В киевском издательстве «Варто» ко дню рождения Сержа Лифаря вышла книга его мемуаров, впервые по-украински. Балетный продюсер Алена Матвиенко рассказала Kyiv Daily почему это важно.
Серж Лифарь — величина мирового масштаба. Он был не просто звездой, но явлением. Лифарь оставил след не только в сердцах поклонников своего таланта, но создал балет парижской Оперы таким, какой он сегодня есть: восхищающим весь мир, в Сорбонне специально под него создали кафедру хореографии. Его балет «Сюита в белом» до сих пор считается визитной карточкой Гранд Опера, и очень жаль, что Национальная Опера Украины не сохранила этот балет, права на исполнение балета вдова Лифаря великодушно подарила нашему театру. Лифарь — это эпоха в театральном и балетном искусстве. А еще он был интеллектуалом, знатоком искусства, библиофилом и абсолютно бескорыстным человеком. И очень примечательно то, что «русский балет» создал француз Петипа, а французский балет возродил киевлянин Лифарь.
Почему нужно прочитать его мемуары? В эпоху Инстаграма и Фейсбука, когда opinion makers — это бьюти-блоггеры, а звездами стали считать тех, у кого больше подписчиков в соцсетях или тех, кто чаще появляется на ТВ и в светской хронике, думаю стоит почитать мысли и воспоминания Звезды, встречавшей на своём пути, дружившей и творившей с такими личностями, как Пикассо и Дали, Кокто и Бенуа, Дягилев и Шанель. Поистине, целая эпоха, Золотой век. И Лифарь не просто жил в это время, а внес огромный вклад в то, чтобы это век стал Золотым.
Серж Лифар «Роки жнив», переклад — Андрій Бондар, К.: Видавництво ВАРТО, 2020, 240 ст.
Уривок
КНИГА ПЕРША
Дитинство.
У громадянську війну
ІІІ
Без міри довга війна зненацька обірвалася революцією. Перші дні революції промайнули в такому ж піднесено-радісному збудженні, як і перші дні після оголошення війни, як і після новини про здобуття Перемишля. Радість, святковість заливала вулиці, немовби у великий світлий празник, і так само, як і у світлий празник, незнайомі люди обнімались і цілувались. Усі вірили в те, що починається нове, прекрасне життя Росії, і, порівнюючи російську Лютневу революцію з Великою французькою революцією, умлівали від захоплення через те, що російська революція була “безкровною” і найпрекраснішою у світі революцією, що захопила в єдиному радісному пориві всі прошарки російського суспільства. “Велика безкровна російська революція” — ці слова чулися на кожному кроці і паморочили, дурманили голови. П’янило і це святкове гучне радіння з якоюсь оргією червоних плакатів, червоних прапорів, червоних бантів… На Думській площі* тривали нескінченні мітинги, містом проходили нескінченні процесії, нескінченні маніфестації…
Перші дні революції були всезагальним, одностайним святом, і, здавалось, уся Росія злилася в одному прекрасному, дружньому, творчо-будівничому пориві; здавалося, що тепер близька остаточна перемога над німцями, торжество Великої Росії та її вільне велике майбутнє…
Але незабаром проявилися тріщини в одностайному, дружньому пориві: з Петербурга стали приходити новини про розбрат між Тимчасовим Урядом і Радою робітничих і солдатських депутатів, про незгоду у складі Тимчасового Уряду, в якому Керенський, що мав неабиякий успіх у “курсисток”, зміцнілий через розгубленість Державної Думи та міністрів, став диктатором і видавав накази за номерами… і кожен новий номер розпалював міжусобну боротьбу. З Петербурга стали доходити чутки про те, що в палаці Кшесінської на Камєнноостровському поселився Лєнін і промовляє палкі й палючі промови, що закликають до громадянської війни, до полишання фронту і до кривавої соціальної революції — “грабуй награбоване!”…
Приходили новини про розпал анархії, про втечу солдат із фронту, про жорстоку розправу з офіцерами, про викидання в Балтійському морі матросами за борт своїх офіцерів…
Мирні мешканці вже почали з тривогою зазирати в майбутнє, стали вже соромитися своїх перших захоплень і з острахом сахатися солдатів, що лузали насіння, і матросів, які стали страшними. Матроси насправді мали вельми ексцентричний вигляд: у тужурках на голе тіло, з браслетами, кільцями і коралями, з доглянутими нігтями, з довгими георгіївськими стрічками на маленьких капелюшках-“пиріжках” і зі “звірячими мармизами”…
І коли в липні більшовики зробили в Петербурзі першу спробу повстання, мирні мешканці стали мріяти про те, аби забарикадуватися від Великоросії. З кожним днем Київ ставав усе велелюднішим — з Петербурга й Москви втікали налякані “буржуї”…
Революція захопила й мене, дванадцятирічного хлопчика, та й не могла не захопити: це був якийсь суцільний масовий психоз. Вино “свободи” вдарило і в міцніші голови, ніж моя; тож і не дивина, що і я вимагав якихось особливих, небачених і нечуваних “свобод”. Однією з таких вимог була — повна “автономність” нашої гімназії: відтепер усім — і батькам, і вчителям — втручатися в наше життя і в наше навчання зась. Склавши текст відозви і зібравши близько 200 підписів гімназистів, я призначив мітинг в актовій залі гімназії.
