Народився в Одесі. Закінчив Одеський політехнічний інститут, кандидат технічних наук. Завідував лабораторією в Українському НДІ верстатів та інструментів. Займався журналістикою, з 1995 р. жив та працював у Києві. У 2002-2007 роках. генеральний директор Видавничого дому «Автопрофі», головний редактор однойменної газети. Публікував вірші у журналі «Соти», збірнику «Вільне місто» («Вольный город», Одеса, 1991), антології «Звільнений Улісс» («Освобожденный Улисс» та ін. Учасник низки художніх виставок, остання – 2023 року у Музеї Західного та Східного мистецтва. Роботи представлені у приватних колекціях в Україні, Франції, Німеччині, Ізраїлі, США, Японії. Про художню діяльність, методи творчості та установи див. також тут.
Деяка частина цих розмов записується не в робочих кабінетах, а в неформальній обстановці — у кафе Пасажу, у пивбарі Hoppy Hog (вважайте це безкорисливим product placement), на Дерибасівській під сигнали тривоги. Але це інтерв’ю записувалося в неформальнішій обстановці з можливих, тихим теплим жовтневим вечором, в саду і за пляшкою доброго вина (до вина ми ще повернемося), а якщо над морем у цей час гучно збивали дрони, ну так це, що називається, просто додатковий антураж …
Є художники, які цілком відбулися, які не здобули системної освіти. Ти, наскільки я розумію, один із них. Як ти почуваєшся серед, так би мовити, професіоналів? Відсутність школи дає додаткові ступені свободи, чи навпаки, обмежує?
— Я взагалі не морочусь нині цим питанням, це по перше. По друге, я ж не знаю, як почуваються вони, то як я можу порівняти? Як там у Жванецького: «Я ніколи не буду жінкою. А цікаво ж, що вони відчувають»… Це, власне, пряма відповідь – як спитали, так і відповів. Але за цим криється окрема тема, а що є професіонал (Пілатовське – що є істина?), інакше кажучи – а які взагалі існують критерії професіоналізму? Спецвишкіл (освіта), спосіб заробітку, власне ставлення до цього заняття, щось ще … Шляхом заперечення кожного з перерахованих факторів, як необов’язкового, на безлічі прикладів я схильний вивести що професіонал це – добрий ремісник. Це – безоцінно. А оціночна категорія – що таке мистецтво? – це (див. вище), Пілатівське.
Але тобі ж доводиться опановувати техніку, прийоми. Шляхом мануалів чи шляхом спроб і помилок?
— Ну от, скажи, тобі треба освоювати техніку римування? Безумовно, є загальна досвідченість, надивленість, плюс якісь інтуїтивні штуки… Щось розглядував в оточуючих, ставив якісь запитання. Загалом я досить багато експериментую, і з матеріалами, і з технікою, якісь періоди минулого я, напевно, зараз і не повторитиму – фіг його знає, як я це зробив. Безумовно, є техніки, наприклад, офорт, з якими я не знайомий, це окреме вміння, або ось, акварель.
Ти працюєш як художник уже понад десять років?
— Понад двадцять.
То ти вже відбувся як художник. Тебе знають не тільки в Одесі, я чула, як про тебе добре озивалися у Києві. Може, тобі самому й незручно про себе говорити, про те, що в тебе є ім’я, ну я ж маю це якось вербалізувати для нашої розмови.
— Так, і водночас, знову – що означає, що відбувся? Популярність, продаваність, місце в якомусь табелі? Мені все ж таки здається, що це, насамперед, внутрішнє – за принципом, шакал виє, а караван йде. Інше, мирське, звичайно, є дозованим. Навіть коли тебе хвалять, ти ж розумієш, що дивишся – хто, і чи потрібна тобі така похвала. Ну а якщо про спроможність, яка не є заможність… Кожен іде своїм шляхом, від участі у групових виставках (чим не гребую і нині, якщо у пристойній компанії) до персональних, у невеликих галереях, у великих залах. Нині роботи поїздили Європою, низка різних виставок, регулярні виставки в Одесі, три за останні роки в нашому музеї Західного та Східного мистецтва на Пушкінській, груповухи в галереї Артодеса у Міськсаду. Періодично щось їздило Україною – Рівне, Чернігів, Херсон… Та й на реалізацію не можу поскаржитися, є коло постійних покупців, роботи живуть у багатьох країнах світу, від Японії до США, проїздом через Європу. Ось ти згадала похвалу з боку киян. Це теж виглядає двозначно – чому не львів’ян, харків’ян… Ти тим самим сама вибудовуєш опозицію «провінція-метрополія». То що за хрень така «Київ сказав»? Глядач, здатний тебе зрозуміти, як і читач, це штучний товар, у стадо не збивається. До того ж із Києвом, з якого я повернувся до Одеси 10 років тому, у мене зараз нічого не відбувається. Отак, прожив там до того років 18, й одразу – зник з очей. Це так влаштовано, що треба мигтіти, нагадувати про себе, але я до цього не схильний. Київ і так переповнений прагнучими, конкурентне середовище, близькість до влади… У той же час в Одесі я існую поза «групками», «купками», «союзами», сам по собі з вузьким колом «побратимів по нещастю». Велика проблема Одеси – майже повна відсутність великих облаштованих виставкових просторів, крім залів двох художніх музеїв. Ще одна проблема, це всеїдність, відсутність критики як такої, розцвіт продукції «на потребу».
