Odesa Decolonization и Odesa Business Club минулого тижня представили другу подію проекту, присвяченого іміджу та місцю Одеси на карті незалежної України (про першу я вже писала тут ). І хоча форма спілкування була заявлена як дискусійна, насправді все відбулося в гостинних стінах готелю Бристоль (колишній «Червоний») дуже лагідно.
1. Як на мене спікери скоріш підтримували один одного, ніж дискутували. Залучені експерти(Євген Глібовицький, директор Інституту фронтиру, засновник експертної компанії pro.mova, член Несторівської групи, член наглядової ради Суспільного мовлення; Валерій Пекар, підприємець, громадський діяч, автор книг та статей, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ; Сергій Гуцалюк, керівник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, офіцер ЗСУ; Андрій Красножон, доктор історичних наук, ректор Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського та Олександр Середа, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського) за допомогою журналістки, письменниці, членкині Українського ПЕНу Зої Казанжи, та доброго янголу проєкту Олени Матвієвої обговорювали важливі аспекти сучасного іміджу Одеси – як відокремити образ сучасної Одеси (чи уявної Одеси, якою вона в ідеалі має бути) від «імперських наративів та численних токсичних нашарувань».
Що було у даному контексті дуже приємно, це саме дуже зважений, тактичний та обережний підхід учасників обговорення. Якщо коротко та узагальнюючи:
- міфи продукуються спонтанно
- міф можна подолати тільки іншим міфом
- альтернативний міф не можна винайти штучно
- він має виникнути також спонтанно, сам собою
- старий міф при тому нікуди не зникне, а стане історією та буде інкорпорований в новий міф
- міфотворці, як правило, сучасники міфу, який вони формують
- оскільки попередній міф створили письменники, то чекаємо на тих, хто створить нам новий (приємно, що мої думки поділяють розумні люди, я теж відчуваю себе розумною).
Тобто нам, якщо ми бажаємо змінити імідж Одеси, треба спиратися саме на сучасні доробки. До того ж, як зауважили дискутанти, деколонізація, дерусифікація та десоветизація – це різні процеси, і нам треба дуже чітко визначитися, саме проти чого ми зараз стоїмо. До речі до Російської тут була Османська імперія, але що залишалося незмінним, це роль регіону як житниці та транспортного хабу. То деколонізація (якщо саме про неї йдеться), це 1) в першу чергу звільнення від стереотипів; 2) позбавлення комплексу меншовартості. Деколонізоване місто – це також місто, позбавлене страху та вільне; бо якщо обирати між цивілізацією кордонів і цивілізацією доріг, то краще обирати цивілізацію доріг. А море – це взагалі не про кордони.
Одеса дуже довго була містом, якому дозволялося експлуатувати певні теми: гумор (Жванецький, Гуморина, КВН), кримінал (Беня Крик, Мішка Япончик, Сонька Золота ручка), екзотика (море, китобої, чайки у причалу), ностальгія (канікули, одеські родичі, рибочка, дитинство). Але Одеса складніша, жорсткіша, безщадніша і взагалі не про те – всі ці міфи, як я вже писала, розраховані на чужинців. До того ж, як влучно було зауважено, війна продукує свої власні міфи – про конотопських відьом, про жінку, яка збила ворожий дрон банкою консервованих огірків (кажуть, це насправді були помідори), про Привід Києва… До речі саме в той же ж день, коли була влаштована сесія, наші дівчата на сітках згадували, як, мовляв, класно було у перший рік війни, і конотопські відьми, і банка з огірками, і Чернобаївка… Та ладно, кажу, просто вся були на адреналіні, все здавалося яскравим, ось же вам сьогодні Джанкой який красивий… Та-а, кажуть, класно, але ж не конотопські відьми.
Ось так, мабуть і народжуються нові міфи.
Проєкт Odesa Decolonization реалізується ГО «Одеський діловий клуб» за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID Ukraine – USAID Україна (UCBI: Зміцнення громадської довіри в Україні).
