Я находжуся в більш менш вигідному стані водночас дослідника і об’єкта дослідження. Бо велика війна в серці сучасної Європи це ситуація екстремальна, і психологія середньої цивільної людини, яка неочікувано опинилася посеред великої трагедії, це, як не цинічно, предмет дослідження. 

А психологія, звісно, змінюється. І справа тут не тільки  в тривалому стресі, не тільки короткому дофаминовому циклі, на який нас підсадила новинна стрічка, не тільки в виснаженості, втомі, не тільки у викиді адреналіну під час атак з повітря, не тільки в порушених циркадних ритмах, тощо… Все це, звісно, є. Є однак ще певні глибинні зсуви, які стосуються тонких шарів психіки (те, що увага, когнітивна сфера, сон та навіть харчові звички під час війни страждають – це я можу підтвердити, але це ще не все).

Справа тут саме в порушенні фундаменту, на якому стоїть юдео-християнська світобудова  (можна ще приплести сюди агору та римське право). Це віра в стабільність світу і в невідворотність кари.

Тут я не буду звертатися саме до римського права тощо (до речі, хто дивився серіал «Рим» то там наочно показане, що в Римі було трошки не теє з етикою в нашому сенсі). Але наш, я би сказала, пострадянський досвід побудований на двох міфологемах. Перша – не пострадянська, а суто радянська, це перемога Добра над Злом в Другій Світовій (Великій Вітчизняній, як вона була позначена в радянському міфі). Друга, як не смішно, це американські бойовики кінця 80-х початка 90-х, які масово прийшли на зміну радянськім ідеологічним конструкціям, але по суті несли той же мессидж – зло буде покаране, якщо не зараз, то в найближчій перспективі. Ці конструкції виявилися хибними – насправді покарання фашизму прийшлося чекати кілька років, і багато хто не дочекався. 

Але так або інакше – з нашої точки зору поняття справедливості і кари за злочин були тим, на що спиралася наша свідомість. І отой крах віри в справедливо влаштовану світобудову виявився дуже травматичним – російські злодії, які порушили на наших очах ВСІ десять заповідей, вочевидь заслуговували негайного покарання, хоча б у вигляді біблійної блискавки з неба (так, кара є, хоча й відтермінована, ось читаємо, того підірвали, того ліквідували, а ще того й того, але психіка цього не сприймає, вона насправді дуже уперта, вона вимагала – негайно!).    

Інша глибинна, не завжди відрефлектована травма – це реакція на занурення у хаос. Ти не можеш ані керувати своїм побутом (бо не знаєш, коли буде тривога та відбій, коли дадуть світло, тощо), ані планувати майбутнє. Звісно, ми живемо взагалі тільки під ілюзією такого контролю, але та ілюзія добре допомагає тримати кукуху.  Тут нам не залишили навіть ілюзії.

Все це потребує певної роботи зі свідомістю, простіше кажучи, психотерапії, але психотерапія – це те, на що не всі згодні, або можуть собі дозволити, особливо якщо це стосується певних прошарків соціуму – умовно кажучи «питомих громадян» певного віку. Тут треба сказати, що я власне себе відношу до отих питомих громадян, я не користуюся послугами спеціалістів. Так ось, тут і вступає в діло психотерапевтична функція культури  – та, яка  в мирні ситі часи сприймається елітою трохи зверхньо, бо вона ця галузь утилітарна, навіть сервільна, а справжні  митці вище за це. Так,  в ролі релаксанта або психотерапевта широкого профілю тут бере реванш саме мас-культура, бо вона, на це переважно й спрямована.

Суджу по себе, та по еволюції сприйняття культових витворів мас-культури.  

Саме перед Великою війною, бо я вже була певна, що її варто очікувати, бо певні ознаки на Москві вже були,  і треба було на щось спиратися, враховуючи майбутню катастрофу, я безліч разів, як маніяк, переглядала «Володаря перстнів» Джексона. Зрозуміло, чому. Світ Толкіна, як казав хтось з перших рецензентів, це «світ, який дозволяє приймати вірні рішення». То якщо від тебе навіть і не залежить напрямки, чи кине якась мохнонога істота кільце в Ородруїн, чи ні, то на певному рівні від тебе все ж таки щось залежить – ну там, ти можеш принаймні привернути увагу армій ворога, поки та істота видирається вгору.  