Таке питання – війна якось вплинула на те, що ти робиш?
— Мабуть так. Скажімо так, за, умовно перший рік, до весни, до лютого-березня цього року, напрочуд було напрацьовано багато, напевно, більше ста робіт, значна частина з них – це просто графіка, папір, те, що можна було робити в домашніх умовах, поза майстернею. У майстерню якийсь час я не ходив, поки були блокпости, цей район був оточений, туди було складно потрапляти, не кажучи вже про те, що електрика була не завжди, а тим більше опалення. У той період я майстерню відвідував рідко, тому роботи були обмежені розмірами балкона, де я звив собі гніздо. Власне, фрагменти з цього напрацьованого були показані влітку в Одеському музеї Західного та Східного мистецтва. Водночас там були представлені й великі двометрові роботи 2022-2023 років.
А на тематиці робіт війна якось позначилася?
— Безперечно. При цьому мені, напевно, не близькі ось ці підходи плакатної спрямованості. Те, що мені вдавалося зробити, все одне несло відбитки війни, але все ж таки опосередковані, це могли бути пейзажі з воронками, зі слідами військових дій, якісь зруйновані будівлі… наші морські пейзажі, з думками про мінну небезпеку, яку несе наше добре море, перший балкер із зерном із Одеси, робота ППО, ось такі переосмислення. Вся ця тематика вирішувалась через таку напівабстракцію. Зрозуміло, що просто малювати те, що є предметом фотодокументалістики, абсолютно безглуздо, і потрібні інші рішення.
Але, як ти сам сказав, є не так фотодокументалістика, як символіка. Наприклад, у Сергія Божка є серія картин, присвячених війні, танець маленьких лебедів на тлі пластикових чорних мішків, награбована побутова техніка у поєднанні з кавунами херсонськими… Е інші потужні роботи у цьому напрямі. Скажімо, самі плакати, які виставляє у своєму проекті Володимир Умма. Але в тебе зовсім інший підхід, як я розумію.
— Мені здається, що так. Як я вже казав, концепція плаката мені не близька, хоча вона і зрозуміла, і доступна для широкого споживача. Це інший жанр. Плакат можна переказати як ілюстрований анекдот, або розшифровувати як визуальний ребус. У загальному випадку живопис не переказується, з цієї мови неможливий переклад.
Тобто, тобі здається, що непрямими візуальними засобами описувати війну так само ефективно, чи навіть ефективніше, ніж писати її навпростець?
— Що таке ефективно? Для кого щодо чого? Дивись, давай інакше. Мені ж не спущено замовлення писати агітпроп. Оскільки я це роблю, співвідносячи з тим, що в мене всередині, і тими засобами вислову, які мені притаманні, я йду цим шляхом. Вуличний плакат, так, передбачає скупість виразних засобів, текстову милицю, щоб усі правильно зрозуміли, і апелювання до інших органів чуття – він імперативний. Це як улюблене питання у поганих журналістів на вернісажі, а що ви хотіли сказати цією картиною. Так ось, стосовно плакату у них це питання не виникає. Якщо в картину, як правило, не тицяють пальцем, то плакат сам – перст вказівний.
Такий підхід до живопису співвідноситься з твоїми віршами – якщо взагалі співвідноситься?