2. Інша подія, що кореспондує з першою, відбулася наступного дня, тобто у п’ятницю. Це стратегічна сесія «Культурний розвиток Одеси (модератори Інна Терещенко, фасилітаторка, медіаторка, експертка з управління конфліктами; Ольга Захарова, медіаекспертка, директорка зі стратегічного маркетингу групи 1+1 media. Іван Ліптуга, директор Департаменту культури, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Одеської міської ради), яка зібрала неймовірну для Одеси кількість людей, так чи інакше пов’язаних з культурою. Головними темами для обговорення стали (цитую прес-реліз) : «Аналіз стану культури в Одесі. Проблеми, які заважають розвитку; способи їх подолання. Бачення розвитку культурної діяльності на наступні 10 років».
Виступаючий першим Іван Ліптуга окреслив те, що згідно з опитуванням в межах проєкту Odesa Decolonization* фокус-груп в декількох містах України, вважається міфами (як на мене, цей термін тут використається занадто вільно), пов’язаними з іміджом Одеси. На жаль, вони майже нічим не відрізняються від радянських наративів: Одеса – місто у моря (курорт, сезон, романтика, дитинство)**, бандитська Одеса та Молдаванка, Оперний театр, мультикультурне місто (це вже данина сучасності), Одеський дворик як мікрокосм; Жванецький та гумор… До того ж додається імідж Одеси як міста унікального (дуже хибна на мій погляд позиція, бо насправді звісно будь-яке місто унікальне, і цікаво було б, як зауважив хтось з присутніх, подивитися на риси, які об’єднують Одесу з іншими містами України). Додаймо сюди тезу про «відокремленість» Одеси (від чого, до речі? Це цікаво було б уточнити, звісно під час радянської влади Одеса була містом такої я би казала, кишенькової Європи, але зараз я б хотіла бачити Одесу не відокремленою, а барвистою частиною сучасної України). Дуже важко зрозуміти, чому навіть зараз, після трьох вже років активної фази війни та тридцяти років незалежності України, Одеса ще тягне за собою отой підстаркуватий імідж… Як мені в приватній бесіді зауважила співробітниця Одеського літмузею, імідж тримається, бо «людям це подобається». Але, судячи по моїй бульбашці в ФБ, цей імідж подобається завбільшки приїжджим та нащадкам колишніх одеситів, що давно вже перебувають за кордоном. Тут я ще додам в дужках, що відповідь звісно завжди залежить від запитання, мабуть, якщо опит був би сформульований трошки інакше, то й відповіді були б інші.
Адже час неможливо зупинити. І доказом тому – репліки учасників дискусії: треба дивитися вперед та думати про сучасність та майбутнє, а не спиратися на консервовані реліквії радянського часу. Майбутньому Одеси присвячено й створення в процесі сесії за участю всіх присутніх дорожньої мапи розвитку Одеси. Якою ми бажаємо бачити Одесу у наступні десять років? Авжеж відкритою, європейською, щирою, професійною… І – культурною: в ході сесії її учасник, художник згадав про печальну долю славнозвісної чаєрозважувальної фабрики, яка могла би стати блискучим артпростором, яких багато в європейських містах, і яка, знесена, стала лише майданчиком для чергової багатоповерхівки. І мені це дуже прикро. Хотілося б, щоб наше місто було таким, яким його зобразили учасники сесії в своїх малюнках (а наприкінці сесії кожен мав намалювати свою Одесу на великому аркуші паперу) – вільним, веселим, зеленим , екологічним та креативним.
