообідав, довгу ворсину, він побачив слід звіра. Ульф знає, як виглядає самець: відтворив його з фрагментів, наче в симпатичній магії, де якась волосина і відбиток ноги позначатиме цілу людину. Ульф прикликав того волка своєю магією. Та все простіше: сіроманець прийшов до самиці неподалік. Вовк раптом виходить до лижні Ульфа, їхні погляди зустрічаються. Мить. Розходяться.  

Єгер повертається додому до дружини і чомусь не розказує ні їй, ні комусь із мисливців, що здибав в лісі тихолапа. Не спроможний розповісти. Щось в Ульфі надламується. Він відчуває гострий зв’язок із сіроманцем, він стає на ту мить вовком і цієї ж миті втрачає владу над своїм людським життям. (Ульф часто-часто називає вовка «сірим мисливцем», своїм ім’я себто, він визнає їхній зв’язок, але називає його одностороннім — ніби з Богом. Ульфу було явлення). 

Тим часом у поганої господині поблизу задерли пару вівець, це явно зробив вовк. Тепер на нього можна полювати, він вважається небезпечним. Вовка убиває молодий колега Ульфа, жертвою виявляється не самець, як побоювався Ульф, а самка. Тут же Ульф вирішує піти з посади лісничого та єгера, на його місце обирають убивцю вовчиці. Буденна насправді подія набуває масштабу екзистенційної кризи. 

Літню людину накриває спогадами про пережите і ба більше: жалем за тим, що прожити так і не довелося. Ульф виявляється страшенно жадібним до того, чого по життю не мав. Він переосмислює свій шлюб, він зрікається тих, з ким має спільну ідентичність і пристрасть — мисливців і односельчан, він згадує батька, чию спадщину не зміг вберегти, і нібито наново знайомиться зі своїми дітьми, які не зацікавлені уже в його спадку. Він готується помирати. Перед самою зустріччю з вовком у Ульфа стався перший інфаркт, він люто боїться повторення, але не годен піти непомітно. Він готовий, він воліє, він спроможний чинити спротив. Тільки чому саме? Бог явився Ульфу чи таки смерть?    

Ви багато знаєте книжок, де сімдесятирічний чоловік переживає етичну трансформацію? Так отож. Ще один привід цінувати «Біжи, вовче». Ульф, до речі, перекладається як «вовк». Це він сам у заголовку своєї історії, а не сіроманець.

У скандинавському міфі вовк — насамперед Фенрір, гігантський син Локі, прикутий, росте, чекає, поки виросте настільки, щоби верхня його щелепа торкатиметься небес, а нижня — землі. Тоді він розірве пута, проковтне Одіна і почне Рагнарок. Самого Фенріра уб’є ударом в серце син Одіна. В цій вовчій символіці Екман цікавить (а отож і нас цікавить) концепція урд, передвіщення, фатуму. Всім богам присуджена доля, вони її знають, але не годні від неї відхилитися. Скутий Фенрір почне Рагнарок. Бо так воно і буде. 

Ульф, який зустрічається поглядом з молодим вовком, теж знаю свою долю. Ульф доживає місяці повноцінного життя перед другим інфарктом. Він знає своє призначення, свій урд — постаріти і померти. Але ж і Фенріра тримають міцно на ланцюгу, хоча і знають, що вирветься на часі.    

Ульф перечитує за рекомендацією дружини «Книгу джунглів», точніше одне оповідання з неї — найперше з циклу, «Брати Мауглі». Він в дитинстві обожнював цю книжку і навіть поцупив звідти цитату, якою користувався все своє життя: «Дивіться, вовки!». 

Дружина радить йому підняти мисливські щоденники, що він вів від дванадцяти років і першого убитого зайця, ті нотатки можуть стати основою пізнавальної книжки. Ульф так і робить — перечитує старі записи. І паралельно до того читає книжки про звірів і полювання.

«Записки мисливця» Тургенєва (він цінує в цій збірці те, що мисливець шастає чужими обійстями, підслуховує чужі історії і, власне, нікого не вполював; гімн пасивності). Ти сам би міг таке написати, — каже дружина. Вона помиляється, він починає читати свої щоденники з обурення: «На біса мені перечитувати про всіх, кого я убив?». Він анти-пасивність тут. Тому читає історії про Мауглі. 

«Дивіться, вовки», — цю репліку говорить Акела, коли Вільна Зграє вимагає, щоби вожак забив дичину на полюванні і підтвердив свою спроможність (котра гарантує і життя Мауглі).  «Хай вовк-одинак покаже свою силу, стрибай, Акело», — вимагають вовки. «Дивіться, вовки», — погоджується Акела. І стрибає і промахується. Ульф бачить себе Акелою: спробувати і схибити, а не тим російським дворянином з рушницею: ніколи й не пробувати.

І жаліти в сімдесят про зроблені помилки, а не про невтілені мрії. Тільки, здається, за намірами, а не за вчинками, годен судити лише Бог. Чи Вовк.  

