Два роки тому життя в місті не те щоб вирувало. Але культурний спротив вже почався – так, Український музичний театр імені В. Василька вже встиг відкритися виставою в укритті «Саша, винеси сміття!» (про це можна прочитати на Суспільному тут), причому певною мірою ця постанова була психотерапевтичною як для глядачів, так і для самих акторів, і це була Подія!!! І ознакою великої довіри до ЗСУ було те, що люди купували квітки за два тижні вперед! За цілих два тижні вперед, хто б міг подумати. Зараз ми замовляли квітки на «Даху Браху» та «Конотопську відьму» м’яко кажучи заздалегідь – і нічого.
Наприкінці червня 22 року в Києві в галереї Дукат відкрилася виставка Матвія Вайсберга «Дорожній щоденник» – і це було як би не сенсацією (детальніше про те, як змінювалося мистецтво протягом війни дивіться тут). Щодо Одеси, то тут ще в березні 2022 запрацював Open Air проєкт Володимира Умми «Воля не смерть!» (моє інтерв’ю з митцем дивиться тут), відтоді я слідкую за всім, що робить він та його друзі – а вони роблять дуже важливі речі, і тут справа не тільки в мистецтві. Тут справа в довкіллі.
Наразі відбулося кілька подій, в яких одеська бізнес-спільнота і культуртрегери об’єднали зусилля в пошуку нового іміджу і місця Одеси на мапі України (я докладніше писала про це тут). Зокрема, як на мене, важливо, що Одеса, на яку в радянські часи (і щиро кажучи навіть пострадянські) Москва дивилася як на смішну культурну провінцію, поступово перетворюється на культурний центр (а в Україні майже будь-яке місто це культурний центр, і це обнадіює, бо термін «провінція» і є от та сама ознака імперськості). Але тут є питання – яким чином місто має перетворюватися на культурний центр? Авжеж, музеї. Вони зараз працюють як виставкові зали, і це добре, бо мистецтво живе та рухається. Авжеж помітні культурні заходи, куди ходить «все місто» – наприклад розкішні музичні вечори в Ботанічному саду. Авжеж, інституції…
Але є щось не менш важливе – це вуличний простір, саме тут проекти по типу Open Air здатні як би то мовити, приручити жорстке вуличне середовище. Саме так воно й відбувається на Деволанівському узвозі.
З Вікіпедії:
Деволанівський узвіз — одна з вулиць Одеси, що пролягає дном Карантинної балки (район відомий як «Канава») в історичному центрі. Починається від Митної площі і закінчується перетином із вулицею Єврейською.
Через Деволанівський узвіз перекинуто три мости:
- Строганов міст, або Грецький, пролягає вулицею Грецькою
- Міст Коцебу, або Поліцейський, пролягає вулицею Буніна (колишня Поліцейська)
- Новіков міст, або Поштовий, пролягає вулицею Жуковського (колишня Поштова)
Сама Карантинна балка пролягала від Куликового поля до Митної площі, і через неї було перекинуто сім мостів. Згодом балку було розділено на два водотоки, таким чином утворилося два узвози. Лівий пролягав вздовж вулиці Польської, відповідно дістав назву Польський узвіз. Правий — вздовж Карантинної вулиці. На мапі 1812 року сучасний Деволанівський узвіз не має назви, позначений лише як Карантинна балка. Але вже у 1820 році він позначений як Карантинний узвіз, в честь вулиці вздовж якої він пролягає. Пізніше, у 1840 році, цю назву дістав інший узвіз, який поєднує Карантинну вулицю із Митною площею. Сучасний Деволанівський узвіз у 1840-х роках дістав назву Узвозу Новікова (1842 рік), пізніше вказується як Практичний (1846) в честь Практичної гавані Одеського порту, Сікардів узвіз (1848). У 1886 році узвіз дістав назву Лєвашовський, в честь Одеського градоначальника, генерал-майора, графа Володимира Лєвашова.
Із приходом більшовиків вулицю було перейменовано на узвіз Вакуленчука, на честь повстанця з панцернику «Князь Потьомкін-Таврійський», унтер-офіцера Чорноморського флоту Григорія Вакуленчука. Під цією назвою узвіз існував з 1927 по 1941 рік, після чого на коротку добу (1941–1948) було повернено назву Лєвашовський. З 1948 по 1995 роки узвіз знову носить назву Вакуленчука. У 1995 році узвіз названо в честь видатного інженера, забудовника Одеси, Франца де Волана.
