Девід Епштейн дослідив історії найкращих світових спортсменів, митців, винахідників та науковців і дійшов висновку: гнучкість та розмаїтий досвід — ключ до справжніх досягнень.
Такі спостереження підтверджено численними науковими й статистичними даними. Із цієї книжки ви дізнаєтеся, чому тривалі старанні тренування не завжди дають бажаний результат, тим часом як постійні поразки допоможуть побудувати ідеальну кар’єру. Позбудьтеся стереотипів, які роками нав’язувала система освіти, і навчіться здобувати універсальні знання та впроваджувати їх у будь-якій сфері.
Девід Епштейн — спеціаліст з медичних та наукових питань у спорті видань ProPublica й Sports Illustrated. Його статті відзначено нагородами Національної академії наук, інженерії та медицини і Спілки професійних журналістів, зокрема стаття Following the Trail of Broken Hearts про раптову смерть від зупинки серця у спортсменів була визнана Колумбійським університетом журналістики як одна з-поміж 100 найкращих за останні 100 років.
На Kyiv Daily уривок про біолога Пауля Ерліха, економіста Джуліана Саймона та їх суперечку про майбутнє Землі.
В ОМАНІ ВЛАСНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ
Ставку було зроблено, і вона стосувалася долі всього людства (317). На одному боці був стенфордський біолог Пауль Ерліх. У своїх свідченнях перед Конгресом, на The Tonight Show (20 разів), а також у своєму бестселері «Бомба популяції (The Population Bomb) Ерліх наполягав, що вже надто пізно намагатися завадити апокаліпсису через перенаселення. У лівому нижньому кутку обкладинки його книжки була картинка з ґнітом, який от-от догорить, і нагадуванням: «бомба продовжує відлік». За десять років брак ресурсів спричинить сотні мільйонів голодних смертей, застерігав Ерліх. Часопис New Republic сповістив увесь світ, що населення Землі вже перебільшило запас харчових ресурсів. «Голод почався», — оголосило видання. Це був холодний, сухий розрахунок: населення зростало в геометричній прогресії, харчі — не зростали. Ерліх був спеціалістом з метеликів, і одним з найдосвідченіших. Він чудово знав, що природа не церемониться з регулюванням популяцій тварин. Їхня кількість шалено зростала, вони перевершували доступні ресурси, а тоді гинули. «Біологу знайома форма кривої зростання популяції», — написав Ерліх (318).
У своїй книжці вчений програвав гіпотетичні сценарії, які втілювали «катастрофи, що точно відбудуться». В одному з них, у 1970-х роках, Сполучені Штати і Китай починають звинувачувати одне одного в масовому голоді, що закінчується ядерною війною. Це помірний сценарій. У найгіршому — всю планету охоплює голод. У містах почергово відбуваються повстання, і там запроваджують військовий стан. Радники американського президента з питань екології рекомендують впровадити політику однієї дитини і стерилізацію осіб з низьким IQ. Росія, Китай і Сполучені Штати втягуються в ядерну війну, через що дві третини Північної півкулі Землі стають непридатними для життя. Острівці людей продовжують існувати в Південній півкулі, але деградація навколишнього середовища швидко винищує людську расу. У «радісному» сценарії починається запровадження засобів контролю популяції. Папа оголошує, що католики повинні менше народжувати і дає благословення на аборти. Голод поширюється, країни ледве тримаються. До середини 1980-х років велика хвиля смертей закінчується і можна починати відновлювати сільськогосподарські угіддя. Цей радісний сценарій передбачає всього пів мільярда чи близько того смертей від голоду. «Я закликаю вас створити більш оптимістичний сценарій», — написав Ерліх, додавши, що він не враховуватиме тих, де з’являтимуться милосердні прибульці з посилками допомоги.
Економіст Джуліан Саймон прийняв виклик Ерліха щодо створення більш оптимістичної картинки. Кінець 1960-х років збігся з розквітом «зеленої революції» (319). Технології з інших секторів — техніки контролю водопостачання, схрещення видів насіння, стратегії управління, — увійшли в сільське господарство, і глобальна врожайність почала зростати. Саймон бачив, що інновації змінювали рівняння. Більша кількість людей насправді стане розв’язанням цієї проблеми, бо це означає більше хороших ідей і більше технологічних проривів. Отож Саймон запропонував закластися. Ерліх міг вибрати п’ять металів, які, за його очікуваннями, здорожчають разом із виснаженням ресурсів і виникненням хаосу протягом наступних десяти років. Матеріальними ставками була тисяча доларів США на суму п’яти металів Ерліха. Якщо за наступні десять років ціни опустяться, Ерліх муситиме виплатити Саймону різницю в ціні. Якщо ціни зростуть, різницю сплачуватиме Саймон. Відповідальність Ерліха закінчувалася на тисячі доларів США, тоді як ризик Саймона не мав обмежень. У 1980 році ставка стала офіційною.
У жовтні 1990 року Саймон знайшов у своїй поштовій скриньці чек на 576,07 доларів США. Ерліх програв. Ціна кожного з металів знизилася. Технологічні зміни не лише підтримали популяцію, що зростала, але й завдяки їм продовольчі запаси на душу населення щороку збільшувалися на всіх континентах (320). Частка людей з недоїданням ще дуже далека від нуля, але вона ніколи не була така мала, як зараз. У 1960-х роках щороку від голоду помирали 50 із кожних 100 000 жителів світу; тепер ця цифра становить 0,5. Навіть без допомоги Папи зростання кількості населення у світі почало стрімко зменшуватися, що триває навіть сьогодні. Коли рівні дитячої смертності спали, а показники освіти (особливо серед жінок) і розвитку зросли, скоротилася народжуваність. Зі збільшенням загальної кількості населення людство потребуватиме більше інновацій, але темпи зростання зменшуються, і досить різко. ООН передбачає, що до кінця цього століття людська популяція сягне своєї верхівки — темпи зростання наближатимуться до нуля, — або вона навіть може піти на спад (321).
Передбачення Ерліха про голод були мало не казково похмурі. Він зробив їх саме тоді, коли розвиток технологій радикально змінював глобальні умови існування і саме перед тим, як темпи зростання населення почали своє тривале сповільнення. І все ж таки того самого року, коли Ерліх визнав свою поразку, він подвоїв ставку у своїй черговій книжці. Так, час трохи не збігався, але «тепер бомбу популяції запущено» (322). Попри постійні помилкові передбачення Ерліх здобув величезну кількість прихильників і продовжував отримувати престижні нагороди. Саймон став прапороносцем для вчених, які вважали, що Ерліх проігнорував принципи економіки, а також для всіх, хто сердився на безкінечний потік страшних пророцтв, які не справджувалися. Оті надмірні засоби контролю, які відстоює Ерліх, стверджували прибічники Саймона, придушать ті самі інновації, які вберегли людство від катастрофи. Обидва вони стали світилами у своїх відповідних сферах. І обидва помилялися.
Коли пізніше економісти вивчали ціни на метали у віконцях кожних десяти років у період між 1900—2008 роками, за які кількість населення у світі зросла в чотири рази, вони побачили, що Ерліх міг би виграти заклад 63% всього часу (323). Пастка ось у чому: ціни на сировину є поганим показником для наслідків впливу населення, особливо в межах одного десятиліття. Та змінна, яка, на переконання обох чоловіків, мала підтвердити їхні точки зору, насправді майже їх не стосувалася. Ціни на сировину зростали і спадали разом із циклами макроекономіки, і рецесія, яка припала на час закладу, саме тоді їх опускала. Ерліх і Саймон могли з таким самим успіхом підкинути монетку і обидва оголосити, що перемогли.
Обидва вони копали глибоко. Кожен із них заприсягнувся вірити в науку й безперечне верховенство фактів. І кожен продовжував не помічати цінностей ідей іншого. Ерліх помилявся про популяцію (і апокаліпсис), але мав рацію щодо аспектів деградації навколишнього середовища. Саймон мав рацію стосовно впливу людської винахідливості у сферах харчових і енергетичних ресурсів, але помилявся у своєму твердженні, що покращення якості повітря й води також підтримують його прогнози. Дивним чином ці покращення не відбулися природним шляхом унаслідок технологічних ініціатив і ринків, а, радше, були підтримані завдяки нормам, на впровадженні яких натиснули Ерліх та інші.
В ідеальному варіанті суперники в інтелектуальній сутичці «заточують аргументи одне одного так, що ті стають гострішими і кращими», написав єльський історик Пол Сабін. «З Паулем Ерліхом і Джуліаном Саймоном сталося навпаки». Поки кожен із них назбирував більше інформації на підтримку власної точки зору, обоє ставали категоричнішими, а недоліки в їхніх моделях світу — більш закостенілими.
Існує конкретний тип мислителів — ті, які чимдалі більше загрузають у своїй одній великій ідеї про те, як працює цей світ, навіть коли опиняються перед доказами протилежного, і ті, прогнози яких стають гіршими, а не кращими порівняно з тим, як вони накопичують інформацію для своєї ментальної картинки світу. Їх показують по телебаченню і в новинах, і ми дивимося, як вони повідомляють дедалі страшніші і страшніші передбачення, претендуючи на перемогу й на те, щоб на них звернули більше уваги дослідники.
Це почалося на зборах комітету Національної ради з досліджень, які стосувалися американо-радянських відносин. Новопризначеному психологу й політологу Філіпу Тетлоку було тридцять років — поза всякими сумнівами, він був наймолодшим членом комітету. Він напружено слухав, як інші учасники обговорювали радянські наміри й американську політику. Визнані експерти впевнено висловлювали авторитетні прогнози, і Тетлока вразив той факт, що вони часто відверто суперечили один одному і кожен із них не сприймав жодних контраргументів.
Тетлок вирішив перевірити ці експертні передбачення (324). У повному розпалі холодної війни він почав дослідження зі збирання коротко і довготермінових прогнозів 284 високоосвічених фахівців (більшість із них була докторами наук), які мали в середньому понад 12 років досвіду у своїх спеціальностях. Питання охоплювали теми міжнародної політики та економіки, і, щоб переконатися, що їхні передбачення були точні, ці експерти мали повідомити чітку ймовірність для майбутніх подій. Тетлок повинен був зібрати достатню кількість передбачень за достатній час, щоб могти відділити прояви успіху чи неуспіху від справжнього вміння. Цей проєкт тривав 20 років і охоплював 82 361 оцінку ймовірності майбутніх подій. Результати відтворили дуже підступний світ.
Середньостатистичний експерт був жахливим провидцем. Їхні сфери спеціалізації, роки досвіду, наукові ступені і навіть (у деяких) доступ до секретної інформації нічого їм не давали. Вони робили погані короткотермінові прогнози, погані довготермінові прогнози, і це стосувалося всіх сфер. Коли експерти стверджували, що якась подія в майбутньому була неможлива або майже неможлива, вона все одно відбувалася в 15% випадків. Коли вони були впевнені, що щось обов’язково має трапитися, нічого не траплялося в більш ніж чверті випадків. Варто згадати стосовно цього данську приказку, яка попереджає: «Складно робити припущення, особливо про майбутнє». Дилетанти, яких протиставили цим експертам, були не кращими провидцями, але вони бодай не так рішуче називали майбутні події або неможливими, або цілком вірогідними, припускаючись, відтак, менше смішних помилок, за які мусили потім відповідати, щодо чого експерти, взагалі, мали великий сумнів.
Багато хто з експертів ніколи не визнавав систематичних помилок у своїх судженнях, навіть коли про це свідчили очевидні результати. А в разі їхнього успіху їм уже здавалося, що вони завдяки своїй компетенції взяли бога за бороду. Зазнавши цілковитої поразки, вони завжди запевняли, що були зовсім близькими до мети, що вони, звісно, геть усе осягнули і лиш якби одна незначна річ відбулася інакше, вони б уцілили в десятку. Або, як у Ерліха, вони все зрозуміли правильно; просто час трохи не збігся. Перемоги були цілковиті, а поразки завжди відділяло те, що просто не пощастило. Експерти постійно залишалися непереможними, попри те що весь час програвали. «Часто проявляється дивна зворотна залежність, — підсумував Тетлок, — між тим, як добре оцінювали експерти хід експериментів, і тим, якими були результати» (325).
Більш детально можна прочитати у книзі: Девід Епштейн. Вміти все: чому універсальність перемагає спеціалізацію / Х.: Vivat, 2022, 400 ст.