Але… Головні герої, які обрали вірний шлях, вціліли, хоча й поламані… І саме через вірні рішення майже всіх, за певним винятком, персонажів світ вцілів, чи не так? .. Але справа в тому, що насправді (якщо тут є якесь «насправді»), світобудова Середзем’я встояла й тому, що ті, чиї імена навіть не зафіксовані в Хроніках, загинули у Хельмовій паді, відстоюючи право на оті «вірні рішення». І в них таки є імена. Це, якщо на наших теренах, хазяїн розплідника рослин Борис Айзенберг. Це поет Максим Кривцов. Це письменник Олександр Закуренко, та безліч інших.  Якщо я когось не знаю, їх по іменам  знають родичі та близькі.  То, виходить, для мене, як для питомого представника масовій свідомості, «Володар Перстнів» на певному етапі не спрацював, бо подвиг та самопожертвування не завжди є заставою негайної та остаточної перемоги та торжества справедливості. 

То в гру вступає інший наратив. Світ «Ігри престолів» мабуть більш реалістичний навіть враховуючи драконів та білих ходоків (її я почала переглядати саме з лютого 2022 і до кінця року). Бо там за великим рахунком немає ключових акторів, від яких залежить ВСЕ – є ті, кого ота велика лотерея викине догори і в тому,  як повернеться сюжет, враховується не здатність  приймати вірні рішення, а просто випадковий збіг обставин. Наратив двигається у певному напрямку, так, вектор історії рухається, але штовхають її як хороші, так і «погані», причому останні навіть енергійніше. Ми всі бачили як мурахі тягнуть у комору велику здобич – на перший погляд рухи кожного з них хаотичні, але загалом колона рухається туди, куди треба. Звісно, там є умовно кажучи «дуже хороші», ми їх любимо, вони таки відіграли свою роль у великій битві… Джон Сноу і… Брієнна, мабуть. Звісно, Семвел Тарлі, мій улюблений персонаж. Чесний лицар Сір Давос. Може, Тіріон. Може, Джендрі. Але вони вціліли саме тому, що їм це дозволив сценарій. Повернись колесо фатуму трошки інакше, і їх би настигла доля Неда Старка. Або дівчинки Мормот, яка загинула у Великій Битві. Для тих, хто застав перший рік війни і чекав на швидкий катарсис,  це теж було певною психотерапією – бо тут наявно показане, що навіть якщо «хороші» кінець кінцем і перемагають, то ціна перемоги може бути величезною, і вірні рішення не завжди приводять до торжества справедливості – ось, подивіться хоча б на того ж Неда Старка.

Але «Гра престолів» відіграла свою роль, терапевтично пропонувавши масовій свідомості більш адекватну, хоча й болючу картину світу.  Далі  суспільне тіло, як це буває при тривалих випробуваннях на виснаження, розпалося на окремі кластери, і приватне знов почало домінувати над загальним (приватне може бути дуже високим і натхненним, але тим не менш суто індивідуальним). І ми з великих історичних картин, які пропонує нам мас-культура,  відповідно пересуваємося до більш приватних історій.

І тут виявляється, що, принаймні в моїй бульбашці кореспонденти кажуть, що так, детективи це велика втіха. Хтось дивиться «Війну Фойла» (я ще з 2014 року, бо вона дуже лягає на нашу ситуацію). Хтось переглядає всього Пуаро з Девідом Суше. Власне я перегодувалася «Війною Фойла», вона була великою підтримкою в 2014-м, то зараз занадто травматично близька до наявних обставин. А ось Агату Крісті перечитала і передивилася всю… Тут, оскільки я, як вже казала, є водночас і об’єкт і спостерігач, то може я спитаю сама себе – а чому саме дама Агата? 

До речі, коли англійцям кажеш, що ти прихильник Агати, вони дивляться на тебе трошки зверхньо, вона старомодна, є ж ось інтелектуальні хороші детективи про Оксфорд, з культурною грою, тощо… А любити Агату це моветон. Але її раз за разом екранізують, що показово.

