Футуризм – це сьогодні, Давид Бурлюк

Давид Бурлюк

Велети українського авангарду, герої виставки «Футуромарення» – від себе і про себе. Версія Дмитра Горбачова. 

Давид Бурлюк – український батько всеросійського футуризму.

Український художник, російськомовний  поет і  прозаїк, діяч світової  культури – «татарсько-запорозький футурист», як сам називався, Давид  Бурлюк  пише  у  своїх «Спогадах фу­туриста»:

«… З  боку  батькового – ми українські козаки, на­щадки  запорожців. Наше вуличне прізвисько «Писарчуки», ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи,  але  рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків напам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання «Петруся»  завжди закін­чувалося слізьми.

1915-го я намалював картину «Святослав», стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національ­ний. Жовтогарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють ніагарами з-під мого пензля. Коли я малюю, мені здається, що я дикун, який тре сук однієї барви об другий, щоб отримати кольоровий ефект. Ефект палахкотіння. Ефект любощів, збудження статтю однієї барви  характерних рис і особливос­тей другої.

У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, «співця кобилиць».

Про предків моїх міг би написати цілу книжчину. І напишу  колись, як часу більше буде. Поки що пишу російською, а потім й на рідну українську мову перейду.

Життя моє пролетіло мимо помахами сорока семи років крил квапливих. Народився 1882-го на хуторі поблизу Рябушок, Лебединського повіту Харківської губернії. Будиночок стояв на  високому пагорбі над ставом. Біля ліжка породіллі була лише баба-повитуха, а пологи були перші тяжкі. Мати роз­повідала: «Отямилася  після муки, яка тривала цілу степову добу… Хлопчик народився… Тиша, пахощі польових квітів та листя гаїв дубових. Пісні женців, що повертаються з поля. Призахіднє сонце, що переможно торжествує пилом зо­лотим, оранжевими й лимонними, червоними виблисками. Жити… Жити… 

Дід Іван Васильович полюбляв ясними зимовими днями по свіжому снігу на легких санках-ґринджолах прудким конем у сусіднє містечко до знайомих панянок прокататися. Ста­лося тільки, що якось, коли він зранку поїхав отак, над­вечір до подвір’я його назад примчав кінь, у милі, весь тремтить, з очима криваво-косо закоченими. Чуючи недобре, вирядили верхівців назустріч Іванові. А пізніше й усе що трапилось, було відновлено і переказувалося так.

Іван Васильович здолав на своїх ґринджолах уже більш як півдороги, коли раптом побачив на краю поля, яке перетинав, дві чорні цятки. Неначе двоє телят. Кінь нашорошив вуха і знервувався. А вовки – це були вони – колами йшли полем, щораз  тугіше  закручуючи вузол свого бі­гу. Ще за кілька хвилин кінь вивалив Івана з ґринджол і нажахано щез у рожевій морозяності обрію, як сполоханий птах. А Іван підтягнув пояса на своїй чумарці дужче і зовні спокійно розміреним кроком рушив додому. Дорога була тут навпростець від лісу до лісу, та поле верстов зо три – ні кущика, ні виярка. Звірі кружляли далі довкіл наміче­ної здобичі своєї. Кола їхнього стрибкового бігу вужчали.

Врешті настала мить, коли вони кинулись з двох боків на Івана в ноги, з наміром свалити приречену людину. Швидким рухом, однак, вправно Іван приловчився й ухопив дужих зві­рів кожного водномить за шкури на міцних карках, ніби то були не вовки, а мисливські хорти і спіймав він їх за ошийники згори і тримав, ідучи далі. Тепер вовки, переля­кані самі тим, що сталося, ронили піну зі страшних роз­зявлених пащек, і з кожним кроком Івановим дужче продирали кутастими лапами сріблястий покрив укоченого їздою снігу. Тримав Іван вовків мов на залізних палицях, розвівши їх обабіч себе, аби не вкусили звірі  його за ноги. І йшов, усе йшов на захід сонця, що поволі згасало за дубовим гаєм.

За людиною й двома приборканими вовками лишалися чор­ні смуги зяючої з-під снігу чорної землі. Звірі впирали­ся, йти не хотіли, але вів їх Іван. Він ішов додому.

Коли верхівці побачили Івана Васильовича з пагорка, вони заспокоїлися: Іван Васильович у Семернецьких двох хор­тів купив. Та наблизившись верхи й побачивши бліде обличчя Івана Васильовича, волосся скуйовджене й збите, голову простоволосу, бо шапка загубилася, зрозуміли все… Вовків убили… Рук людини, яка втратила дар слова і пам’ять, роз­ціпити не змогли. За кілька днів поховали Івана, що помер від гарячки, з клаптями вовчої шкури, затиснутими навіки в руках його залізномогутніх.

Подібно до діда Івана вів я вовків нових уподо­бань у життя…»

Возможно вам также понравится

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *