Економіка майбутнього

«Дієва економіка для важких часів»

Апокаліпсис можна спинити — принаймні економічний. Майбутнє може бути інакшим — із доступом до освіти, подоланням бідності, захистом мігрантів і вирішенням кліматичних проблем. У цьому переконані Абхіджіт Банерджі й Естер Дюфло. Вони з 2003 року досліджують, як урівноважувати економіку й боротися з бідністю, а 2019-го навіть отримали за це Нобелівську премію.

Науковці тверезо вивчають факти, спростовують міфи, скептично ставляться до чудодійних рецептів і описують, який вигляд матиме дієва економіка для важких часів. Чи правда, що імміграція негативно позначається на зарплатах місцевим? Що таке «китайський шок» і як він впливає на світову економіку? Що переважить на терезах штучного інтелекту: допомога людству чи зникнення багатьох професій і безробітність? Про це та інше ви довідаєтеся з книжки, яку радять почитати Білл Ґейтс, Дарон Аджемоґлу й Тома Пікетті.

Естер Дюфло, Абхіджіта Банерджі «Дієва економіка для важких часів» / Переклад: Роман Клочко, К.: Наш Формат, 2021, 416 ст.

Уривок

Чи торгівля того варта?

Дональд Трамп вирішив, що розв’язати проблеми з негативним впливом торгівлі зможуть мита. Він вітав торговельну війну. Вона почалася в перші місяці 2018 року із запровадженням нових мит на алюміній і сталь. Далі Трамп заявив про 50 мільярдів доларів від мит на китайські товари, а коли Китай відплатив йому тим самим, вимагав ще 100 мільярдів.

Ця заява спричинила обвал на фондовій біржі, але провідну ідею про те, що варто закрити свою економіку і, зокрема, захистити її від Китаю, поділяють багато американців із прихильників обох політичних партій.

А економісти аж підстрибували. Вони викликали привид «найгіршого мита в історії», закону Смута — Гоулі про мита, який 1930 року прискорив світову торговельну війну, запровадивши тарифи на 20 тисяч товарів, імпортованих у США. Закон Смута—Гоулі збігся в часі з початком Великої депресії, хоча навряд чи можна стверджувати, що саме він спричинив її, але точно забезпечив підвищенню мита погану репутацію.

Думка, що зростання торгівлі — це добре (для балансу), глибоко вкоренилася в кожному, хто вчився на економіста. У травні 1930 року близько тисячі економістів підписали лист до президента Гувера із закликом ветувати закон Смута—Гоулі. Проте є дещо, що економісти знають, але все ж воліють тримати при собі: сукупні доходи від торгівлі для такої великої економіки, як США, насправді кількісно дуже малі. Правду кажучи, якби США довелося відкотитися до повної автаркії й ні з ким не торгувати, країна збідніла б. Але не набагато.

Арно Костіно та його давній співавтор Андрес Родріґес-Клер спромоглися зіпсувати собі репутацію у спільноті фахівців із торгівлі, наголошуючи на цьому. У березні 2018-го вони вчасно опублікували нову статтю «Доходи США від торгівлі» (The US Gains from Trade), де перший абзац містив таке далекоглядне твердження:

З кожного витраченого у США долара близько 8 центів витрачається на імпорт.

Що якби ці товари залишилися по інший бік американського кордону — через стіну або якесь інше надмірне коригування політики? Скільки готові заплатити американські споживачі, щоб запобігти цим гіпотетичним змінам? Відповіддю на це питання є соціальні витрати через автаркію або зростання добробуту завдяки торгівлі.

Ця стаття спирається на напрямок досліджень, який вони розвивали кілька років — і разом, і спільно з іншими, — і на десятиліття досліджень у галузі торгівлі. Ключова ідея полягає в тому, що доходи від торгівлі залежать головним чином від двох чинників: від того, скільки ми імпортуємо, і від того, наскільки на імпорт впливає митний тариф, вартість перевезення та інші витрати міжнародної торгівлі. Коли ми нічого не імпортуємо, то те, що ми зведемо стіну і припинимо імпорт, поза сумнівом, не матиме значення. Навіть якщо ми імпортуватимемо багато товарів і припинимо це робити, а ціни на імпортні товари зростуть хоча б трохи, тому що привозити товар сюди стане трохи дорожче, це має означати, що в країні багато доступних замінників, а отже, цінність імпорту не аж така висока.

Розмір має значення

Костіно та Родріґес-Клер воліли вважати, що переваги від торгівлі становлять близько 2,5% ВВП. Це справді небагато. 2017 року економіка США зросла на 2,3%162, отже, для того щоб американська економіка навіки опинилась у повній автаркії, вистачить одного року пристойного зростання! Чи не помилилися вони у своїх розрахунках? Можна сперечатися з багатьма нюансами, але порядок величин має бути правильний. Простіше кажучи, попри відкритість до торгівлі частка імпорту в економіці США (8%) одна з найнижчих у світі. Отже, зиск від міжнародної торгівлі для США не надто великий. Бельгія, невелика відкрита економіка, має частку імпорту понад 30%, тож там торгівля важить значно більше.