Ну, якщо я вже спитала сама себе, то сама собі й відповім. Детективи Агати (а ще Дика Френсіса, а ще Еліс Пітерс) це класичні детективи. Класичні детективи побудовані на тому припущенні, що світ взагалі притомний а зло – це суто локальний феномен з обмеженими можливостями, перверзія. І зло як явище, і його носій кінець кінцем будуть покарані, світ повернеться у нормальний стан, бо норма існує, і, що важливо, існує таке поняття як справедливість і таке поняття, як закон, і це майже одне й те ж. «Справедливість, Іллайдж, це повне виконання всіх законів», каже робот-детектив Дениел Оліво в футуристичному детективі Айзека Азімова, а «несправедливий закон це термінологічне протиріччя». Тобто порушення світобудови звісно, трапляється, але взагалі світ тримається на нормі та справедливості, і це дуже важливо. Навіть злочин, який зазвичай мотивований суто матеріальними, зрозумілими чинниками, є маніфестацією норми (показово, що в класичних детективах майже ніколи не діють маніяки, але є злочинці, які імітують маніяків заради вигоди, тобто заради зрозумілих мотивів – як в «АВС murder»). 

Класичний детектив є маніфестація норми, апологія норми та гри по правилам. Тут я, мабуть згадаю майже шокуючий експеримент українсько-ізраїльського письменника Даніеля Клугера «Останній вихід Шейлока», де дія відбувається у «експериментальному» концтаборі під час Другої Світової, сам злочин з його прагматичними, цілком зрозумілими чинниками і його  розслідування, яке веде в’язень концтабору, колишній поліціянт, і його помічник, звісно, доктор, теж в’язень,  є єдиною маніфестацією норми у перверзивній ситуації коли на  всіх – і на вбивцю, і на розслідувача чекає одна газова піч – незалежно від провини або її відсутності (Клугер, до речі, автор розкішного «Яворівського циклу», готичних балад на підставі юдейської містики). В сучасному світі, де певні лідери на правила, умови та договори, тактично кажучи, начхали, детектив стверджує, що правила та суспільні домовленості таки так, існують…  Світобудова стоїть на християнських цінностях, «не убий» – одна з них, «не вкради» – ще одна; порушення їх – це не просто злочин, це гріх, і так воно й сприймається. Кара за порушення невідворотна. Злодій буде знайдений та осуджений.

Звісно, нічого нового я тут не кажу, про це вже фоліанти написані, але ось про ту психотерапевтичну роль, яку роль детективи грають у сучасній війні, мабуть, ні. А вони грають, з чого би я тоді читала і перечитувала весь масив, хоча відмінно пам’ятаю, де хто вбивця. 

Чому детектив саме англійський? Бо власне «англійськість», позбавлена демонстративності, навіть трохи нудна (understatement, stiff upper lip, ритуальні розмови про погоду, все таке),  побудована на понятті норми, на певних умовностях, яких варто дотримуватися, соціальних рамках. Навіть класова стратифікація – це певні жорсткі рамки, які задають координати умовного детективного світу, ну, якщо є стовпи спільноти і вони тримаються, то і світ стоїть непохитно (тут ми повернемося хоч-не-хоч до Толкіна, бо якщо ти вищий ельф, ти вищий ельф, я якщо ти гобіт, то тобі ніколи не бувати вищим ельфом, як не голи п’ятки (може, Фродо та Гімлі таки перетворилися на вищих ельфів там, на Заході, але ніхто з вищих ельфів не виказав бажання перетворитися на гобітів та гномів, ну до людей сходили, що так то так, зафіксовано цілих два кейса)… Зізнаюся, що власне мені про сквайрів або англійське село читати цікавіше, ніж про богему.  До речі, саме тому у мене зараз не йдуть американські детективи з їх егалітарністю, зрощенням кримінального світу та просто світу,  нуворишами та танцюристками кабаре.

