Літературознавець Михайло Назаренко кілька років працює над антологією української літератури кінця XVIII – XIX століття під назвою «КРІМ “КОБЗАРЯ”»:
«Мені спало на думку зібрати під однією обкладинкою те з української класики, що є цікавим для сучасного читача. Не обов’язково найбільш важливим чи найбільш впливовим – просто цікавим. Тому хрестоматійні тексти стоятимуть тут поруч із напівзабутими або забутими зовсім. Сподіваюся, ця книжка дозволить побачити класичну українську літературу дещо з іншого боку – не зовсім такою, як у шкільних і навіть вишівських програмах. Півтори сотні текстів п’ятдесяти чотирьох авторів – і півсотні моїх есе, присвячених цим письменникам. Я бачив своє завдання в тому, аби пояснити, спростити (це неминуче), але не викривити; викласти те, що мені видається важливим, точною, але не строго академічною мовою.»
Поява Боровиковського в українській літературі – не менше диво, ніж поява Шевченка.
Уявіть собі кінець 1820-х років, коли котляревщина панувала, ніби сили зла на баскервільських торфовищах. Коли не було нічого дальшого від неї, ніж «Наталка Полтавка» (так, я знаю, хто її написав) і «Рибалка» Гулака-Артемовського. І ось ви берете черговий номер «Вестника Европы» – того самого, де друкувалися балади Гулака, – і читаєте під епіграфом із Вергілія такі рядки:
Ватагами ходили хмари;
Між ними молодик блукав;
Вітри в очеретах бурхали,
І Псьол стогнав і клекотав.
Це вже щось інше, зовсім інше, і навіть видно, що з цього народиться за кілька років («Причинна», якщо хто не впізнав). Так, далі в баладі будуть і суто фольклорні вставки («Повій, вітре, повій, буйний…»), і неминуче «шубовсь!» прямо із Гулака-Артемовського, – але це лише атавізми.
Балада «Молодиця» Левка Боровиковського, травень 1828 року. Тридцять років після «Енеїди»: українська література не поспішала.
Боровиковський зробив той самий вибір, що й Гулак-Артемовський, тільки виявився більш послідовним: новий стиль слід шукати в перекладах і переспівах. З українізацією антуражу або без неї; якщо це може бути сказано російською або польською, воно можливе й українською. У розділі про Білецького-Носенка я вже казав, що, працюючи з сюжетом Бюрґерової «Ленори», Боровиковський дещо спрямив і спростив собі шлях – його «Маруся» є переспівом переспіву, тобто «Светланы» Жуковського. Проте головною метою було створення не так аналога німецької балади, як стилю, придатного для будь-яких жанрів, – і Боровиковський досяг мети.
Звечера під новий год | Раз в крещенский вечерок
Дівчата гадали: | Девушки гадали:
Вибігали в огород, | За ворота башмачок,
В вікна підслухали; | Сняв с ноги, бросали;
З тіста бгали шишечки; | Снег пололи; под окном
Оливо топили; | Слушали; кормили
Слухали собак; в пустки | Счетным курицу зерном;
Опівніч вихрили… | Ярый воск топили…
І «Марусю» (1829), і «Фариса» з Міцкевича (1830) супроводжували вибачальні примітки: «[…] принесу в извинение бедность полузабытого наречия моей родины»; «Что ж делать! – Мицкевич неподражаем – тем более на ограниченном наречии Малороссии». Тут Боровиковський не просто наслідує, а цитує Гулака-Артемовського, який у примітці до «Рибалки» твердив, що писав «на языке, почти уже забытом мною».
Мине кілька років – і Боровиковський зауважить (щоправда, в приватному листі, не призначеному для друку): «[…] надеюсь, публика заметит и ту новость, которая, кажется, доселе была неприступна для малорос. поэтов, – это серьезность, противная несправедливому мнению, что на малоросс. языке, кроме шуточного, смешного, – писать нельзя».
Публіка помітила. Євген Гребінка відгукнувся на харківський «Украинский альманах» (1831): «Боровиковский в Козаке неподражаем; он облагородил язык малороссийский, представленный на суд публики г-м Котляревским в трактирно-бурлацких формах». А «Козак», хоча і має підзаголовок «Подражание народной песне», насправді наслідує зовсім інший твір:
Неси мене, коню, – заграй під сідлом –
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє:
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім’я не заниє –
Хіба тілько пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!
За море, за море – вітри спережай –
Неси мене, коню, за синій Дунай!
Це дуже, дуже впізнаваний «Чайльд Гарольд» Байрона. Боровиковський маскується під фольклор, бо іншої «народності» ще не уявляє; але «під народною фразеологією виявляється той же мотив “світової туги”, що був органічно чужий ідеології народньої пісні» (А. Шамрай). Боровиковський ледь не самотужки створював український фольклорний романтизм – і водночас показував, як виходити за його межі.
Стилістичні завдання ставали фактично націєтворчими; вираження свого унікального романтичного «я» відсувається на другий план, якщо взагалі існує в подібних текстах. «Я» – це той, хто знайшов нові слова і створив нову мову або першим знайшов потрібні слова у вже існуючій («народній») мові, – а не той, хто відкрив нові почуття і нову особистість. Такою є «неповнота» українського романтизму (якщо знову згадати термін Дмитра Чижевського). І такою вона зберігається принаймні до Шевченка і Петренка – а далі знов перерва до пізніх Щоголева і Куліша.