— З мого погляду, з погляду людини, розділеної надвоє, на дві півкулі, вербальне і образне, назвемо їх так, вірші – заняття набагато складніше і відповідальніше, ніж писання картин. Починаючи від якихось формальних вимог… Як вони співвідносяться? Можливо, ці дві множини мають область перетину, і, пов’язана вона, напевно, з деталлю. Я намагаюся, що в тексті, що у зображенні, вводити оці правдиві деталі. Вони не завжди повинні бути предметними, це може бути натяк на деталь, але він повинен прочитуватись, і глядач розуміє, що це таке. Це, мабуть, плутане пояснення…
Ні, я розумію. Я ж бачила твої роботи та знаю твої вірші. До речі, у віршах ти теж часто звертався до візуальних образів, лише розшифровував їх через текст.
— Тобто, в тих текстах, де є елементи, умовно кажучи, пейзажу, начиння, обставини… Мені здається, що вони досить реалістичні якимись правдивими подробицями, відблиск від складини штори, запахи, відчуття твердості чи м’якості предмета, ось це… Це ж стосується звуків, погляду з незвичайного ракурсу на предмет. І ось цю довірчу правдивість у текстовому зображенні мені часом вдається переносити в невластиву цьому предмету ситуацію, якусь фантасмагорію. Подібний підхід можна зустріти і в моєму живописі. Ті ж багато разів записані кулі на Ланжероні поміщаються в інший простір – їх катають скарабеї, під ними сидить і розмірковує Мінотавр, на їхньому місці виростають яблука тощо. Знову ж таки, щось подібне можна спостерігати в серії робіт з морськими каменями, зібраними на узбережжі. Правильний камінь, що несе в собі форму, сам підказує образ, залишається його лише «проявити» для глядача, підкреслити фарбою, оформити – вмонтувати його в декоративний пласт або закріпити в раму, або залишити самодостатнім, додавши лише петлю для гвіздка на стіні.
Текстуально можна передати, скажімо, відчуття щільності чи м’якості предмета, шляхом звуку, шляхом стикування голосних та приголосних…
— Скоріш, ніж за допомогою живопису. Безперечно. Зрештою, це автор вибирає собі читача, вже самим способом свого говоріння, інтонацією, насиченістю мови.
Ти ж відвідував мабуть вже легендарну літературну студію Юрія Михайлика, і був учасником не менш легендарної поетичної антології «Вільне місто» (1993). Як ти вважаєш, літературні студії якось допомагають формуватись літератору? І якщо так, то як саме вона на тебе вплинула?
— З поправкою на час, через 30 років, і відсутність будь-якої категоричності у відповіді. У загальному випадку, у певному віці поету потрібне середовище одноплемінників, атмосфера суперництва та взаємної критики. Власне, це завдання й виконувало «коло» Ю. Михайлика. Після застійних 80-х, кухонних зборів, інтересантів із КДБ, неможливості публікуватися (що свербить у юному віці) тощо, студія була майданчиком зустрічей, знайомств, відбору, фітнесом поетичних м’язів… У якийсь період вона збирала найкраще, що було у місті на той момент. Стверджувати, що таке потрібно завжди і всім – було б необачно, трапляються інші приклади. У моїй долі вона, безумовно, залишила слід, і безглуздо гадати, як було б, якби її не було – було б інакше, але якось було б. А щодо самої збірки «Вільне місто», що зібрала близько двох десятків одеських авторів, – вона, хоч і не стала подією світового масштабу, але послужила трампліном для багатьох… 10 років тому, тобто, 20 років по тому ми залучили вже австралійського Ю. Михайлика до ідеї – зібрали і видали приблизно в тому ж авторському складі збірку «Дієслова теперішнього часу». Так що, ось якось ще дієсловимо потроху.
Знаю, я відмовилася там брати участь саме з тієї причини, що зрештою кожен іде своїм шляхом і повторити пройдене не завжди вдається. Вона, на мою думку, на відміну від першої, і не пролунала так голосно… Ну і таке питання – ти вже кілька років займаєшся портретною фотографією. Який зміст ти вкладаєш у це заняття?