Для мене цей мітинг закінчився трагікомічно.
Перед величезною юрбою гімназистів я в сильно піднесеному тоні прочитав свою пишномовну заяву, в якій не бракувало модних мітингових революційних слівець.
Все тривало урочисто, добре, плинно, аж поки я не дійшов до заключної фрази: “Ми, нижчепідписані, вимагаємо…” Слова “нижчепідписані” я ніяк не міг вимовити: язик не слухався мене і промовляв — “ми нижчепідсип”, “ми нижчепід”, “ми нижче…”
Мої нерви не витримали. Спіткнувшись ще кілька разів на цьому сакраментальному слові, я, розридавшись, впав на підлогу. Врятував становище, якщо його тільки можна було врятувати — адже настрій мітингу було остаточно зіпсуто — мій брат Василь: вихопивши в мене з рук папірець, він легко впорався з цими завороженими “ми, нижчепідписані” і довів мітинг до кінця.
Приблизно тоді ж — чи набагато пізніше — я був і по-іншому покараний за надмірне захоплення різноманітними “свободами”.
Юрби солдатів полишали фронт, вешталися Києвом і, почуваючись панами становища, яким усе дозволено і які залишаться безкарними, користуючись цією безкарністю, пиячили й бешкетували, — що могла з ними вдіяти безсила Українська Центральна Рада?
Одного разу, коли я йшов із гімназії додому і думав про те, чим заповнити наступне число “Зарі” — мого гімназійного часопису, який видавав на користь класної бібліотеки і яким мав великий успіх у всій гімназії, — раптом натрапив на юрбу таких розгнузданих солдат, що накинулися на мене зі словами:
— Чого ж це ти, буржуйське щеня, все ще носиш прокляті царські знаки?
Самі вони давно вже зняли всі “царські знаки”, і попервах їхня “безпогонність” справляла моторошне враження руйнування форми, руйнування порядку. Спершу я не міг зрозуміти, в чому річ — жодних “царських знаків” у мене не було, — але їхні руки потяглися до мого форменого гімназійного кашкета, прикрашеного срібними схрещеними дубовими листками:
— Знімай мерщій царські знаки, поки не зробили з тебе котлету! Знімай, по-доброму тобі кажуть, це ніколашкіне брязкальце!
Я був хворобливо-самолюбним і не лише не виконав брутального наказу, а й нагрубіянив їм. Тоді вони гуртом накинулися на мене і стали бити; я, наче вовченя, відгризався й відбивався від них, але все ж був жорстоко, до крові побитий.
Ця подія значно остудила мій “революційний запал”, та й самі події стали розгортатися так, що не могли “поглибити” мою революційність. І мірою “поглиблення революції” в мені зростали гіркота й розчарування — життя ставало все менш радісним і гарним, усе важчим, скрутнішим, сповненим втрат і вічної, безнастанної тривоги, вічної, непроминущої небезпеки. Життя полишала будь-яка романтика, будь-яка ніжність, брутально затоптувана, жорсткість і жорстокість проявлялись у всій своїй гостроті та силі й тисли на повноту життя; але те саме скрутне життя гартувало душу й тіло, загострювало непохитність волі до боротьби, виховувало впертість, вигадливість, незламну енергію, залізну самодисципліну.