То є дуже в руслі шведської прози: поклонятися природі як Богові. Одкровення Ульфа — знесиленого старого, що шкодує про нездійсненне, одкровення, яке виспіває віч-на-віч перед небезпечним молодим самцем, аж надто очевидне, щоби правити за містичний досвід. Вовк і людина — спільне творіння, втілення волі Творця. Ульф убив чимало живих істот, сотні. В сильних сценах роману нам покажуть, як він з дружиною переробляють впольовані туші на м’ясні заготовки. Жертву вовка — недоїдену тушу лося — ми побачимо навіть раніше за звіра. Втіленням волі Творця є істоти, навчені убивати, щоби вижити…. Цю історію запускає не вовк. Це ж очевидно, правда? Перший інфаркт. Охолодження в міцному шлюбі. Поступова втрата авторитету в мисливській спільноті. Повний дисконект з дітьми. Пес от-от помре. Зрештою, задача читача знайти тут істинну причину трансформацію Ульфа. Вовк тут просто шукає, що поїсти і з ким спаруватися. Він тут не одкровення боже доставляє. 

Екман пише історію про страх старіння і… ні, не смерті, а мабуть точніше буде сказати помирання. І то тривожна історія сама по собі, але Екман пише старіння як гріх гордині і гріх жадібності: ти волієш більше того, що робить тебе винятковим. Ти волієш собі більше часу. А не можна! 

Інґа, дружина Ульфа, збирає по дому непотрібну одіж, стара-древня сусідка неподалік ріже ті лахи на довгі стрічки, з тих стрічок Інґа плете чисельні килимки. Якщо шукати метафор, як «Біжи, вовче» написаний, то якраз буде той килимок. Кому ті килимки треба? Що вони мають замаскувати на чистісіньких підлогах родинного будинку шанованого подружжя? 

У підтексті «Біжи, вовче» — рефлексія різних видів насилля і отже пошук різних способів протистояти насиллю. Вийти з мисливської спільноти, скажімо. Стати на бік вовка, а не мисливця. Зректися всього, чим дорожив протягом життя, бо одного дня тобі глянув в очі сіроманець… 

Донька Ульфа служить в Лікарях без кордонів, вона не може приїхати на ювілей батька, але має зателефонувати і привітати. З Бурунді. Країни, де свого часу відбувалося продовження геноциду в Руанді, де, власне, виконавців геноциду чекало покарання від родичів загиблих. І весь світ не умів розрізнити жертв і злочинців. Ні, Екман і Ульф не згадують про геноциди, Екман пише, як Ульф чекає вітання від доньки. Натомість йому телефонує друг за клубом мисливців, розказує, як пройшло відкриття сезону і шкодує, що Ульф через ту суєту з вітаннями пропускає перший забій лося. Так в «Біжи, вовче» працює спосіб описати і рефлексувати насилля. По-перше, просто знати: в підтексті кожного невинного смолтоку в глухому мирному містечку — повідомлення по геноцид на іншому кінці землі.  

Дуже нечасто хочеться (і є потреба) залучати до аналізу біографічні відомості про автора. Тим більше коли ідеться про прозу символічну, ба алегоричну. Але ж я просто не можу не розказати одну штуку про Черстін Екман! Авторку, яка в «Біжи, вовче» так безжально рефлексує діалектику конформізму і протесту. 

Значить так, для письменника стати членом Швецької академії — то найвищий щабель, дуже почесна посада. Екман була всього лише третьою жінка в лавах академії. Коли релігійні екстремісти оголосили полювання на Салмана Рушді академія прийняла рішення про невручення в конфлікт, література, мовляв, над політикою. Екман вийшла зі складу академії (і ще її двоє колег). Статус не передбачав такого, ніхто теплого місця добровільно не покидав: офіційна процедура її звільнення тривала ледь не тридцять років, але зрештою вона відмовилася від статусу академіка — і формально теж. Натомість вона шаную іншу свою наукову «зірочку», про ще часто розказує в інтерв’ю. Вона є почесною докторкою з лісознавства. Їй надав цю ступень Шведський сільскогосподарчий університет, котрий до того ніколи письменників не відзначав. Мовляв, Екман так знає і розуміє ліс, що це вражає навіть досвідчених знавців лісу…

Чим більше дізнаюся про ліс, тим менше вважаю за потрібне миритися з системами, вигаданими людьми? Саме так, якось так. І до тебе виходить вовк. 

«—Але тут не всі, — сказав я. — Свою першу книжку Шредер написав, коли дідусь був іще хлопчиком. На той час, коли він почав їх колекціонувати, вийшло вже кілька. І постійно з’являлися нові. Двадцять шість книжок, уявляєш! Хоча письменник почав писати аж у шістдесят чотири роки. 

—Ось бач! — багатозначно промовила Інґа й знову подалася до своїх хатніх справ. 

Я вийняв кілька книжок навмання і сів з ними на диван. Мене манили лісова гущавина й чисті озера. Однак шредерівська безтурботність у ставленні до труднощів та пристрасть до полювання уже не викликали в мене інтересу. Він іще й весело розповідав, як поцілив у круп лося. У молодості, коли ще працював бухгалтером, він полював на глухарів у період їхнього шлюбного залицяння. Таке полювання було заборонено лише до 1864 року, тому я не можу його звинувачувати. Дід теж полював на глухарів. У мені щось змінилося. Я став схожий на годинник, який показує неправильний час. Не йде, але цокає надто швидко. Серце, яке поводиться неналежним чином.»

Текст: Ганна Улюра

Черстін Екман. Біжи, вовче / Переклад Наталії Іваничук. Чернівці: Книги – ХХІ, 2023. 166 с.