Це один аспект – це локальність локації (вибачте за тавтологію). Світ війни так або інакше, розкритий, розпашистий, роздертий, травмований  – воєнні звіти, розлучені родини, міжнародні відношення, руйновані будинки, розбиті електростанції, підірвані греблі…  тут панує хаос, непевненність, туман війни. Світ класичного детектива – затишний. Мало того, він стабільний. Обмежений родовим маєтком, приморським містечком, готелем, все це стоїть непохитно ка зна скільки років… Коло персонажів теж обмежено – ми вже знаємо всіх персонажів в лице, хтось з них, звісно, вбивця, але решта – нормальні, притомні люди зі своїми скелетами у шафі. Для свідомості, зануреної у тривожні новини, які оновлюються кожні п’ять хвилин це звісно релаксація і терапія. 

Так, ми вже з’ясували, що ані американський кримінальний роман з його розмитими етичними кордонами, ані французькі детективи, які скоріш соціальні нариси, ніж детективи, власне для мене зараз не працюють. Є однак певна гібридна структура, яка сприймається охоче – і це твори Ван Гюліка, голландця, що писав англійською детективні романи з життя  китайського чиновника епохи Тан, судді Ді. Біографія самого Ван Гюліка заслуговує окремого роману, але в масовій свідомості він залишився навіть не як автор монографії про секс у середньовічному Китаї, а саме як автор мас-культурної продукції (що свідчить про шалену життєздатність жанру, його спроможність посувати у бік всі інші досягнення автора).  Так ось, світ середньовічного Китаю, де відбуваються події, для нас безумовно екзотичний (чиновник носить на поясі окрім всього прилади для тортур),  але він, як і світ пост-вікторіанства, стабільний та жорстко структурований, мабуть навіть жорсткіше, умовності, поняття про подобне та неподобне, та побутові правила тут тримають суспільство нарівні із законом. 

Тут згадаємо ще один популярний напрямок – історичний детектив; серія романів Еліс Пітерс про брата Кадфаеля з одного боку свідчить про те, що довга та кровопролитна війна взагалі не новина на теренах Європи, з іншого – що навіть в таких умовах можна відшукати острівки стабільності,  «правильного» поводження, і, що важливо –  регламентованого побуту. Брат Кадфаель недарма монах бенедиктинського ордену; в умовах хаосу, принесеного війною, саме жорсткий розклад монастирського уставу тримає навколишній світ і забезпечує структуроване упорядкування, якого наша свідомість зараз так прагне.

Тут можна звернути увагу на ще одну рису, яка притаманна детективам – це серіальність, яка забезпечує впізнаваність героїв та середовища. Для мас-культури це приємний лайфхак, бо зустріч зі знайомими персонажами та локаціями не потребує додаткових зусиль для занурення в текст. Для нас – економія зусиль мозку, виснаженого тривалим стресом. 

Тут ще одно – як я розумію по свої’ бульбашці, багато хто в перший рік війни просто був не спроможний читати художню літературу навіть в такому, полегшеному її вигляді, бо не міг зосередитися настільки, щоб сприймати сюжет через друковане слово. Як не дивно, а може і не дивно, це в першу чергу стосується саме людей, які з тим словом працювали – оглядачі, літературні критики, тощо. Я зараз не про писателів, бо це психофізіологія, тут реакція на стрес у кожного своя, дехто замовкнув, дехто навпаки, знайшов у цьому власну терапію… А ось до читання поверталися поступово, і я би казала, обережно.

На цьому я мабуть зупинюсь, додам тільки, що передбачаю також популярність в масовій свідомості фентезі і ромфанта, жанрів суто психотерапевтичних за визначенням, котрі теж зневажає культурна еліта, і котрі спираються на своєрідні, але моделі «правильного світу». Складніше з науковою фантастикою – власне я, людина, яка займалася цим жанром дуже довго, зараз майже не спроможна читати те, що умовно зветься «твердою фантастикою», не знаю, як у інших, але я пов’язую це з відсутністю у масовій свідомості (ок, у моїй наявній свідомості, бо Кідрук, здається, таки популярний) чіткої візії майбутнього, будь якої зрозумілої перспективи. Хоча «Щоденники вбивцебота» дивилася з задоволенням – не в останню чергу через те, про що писала тут вище. Що ще втішає – це популярність фільму «Ти – космос». Що насторожує, що це, фактично, камерний постапокаліпсис.  

Марія Галіна