Це не дивує. Американська економіка дуже велика й різноманітна, і тому спроможна виробляти більшу частину тих товарів, які споживає. Крім того, велику частку у споживанні становлять послуги (від банківської сфери до прибирання будинків), які зазвичай не є предметом міжнародної торгівлі (поки що). Навіть у споживанні промислових товарів значна частка належить місцевим послугам. Коли ми купуємо iPhone, зібраний у Китаї, то платимо й за американський дизайн, місцеву рекламу та маркетинг. Телефон продають у розкішних крамницях Apple, збудованих місцевими фірмами та укомплектованих місцевими любителями техніки.

Проте не слід захоплюватися прикладом США. Такі великі економіки, як США і Китай, мають навички та капітал, достатні для того, щоб виготовляти більшість речей із дуже високим рівнем ефективності в межах країни. Крім того, їхні внутрішні ринки достатньо великі, щоб поглинути продукцію багатьох фабрик у багатьох секторах, що працюють у належному масштабі. Не торгуючи, вони втратять відносно мало.

Міжнародна торгівля має більше значення для менших та бідніших країн, таких як країни Африки, Південно-Східної Азії або Південно-Східної Європи. Кваліфіковані працівники там у дефіциті, так само, як і капітал, тож з огляду на низькі доходи та невелику кількість населення, внутрішній попит на сталь чи автомобілі навряд чи буде достатній, щоб підтримувати виробництво на належному рівні. На жаль, саме ці країни стикаються з найбільшими перешкодами, коли хочуть стати гравцями на міжнародному ринку.

Але для більших країн, що розвиваються, таких як Індія, Китай, Нігерія або Індонезія, суттєвішу проблему становить внутрішня інтеграція. Багато країн, що розвиваються, страждають через неналагоджене внутрішнє сполучення. Майже мільярд людей у всьому світі живе як мінімум за милю від доріг із твердим покриттям (третина з них в Індії) і ще далі від залізниці. Іноді до цієї ситуації додається і внутрішня політика. У Китаї чудові дороги, але китайські провінції знаходять способи відбивати в місцевих фірм бажання завозити товари з інших частин країни. В Індії до запровадження уніфікованих податків на товари та послуги кожен штат мав повноваження встановлювати власні податкові ставки, і часто місцева влада діяла в інтересах місцевих виробників.

Мале — прекрасне?

А може, сама ідея порівняльної переваги переоцінена, і навіть невеликі країни можуть жити в автаркії? Або, якщо розвинути цю логіку ще далі, можливо, кожна громада може сама навчитися виробляти все, що їй потрібно?

Ця ідея має довгий і дещо ганебний родовід. Під час політики «великого стрибка» у Китаї керівник Мао серед іншого стверджував, що індустріалізація за бажання може відбутися в кожному селі, що сталь можна виплавляти у печі на задвірку. Цей проєкт жалюгідно провалився, але не раніше, ніж селяни переплавили свої каструлі, пательні та леміші, щоб задовольнити побажання керівника, а за цей час на закинутих полях погнив врожай. Багато оглядачів вважають, що це могло спричинити Великий китайський голод 1958‒1960 років, коли загинуло понад 30 мільйонів людей. Ідея самодостатніх сільських громад була головним елементом економічної філософії Ґанді. Його мрія про суспільство в домотканих одежах, що живе переважно із землі, мала тривалий вплив на індійську економічну політику після проголошення незалежності. Перед тим як 2002 року СОТ змусила Індію відмовитися від цього курсу, виробництво 799 товарів, від маринованих огірків до авторучок, фарб та багатьох предметів одягу, було зарезервоване для крихітних фірм, що могли утворюватися по селах.

Проблема, звичайно, в тому, що мале не означає прекрасне. Щоб фірми могли найняти працівників зі спеціальними навичками або використовувати високопродуктивні машини, їм потрібен мінімальний масштаб. На початку 1980-х років Абхіджітова мати Нірмала Банерджі, економістка з доволі лівими поглядами, обстежила маленькі фірми в Колкаті та за її межами і була вражена їхньою непродуктивністю. Пізніші дані підтвердили її висновки. В Індії малі підприємства вирізняються незначною продуктивністю.

Але фірми можуть бути великими, тільки якщо великим є ринок. Як писав Адам Сміт 1776 року: «Поділ праці обмежений розмірами ринку». Ось чому торгівля важлива. В ізольованих громадах не може бути продуктивних підприємств.