— Так, кілька років, тридцять, приблизно. Займаюся то більше, то менше, у колі моїх занять це стоїть, напевно, на третьому місці після живопису та творчості. Під час мого керівництва у київських журналах була можливість зловжити службовим становищем і зібрати прийнятний набір техніки. Можна було знімати і для журнальних потреб, і в колі друзів, у мистецькому середовищі, переважно – репортажні портрети. Студійна зйомка мені не близька, хоча зараз у майстерні я створив собі мінімальні умови навіть для цього – світло, фон… Мені кажуть часом, що мої портрети впізнавані, про якийсь стиль, але я навряд чи готовий це сформулювати. Мене тішить, коли я помічаю свої роботи на аватарках у людей у фейсбуці чи у супроводі до їхніх публікацій. Не завжди згадується автор, але це таке загальне ставлення до фотографії як до чогось утилітарного. Заняття це вимагає часу, як будь-яке заняття, вимагає витрат і погано, вірніше майже ніяк не окупається – якщо говорити про друк, оформлення, виставку… Свого часу у Києві я робив кілька виставок фото, потішив самолюбство… Нині мені просто (звичка? ) подобається це заняття, додає розуміння людей, залишає по себе пам’ять. Вже настає час, коли можна зібрати окрему виставку портретів тих, хто пішов, на жаль. І так, часом звертаються зацікавлені громадяни щоб зробити портрет. Крім цього, мені цікаві вправи в галузі абстрактної фотографії, чому також можна присвятити окрему виставку.
Ще таке запитання – я його ще нікому не ставила, бо воно дещо інтимне, але ми з тобою давно знайомі… Як ти взагалі сприйняв початок війни? Ось ми всі Одесі, ми всі чули цей удар з моря, ці перші вибухи… Наскільки для тебе це було несподіванкою?
— Я помилявся.
Тобто ти думав, що її не буде?
— Так. Я думав, що це чергове нагнітання, елемент якоїсь там торгівлі. Ні, не припускав.
Ці два удари, о четвертій ранку, якщо чув, а ти, за ідеєю, мав, ти живеш на Фонтані, вони не були для тебе сигналом, що все почалося?
— Ну, швидше, ближче до п’ятої ранку, коли все це отримало підтвердження.
Тобто спочатку ти їх почув, потім поліз у телеграм.
— Телеграм – ні, він не був у мене в ходу, це з початком війни він для мене актуалізувався кількома місцевими каналами, та й так, моніторинг тривог. Щодо першого ранку, шоком би я це не назвав, але, безумовно, треба було якось зібратися з думками. Зранку у нас був дзвінок по роботі, що, мовляв, давайте, співробітники, по будинках, подивимося, що відбувається, прийматимемо якісь рішення, ходитимемо на роботу, не ходитимемо, взагалі, чого робити…
І що ви вийшли на роботу? Як завжди?
— Та ні, ми досить довго, з півроку працювали віддалено. Іноді з’являлися в офісі, так.
Тут, напевно, треба сказати, що твоя робота – це саме робота, а живопис та робота з художніми об’єктами для тебе скоріше хобі, ніж робота. Заробляєш іншим на життя.
— Ну, я б перевернув цю установку. Є просто необхідність заробляти на життя, а те, що після цього залишається…
ОК. Хочеш ще сказати про щось, що тобі важливо?
— Ось ти вже досить добре знайома із поточною культурною ситуацією в Одесі. Що в словесній галузі, що в образотворчій… Я не йду в бік музики, театру, гаразд. Ось це горезвісне питання провінційності – для тебе воно існує?
Знаєш, це цікаве питання, я його сама всім ставлю. Ось Одеса, вона завжди була закритим, самодостатнім і досить самовдоволеним містом, схильним до створювання кумирів – і із тих, хто поїхав, і яких знали всі, і із тих, хто залишився і про яких не знав ніхто, крім одеситів… Чи можна це вважати провінційністю?
— Почасти так.
Тобто, якщо вона почне – а вона вже, на мою думку, почала, – якось цікавитися великим світом навколо неї, це позбавляє провінційності?
— Ніііііі.
Тоді що таке провінційність?
— Це така, знаєш, подвійна гра. З такою завжди вибачальною інтонацією щодо власної неповноцінності та ущербності з одного боку, і зневагою до того, що робиться зовні – з іншого.
Добре, а звідки вона береться ота інтонація?
— З неповноцінності та ущербності.
Тобто ця неповноцінність справді є?
— Розумієш, це ж не суто одеська властивість. Це скоріше властивість певного кола.
Щось я не помітила нічого схожого у Львові чи Івано-Франківську. Дивись, є Львів. Ми його любимо, ми там часто бували зі Штипелем. Як на мене, там немає отого відчуття провінційності. Україна взагалі є країна досить ризомізована. Немає такої дихотомії “столиця-провінція”, так? Хоч може зараз під час війни вона помітніша. Але чомусь саме Одеса почувається провінцією.