Зауважте, все це Боровиковський усвідомив і зробив іще студентом Харківського університету – і за «Фариса» отримав догану: як він посмів щось друкувати без дозволу інспектора! Тому не дивно, що більшість творів і до, і після того він публікував під псевдонімами, що неабияк ускладнює атрибуцію текстів.
І ось приклад: досі сперечаються, хто був перекладачем «Акерманськіх степів» Міцкевича, надрукованих 1830 року у «Вестнике Европы» під криптонімом «Ш.» – Боровиковський чи Опанас Шпигоцький, який трохи пізніше у тому ж часописі під тим же псевдонімом умістив власні варіації на тему Міцкевича.
Наплив я на розліг сухого Океяну,
Ниряє в зільї віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по келему квіток;
Минаю острови зелени я бур’яну.
Хто б це не написав, але перед нами – початок першого сонета в новій українській літературі. І це – романтичний твір, який не потребує жодних вибачень.
Боровиковському не набридало експериментувати з темами, жанрами і зразками. Та й із графікою: він суто теоретично розмірковував про те, чи не варто перевести українську мову на латинку, «хоть для разнообразия». Жоден існуючий правопис його не задовольняв.
«Подражаніє Горацію» зовсім не таке, як у Гулака-Артемовського? Ось вам. Варіації на теми Пушкіна? «Два ворони». «Зимній вечір» Балада з русалками? «Заманка». «Заманка» Козацьке минуле? «Палій», в дусі Падури, якого Боровиковський, здається не знав. «Бандурист» – перший в українській літературі, після того-таки Падури, твір про співця-шамана, який лишився останнім носієм великої традиції: 1830 рік.
На дереві жовкне по осені лист…
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підві́конню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандурі їм грає:
Під звонкії струни гетьмани встають,
І прадіди в струнах бандури живуть,
І дишуть холодні могили:
Бренчать, – як коза́ки боролись з врагом…
І як під широким московським орлом
Козаки нагрілись, спочили. –
Що ж поробиш, «московського орла» харківські романтики позбутись не могли і не хотіли.
Хто саме вплинув на Боровиковського, від Оссіана до Міцкевича, сказати важко; кургани-могили як місця поховання народної пам’яті – загальне місце європейського романтизму, особливо в літературах бездержавних народів. Сам Боровиковський він майже ні на кого не вплинув, бо не надрукував цей вірш («майже» – бо рядки з поезії Євген Гребінка взяв епіграфом до оповідання «Нежинский полковник Золотаренко», датованого 1841 роком. Отже, в рукописах твір розповсюджувався).
Те ж саме з короткою поемою «Чарівніця» (1832): це органічне поєднання народних пісень і авторського голосу; перша варіація на тему Гриця і вечорниць. Без отруйниці Марусі Чурай, бо – вибачайте, Ліно Василівно, – її лише 1839 року вигадав Алєксандр Шаховськой, той самий, в полеміці з яким виникла «Наталка Полтавка». Віднайдений, а потім загублений документ, який нібито підтверджував її існування та злочин, – містифікація вже ХХ століття. Тим дивовижніше, що дівчину в «Чарівниці» звуть таки Марусею. Мабуть, як і в однойменній баладі, Боровиковський просто використав типове українське ім’я. Але ж який збіг!..
«Чарівницю» було надруковано тільки 1930 року, разом із «Бандуристом».
Після університету Боровиковський шість років викладав у курській гімназії, потім в Новочеркаську і Полтаві; продовжував писати, але чимдалі менше (після 1834 року – майже нічого) і ще менше друкував. Зберіглася приблизно третина його творів, які ми знаємо хоча б за назвами. Він збирав пісні, прислів’я, уклав український словник до літери «З» – все втрачено. Серед нечисленних пізніх публікацій цікаві варіації на теми казок, написані російською ритмізованою прозою («Хромой скрипач» – дуже переконлива історія про зустріч з українським Добрим Народом).
І десь тоді ж, у 1830-ті роки, Боровиковський припустився найбільшої помилки: він почав писати байки. Зупинитися він, як і Білецький-Носенко, не зміг: вже наприкінці десятиліття твердив, що написав їх близько шестисот; нам відомо лише (лише!) сто дев’яносто п’ять. Амвросій Метлинський видав їх 1852 року, і в очах сучасників вони затулили все, що Боровиковський робив до того, – ніхто ж не передруковував давно забуті вірші з часописів і альманахів 1820–1840-х років. Власне, вже 1843 року Костомаров твердив, що це Гребінка «первый отошел от прежнего пародического направления»; коректор додав примітку: «Кажется, не Гребенка, а Боровиковский в своих балладах». «Кажется»…
Боровиковський прожив довге і непросте життя (у п’ятдесяті роки він збожеволів, але, на щастя, одужав), останні три десятиліття провів на Полтавщині, майже нікуди не виїжджаючи. Та насправді він залишився там – у часописах і альманахах, у баладах під псевдонімами і в тому, що із них вийшло, – тобто в усій українській поезії аж до сьогодні.
Попередні глави Антології