Додам, що подій такого розмаху, і такого широкого погляду на майбутнє нашого міста на моїй пам’яті в Одесі ще не було. Організаторам уклін, бо все було чемно і коректно, ніхто не посварився, кава була гаряча, тістечка смачні, а пропоновані іміджі Одеси майбутнього надихають. Врешті решт це тільки початок дуже довгої роботи. Ще додам, що все закінчилося під час повітряної тривоги – і це теж ознака того, що культурний спротив – теж спротив. Десятирічний план розвитку міста на третій рік війни – це насправді круто! Хотілося б тільки, щоб «українська Одеса» на таких сесіях згадувалася не менше, ніж Одеса Жванецького та Утьосова, а сучасності приділялося не менше уваги, ніж спадщині. Хотілося б бачити Одесу містом міжнародних резиденцій, фестивалів та проєктів, виставок та арт-просторів; культура окупається не швидко, але згадаємо Монмарт та інші місця, які завдяки богемі отримали славу та привабливість для туристів: богема, креативні люди – це те, що формує обличчя міста…
- *Соціальне дослідження громадської думки щодо культурних потреб одеситів – лідерки групи Тетяна Кривошея та Вікторія Баласанян; Есе «Культурний та історичний міф Одеси» – лідери групи Олександр Бабич та Оксана Довгополова; Звіт з опитування стейкхолдерів – Лала Алескерова, Майя Дімерлі
- **В блозі я вже якось писала, що це шкідливий та ностальгічний наратив «загубленого радянського раю», який активно експлуатується російською пропагандою.
Проєкт “Підтримка реалізації Стратегії культурного розвитку Одеси” координується ГО “Пікселейтід Реалітіз” у партнерстві з Департаментом культури, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Одеської міської ради, фінансується ЄС в рамках проєкту EU4Culture.
3. В той же час, як в надійних стінах Одеської філармонії обговорювалася стратегія розвитку Одеси, Museum of Odesa Modern Art у співпраці з WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва відновив легендарний виставковий простір Ragtime2.0. «Довгий час після повномасштабного вторгнення Ragtime2.0 майже не використовувався.
Але зараз, нарешті, у його зали повертається мистецтво» – пишуть організатори. Відновився він як виставковий простір виставкою KVITEN – це, як сказано в релізі, «виставка актуального мистецтва від молодих українських митців, що допоки подорожує Україною в напрямку Європи. Після гранд-події у Києві під назвою BEREZEN, яка відбулась 30 березня на території простору живої культури “Кудрявка”, експозиція приїхала до Одеси». 17 живописців та скульпторів під електронну психоделічну музику представили свій живопис та скульптури. Згідно з тим же релізом, виставка маніфестує існування «молодої крові в мистецтві України, що продовжує шукати нові форми та нові вектори розвитку, попри деструктивні та пригнічуючі умови, в яких опинилося все наше суспільство. Війна – це відпровідна точка, від якої починається новий відлік в дискурсі авангарду, а саме – ставить запитання, що тепер для нового творця являє собою “авангард”?». Як ми бачимо, нове мистецтво, яке формується саме зараз, просто на наших очах, створює нові сенси та ставить нові питання; мандрівна виставка відкрита світу, і така її відкритість і навіть не прив’язаність до конкретної локації – ознака сучасності. Якщо це несвідомий діалог з двома сесіями, присвяченими культурі Одеси, то все одне діалог та рефлексія – але іншими засобами. «Поле бою» Владислава Бутенко, «WAR. Миколаїв» Анастасії Сіренко та інші потужні роботи були створені під час війни мабуть і є відповіддю на питання о призначенні мистецтва та культури взагалі – як рефлексії митця та суспільства, як клею, що скріпляє таких різних людей в єдиний народ.
4. В той же час на Дерибасівський відбулася чергова open air акція #ВоляНЕсмерть91 – Володимир Умма та Ярослав Войцеховській розклеїли нові постери, присвячені долі понад двохсот тисяч українських дітей, які зараз перебувають в російській федерації – «Привернути увагу світу і також українців є метою цієї акції ,адже ми як суспільство, нажаль звикли до війни і її жахів.
Тому важливо пам’ятати про кожного з наших полонених незважаючи на вік та стать» – пишуть митці. Цей проєкт, #ВоляНЕсмерть, про який я вже писала для Kyiv Daily, існує з самого початку війни і теж є новим феноменом, відповіддю на виклик, який всім нам кинула війна. Гадаю, після війни ані місто, ані пам’ять, ані міфи вже не будуть такими, як раніше… І це безумовно треба враховувати.
Текст: Марія Галіна