— Воно тягнеться історично з минулого радянського життя. Із цієї псевдо-опозиції. Це, з одного боку. З іншого боку, це поняття провінційності, про яке ми говоримо, воно ж усередині носія, а не географічне тавро.
А ти сам почуваєш себе провінційним?
— Взагалі, в іншій площині. Тобто про це просто не виникає думки.
Дійсно, тривалий час була така ситуація, коли Одеса була провінцією по відношенню до Москви. Вона через голову Києва орієнтувалася на Москву, дивилась у вічі цим москвичам, які приїжджали, такі всі поважні… Не лише літератури це стосувалося, це були режисери, актори, я не знаю… Одеські художники, до речі, були цілком самодостатні. Але будь-хто, хто приїжджав сюди з Москви, мав високий соціальний статус. І слава богу, що це закінчилося, бо це був неприємний, болючий, принизливий для Одеси шкідливий зв’язок. Ти не поет, якщо не публікувався в московських столичних журналах, так? Хто ти такий? Але зараз все змінюється, питання тільки – як саме змінюється.
— Дивись, тут же ж відразу дві складові. Є якісь публічні виміри – мовляв, що ти за художник, якщо тебе не продали на Сотбіс? Але сам ти можеш мати зовсім іншу думку про себе, і взагалі не морочитись цими питаннями. Тут, мабуть, головне не втручатися. Все прийде само собою. Головне, щоб не спускали жодних вказівок згори. Культура взагалі не потребує керівництва. Мінкульт взагалі незрозуміло навіщо потрібний. Це – нонсенс. Це радянський пережиток. Зрештою, всі ці культурні заклади повинні жити власним коштом і за рахунок своїх персональних спонсорів. Без участі держави.
Мабуть, Мінкульт потрібен, щоб гроші давати музеям…І все-таки, як нам зняти тавро провінційності з Одеси? Чи воно само собою потихеньку зникає?
— Воно ж, це тавро, насамперед у головах тих, що живуть тут. Я не знаю, як прочищати ці мізки.
Ну, може, це стосується нашого в основному покоління. А молодь взагалі не морочиться цими проблемами.
— Знов-таки, дивись, є два шари. Є люди, які щось роблять у цьому, малюють, пишуть і так далі. А є шар культуртрегерів, або, ще гірше, нерозбірливих активістів, які часто відгукуються на актуальну повістку, на поверхневу діяльність, що кидається в очі, на зовнішні подразники.
Буває, що художники і культуртрегери це одні й самі люди. Був, наприклад, Ройтбурд… А ті, кого ти називаєш активістами, це є й головні споживачі культури. Ну так, вони, не тільки споживачі, вони, скажімо так, її експлуататори, але вони не дають їй застоятись… Це певною мірою нормальний процес, це відбувається скрізь. А якщо, як ти кажеш, має бути якась розбірливість, то хто визначатиме, що добре, що погано? Значить, потрібна якась експертна спільнота. І тоді ми повертаємось до того ж мінкульту.
— Я цього не казав! Я говорив про те, що якщо відрізати «державні» гроші (а жодних державних грошей немає, є лише гроші платників податків, які примусово у них відбираються) від вкидання в цей каламутний бульйон і залишити лише приватні кошти, то це особиста справа власника, куди і на що він спрямовує ці гроші. Які тут експертні думки? Тобто може йому і треба з кимось порадитися, але жодний експертний орган тут просто не доречний. Людина як хоче, так і розпоряджається своєю кишенею.
Ну і, нарешті, останнє питання. Воно про твої, скажімо так, винні студії, оскільки я знаю тебе ще й як експерта в цій галузі. Чи є у нас якісь варті уваги локальні вина, чи ми все ще поступаємося традиційним виноробним регіонам?
— Я не беруся претендувати на звання знавця вітчизняного виноробства – серед моїх друзів є фанати цього напряму, але у нас з ними «естетичні розбіжності». Останні всеукраїнські винні форуми, премії, конкурси тощо збирають чи не до 60 виробників. Простий приклад: «конкурс» виробників за сортом «Одеський чорний», що провадився нещодавно, їх була сила-силенна.