Почалися довгі й довгі місяці та роки безперервних кошмарів… Що лише не пережив, як тільки не страждав прекрасний, гордий, древній Київ — краса і “матір городів руських” — за ці роки вісімнадцятиразової зміни влади! Його громили важкими снарядами, в ньому випалювалися цілі квартали, в ньому лилася кров — кров, кров, кров ручаями, кров потоками… Від більшовицьких, петлюрівських, “зелених” і просто розбійницьких нападів мешканці ховались у підвали і там, тремтячи від кожного вибуху снаряда й ще більше в його очікуванні, відсиджувалися цілими днями. Багато хто не витримував цих пекельних тортур, цього обтяжливого очікування — ось-ось вибухне снаряд, зруйнує будинок і завалиться підвал! — і божеволіли.
Люта анархія петлюрівців, маскарадні “гайдамаки”, більшовицькі грабунки, обшуки, арешти й розстріли… здавалося, цьому не буде кінця-краю, здавалося, смерть і лише смерть — брутальна, жахлива, нещадна — одна панує у підвладному їй місті й усій підвладній їй країні.
Тривожне очікування більшовиків і більшовицьких жахіть почалося одразу ж після великоросійської жовтневої революції 1917 року — заворушилися місцеві більшовики і пророчили класову війну і “смерть буржуям”. У цьому тривожному очікуванні, що чергувалося зі слабкою надією на те, що нас омине ця кривава чаша, випита Петербургом і Москвою, минули листопад і грудень.
На Різдво більшовики захопили Київ**— легко, без великих зусиль: злякана Центральна Рада майже не намагалась опиратися; члени уряду більше піклувалися про особисту безпеку, ніж про державу, і поспішали завчасно сховатися від серпа й молота, яким невідомі були милосердя й жалощі…
Невеличка купка більшовиків увійшла в місто, — і життя в Києві перервалося: мешканці боялися виходити на вулицю — та й увечері виходити заборонялося — і тремтіли у своїх квартирах, щохвилини очікуючи приходу червоноармійців зі страшним — смертний вирок! — ордером від ЧК на обшук і на арешт або без будь-якого ордера — із самовільним “обшуком”-грабунком.
Більшовицьке панування тривало недовго — йому на зміну прийшли німці***. Дивним шелестом раптом прокотилося містом:
“Німці йдуть… Німці входять у Київ.. Увійшли”.
І відбулося щось незбагненно дивне: змучені двомісячними пекельними, принизливими тортурами очікування — ось-ось до тебе прийдуть і заберуть у тебе все, і найкоштовніше — життя, принижене до якогось сумирного рабства перед усемогутнім матросом і червоноармійцем, задушене населення Києва, що навіть не сміло вільно дихати, зустріло “визволителів” німців лютою, зачаєною тишею. Ще надто свіжими були враження від війни, ще не встигла зблякнути свідомість-відчуття, що німець — ворог, що вбив мільйони наших братів і мільйони їх тримає в найжорстокішому ворожому полоні. А тут іще російська ганьба, підписана у Брест-Литовську німцями та більшовиками, ганьба, що боляче поранила національне самолюбство і примусило гостро ненавидіти її винуватців…
І коли німці входили вночі до Києва, місто не змикало очей і здавалося вимерлим, — все поховалось, принишкло… Щось тривожно-зловісне було в сигналах німецьких сурем, що гостро свердлили нічну тишу і нагадували мисливські роги. Перегук цих сигнальних звуків долинав з різних кінців міста, і вслуховуватися в них було нестерпно, і подітися неможливо було нікуди від них: вони проникали крізь віконниці та стіни і кричали про те, що ввійшов “німець-переможець”…
_______________________
* Нинішній Майдан Незалежності.
** Насправді більшовики зайняли Київ значно пізніше Різдва — 26 січня (8 лютого за н. ст.) 1918 р.
*** Німецькі війська увійшли до Києва 1 березня 1918 р.