Деволанівській узвіз (так, він для своїх «Канава» – якщо ти жив та тусувався саме тут, ти і є тру одесит, кажуть тру одесити) має всі підстави для того, щоб стати модною локацією. По-перше, він, щиро кажучи, доволі стрьомний. Бо там руйновані та нежилі будівлі і все таке, що зазвичай з цім пов’язане. Ну, молодь, звісно, тягнеться до стрьомних та мальовничих руїн, тож зграйки молоді там зазвичай збираються біля сходів.
По-друге, він таки мальовничий. Є такий тип красоти, яка притаманна розпаду та урбаністичному декадансу , ось всі ці іржаві арт-деко мости на тлі вечірнього неба, подих моря, в мирні часи ще гуркіт далекого порту. І не в останню чергу графіті (деякі класні, притому від відомих митців) – насправді Деволанівський узвіз це просто справжня галерея вуличного мистецтва. Можна туристів сюди водити (й водять – просунуті екскурсоводи. Бо це вам не «кримінальна Одеса», хоча може тут вона навіть кримінальніша за «кримінальну Одесу». Принаймні була колись).
По третє, це самий центр, причому центр не туристичний, а саме таке місце, яке потребує зробити з себе щось на кшталт Подолу або Кемден-лодж, з крамничками, ятками старожитностей, шуками, галереями, фудкортами, тощо (я взагалі за фудкорти, вони прикрашають життя).
Не дивно, що Oleksandr Reviakin з однодумцями саме тут створили неформальний арт-простір Garage Gallery (до речі прикрашений графіті Feldman Sisters), де вже пройшло декілька виставок та презентацій. Зокрема виставка «Інша зброя» Vadim Lugovtsov, показ робіт 5-го міжнародного онлайн фестивалю короткометражних фільмів «Діогенез 2024» та яскрава виставка Гліба Мардерос’янца (Харків). До речі Гліб був на моїй пам’яті єдиний, хто просто та доступно сказав, що ніякого месиджа, окрім того, що світ поринає в хаос, він у своїх роботах не транслює. Це принаймні чесно, бо у митців є зараз велика спокуса створи ти щось таке дуууже пафосне та концептуальне, і не всі здатні їй протистояти. Хороша виставка, до речі, раджу.
Гараж – бо він же насправді гараж – відкритий для всіх, хто побажає туди зазирнути. Це мабуть типово для сучасних артпросторів – на відміну від музеїв. Вони зазвичай дуже неформальні. І вони збирають біля себе людей як лінза збирає світло у фокус.
Не дивно також, що саме навколо Гаража, який виявився такою точкою збірки, концентрується художнє життя. Тут ми знов можемо подякувати того ж Володимира Умму, який переніс сюди частину свого проекту #ВоляНЕсмерть, причому, як він сам трошки здивовано помітив, ця open air локація сама собою якось зробилася присвяченою переважно жіночій творчості. Остання експозиція – виставка постерів дніпровської художниці Lora Zinych, з її пильним дослідженням жіночого та родинного (зокрема її мотанки-жінки являють собою втілені родові архетипи).
Але не тільки – так, ним нещодавно була утворена просто під мостом Коцебу виставка дизайнерських сукень «ВВВ – ВідданіВоєнноВесняні або ЗеленПЛАТТЯ24», яка «створена взимку в очікуванні і призиванні весни 2024 , в бажанні дивувати життям і пам’ятати що війна є, в легкості і складності любити…».
Коли сукні, що підвішені на дроти під іржавим мостом, поводять себе як вишукані мобілі, це принаймні дивно. А світ і існує для здивованих.
Взагалі все, що я тут писала, це про свободу. Про те, що ми самі створюємо свій осередок. Про те, що мистецтво дихає просто неба. І про те, що музеї – це класно, але ще класніше, коли мистецтво випліскується на вулиці. Бо це ознака здорового суспільства.
Про теорію розбитих вікон та про джентрифікацію всі ми знаємо. Деволанівській узвіз, убитий, щиро кажучи, хижими забудовниками, небайдужі люди роблять локацією, яка може стати в перспективі перлиною міста. Навіть фарбують сходи кожної весни. Тобто тут для цього є всі можливості, головне – не загламурити її, але судячи по обставинам, принаймні найближчим часом їй це не загрожує.
Текст: Марія Галіна