Але треба все ж таки розділяти «гаражне», аматорське, малотиражне виробництво кількох сотень пляшок, без стійкої технології, відповідного обладнання, повторюваності, передбачуваності результату тощо, і це є нормальне промислове виробництво. Мода, що прийшла сюди із запізненням, на всякі «органічні», «натуральні», «біодинамічні» та ін. дурниці – суть маркетинг і спосіб просування того самого, «гаражного» недо-вина.
Повертаючись до питання. Відставивши убік «гаражні» екзерсиси, – я анітрохи не проти, нехай тренуються, накачують м’язи, аби у них було розуміння до чого йти і які уроки отримувати, – залишається вкрай невеликий лист, власне, промислових виробників. Частина з них працює в категорії масового (бо культура споживання слабка, споживач невибагливий – це предмет окремої розмови) 100-гривневого вина, що автоматично визначає його якість та оцінку. Ці взагалі не беруться до уваги. Залишаються лічені імена.
Підвали Трубецьких загинули і навряд чи відновляться в найближчому майбутньому. Найкраще, як на мене, було рідкісне сьогодні Аліготе – «Перлина Степу».
“Шабо”, “Колоніст” покращуються, хоч і не так швидко, але у своєму масовому сегменті до 300 гривень представляють ординарні, нічим не примітні вина, а у своїх топових зразках приходять до цінника, який передбачає конкуренцію на полиці зовсім з іншими, куди найбільш переконливими зразками закордонного виноробства. Тобто купувати їх можна лише з любові до мистецтва.
Закарпатське виноробство, наприклад, «Чизай», «Котнар», для мене зразок повного нерозуміння сортів, орієнтирів, відсутність цілепокладання, несмак. Слід розуміти, що це позиція вибагливого, дещо досвідченого споживача. У них і без мене знайдуться шанувальники.
Є ще п’ять-шість імен виробників середньої руки, що також не становлять для мене інтересу, а якщо я періодично і пробую щось від них, то лише для того, щоб у результаті зміцнитися в думці, що нехай виростають усі квіти, аби не вимагали державних дотацій та іншого протекціонізму – цьому я категоричний супротивник, у принципі. Я ж поки що спостерігаю за цим процесом, «сидячи на гарному пагорбі…».
І нарешті, я у всіх прошу назватись повним списком своїх регалій, але, напевно, до художників це не стосується. І все-таки, як би ти сам себе охарактеризував?
— Важке питання, з яким я періодично стикаюся, навіть просто при знайомстві – а чим ви займаєтеся? Перераховувати свої заняття довго і безглуздо, тому, залежно від співрозмовника та розуміння сфери його інтересів, вибудовується відповідь. Хотілося б бути людиною Відродження за доби тотального здичавіння. Говорити про себе, я – поет, чи я – художник, це як привласнити собі звання, це доречно у третій особі.
Розмовляла Марія Галіна, попередні розмови циклу тут.
Валерій Юхимов *** баран мычал не своим языком, и тряс бородой пегас, девушка-смерть, как театр ленком, давала в последний раз. падал скрипящий осиновый цап, сшибленный, под забор, скотная мать провожала бойца, и с нею весь скотный двор. и посылали за дроном дрон, и следом за вором вор, скотная мать нарожает 6 тонн, норму на весь мордор. перла дурная трава пырей, словно с зоны братва, комар наливался соком, хорей топал на месте, раз-два. они выращивали лишай, и пили прорвавшийся гной, и возвращалась в мешках мокша, в свой беспробудный ханой. учетчик чернил за тетрадью тетрадь, кропил страницы портвейн, из нор вытекала крысиная рать, Who’ll stop the rain? воды окрасились в киноварь, песьи мухи бьют скот, громом и градом, визжащая тварь, вытравлена в расход. *** Не своєю мовою баран гарчав трусив бородою пегас, дівчина-смерть, як ленком-театр давала в останній раз. падав скрипучий осиковий цап, звалений, наче звір, матір скотів проводжала бійця і з нею скотинячий двір. і висилали за дроном дрон, і вслід крадії йдуть. мати скотів народить шість тон, норму на мордорську путь. перла дурна трава пирій, наче з зони братва, комар наливався соком, хорей тупав на місці, раз-два. вони вирощували лишай й пили, що прорвався, бруд, і поверталася в мішках мокша у свій ханой-беспробуд. облічник за зошитом зошит чорнів, кропив сторінки портвейн, із нір витікала орда пацюків, Who’ll stop the rain? води покрасилися у кіновар, песячі мухи скот б’ють, громом та градом верещливу твар в розхід видають. Переклав Аркадій Штипель (2023)