Національна інтеграція за допомогою залізниць справді мала трансформаційні наслідки в багатьох економіках. В Індії в період між 1853 та 1930 роками британська колоніальна адміністрація наглядала за будівництвом майже 68 тисяч кілометрів залізничних шляхів. До спорудження залізниць товари перевозили волами по ґрунтових шляхах, і могли провезти їх щонайбільше на 20 миль за день. Залізницями ці самі товари можна було перевезти майже на 400 миль за день, за значно меншу ціну та з меншим ризиком псування. Внутрішні регіони, практично відрізані від решти країни, тепер були сполучені між собою. Залізнична мережа різко знизила торговельні витрати. Витрати на транспортування на милю дороги у 2,5 раза вищі, ніж на транспортування залізницями. Місцевості із залізничним сполученням почали більше торгувати і стали багатшими; в округах із залізничною лінією вартість сільськогосподарської продукції знижувалася на 16% швидше порівняно з тими, де залізниць не було.

Приблизно в той самий час США являли собою велику країну, з’єднану широкою мережею залізниць. Попри те, що роль залізниць у розвитку економіки США суперечлива, нещодавні дослідження свідчать, що вартість сільськогосподарських угідь за відсутності залізниць була б на 64% нижча. Ціни на землю відображають прибутки, які фермери очікували отримати від кращого сполучення з іншими округами. І ці прибутки надходили великою мірою завдяки можливості спеціалізуватися на тому, що краще виходило в кожного регіону. Між 1890 та 1997 роками поглиблювалася спеціалізація сільського господарства на місцях. Фермери дедалі частіше обирали культуру, що ідеально підходила для кожного поля (завдяки клімату, ґрунту тощо), що сприяло великому зростанню загальної продуктивності сільського господарства та доходу.

Погана внутрішня інтеграція теж робить економіки незговірливими, знищуючи виграш від міжнародної торгівлі для звичайних людей або навіть перетворюючи його на втрати. Погані дороги відбивають у людей бажання братися за нову роботу в містах. В Індії ґрунтові дороги, що з’єднують села з магістралями, виявилися перешкодою для сільських мешканців, які не могли знайти роботу не в сільському господарстві за межами власних сіл. Поїздки вибоїстими дорогами настільки збільшують кінцеву ціну товарів, що споживачі у віддалених селах не отримують практично ніяких переваг від міжнародної торгівлі. У Нігерії та Ефіопії імпортні товари майже недоступні за ціною для віддалених поселень, якщо взагалі туди потрапляють. Погана транспортна мережа — і для ресурсів, і для готової продукції — руйнує цінові переваги дешевої робочої сили. Щоб відчути користь від міжнародної інтеграції, необхідно покращувати внутрішні зв’язки.

Не починайте торговельної війни

Приклади та аналізи, наведені в цьому розділі, взяті з найсучасніших досліджень, проведених найповажнішими економічними факультетами, проте може здатися, що ці головні висновки суперечать традиційній мудрості, що складалася десятиліттями. Хоча кожен студент-економіст вчить, що торгівля дає великий сукупний дохід і що кожен може стати багатшим, якщо вдасться перерозподілити цей дохід, три головні уроки з цього розділу не такі райдужні.

По-перше, доходи від міжнародної торгівлі для великої економіки на кшталт США незначні. По-друге, хоча ці доходи потенційно більші для менших і бідніших країн, це аж ніяк не чудодійний засіб. Так само, як ми побачили в розділі про міграцію, що відкриття кордонів недостатньо, щоб змусити всіх переїхати, усунення торговельних бар’єрів недостатньо, щоб гарантувати новим країнам доступ до бенкету. Оголошення торгівлі вільною — це не чудодійний засіб для розвитку (або навіть для торгівлі). По-третє, перерозподіл доходів від торгівлі виявився надзвичайно складною справою, і люди, які постраждали від негативного впливу торгівлі, значною мірою страждають від нього й досі.

Усе разом — обмін товарами, людьми, ідеями та культурами — зробило світ значно багатшим. Ті, кому пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час із правильними навичками або ідеями, стали заможними, іноді казково багатими, діставши вигоду від можливості використовувати свої особливі здібності у світовому масштабі. Для решти ж цей досвід був неоднозначним. Втраченим робочим місцям не знайшли заміни. Вищі доходи витрачаються на нові робочі місця — шеф-кухарів, садівників та нянь, — але торгівля створила і більш мінливий світ, де робота раптово зникає лише для того, щоб з’явитися десь за тисячу миль. Здобутки та поневіряння закінчилися дуже нерівномірним розподілом і тепер починають нам мститися; разом із міграцією вони визначають наш політичний дискурс.

То чи допоможуть протекціоністські митні тарифи? Ні. Відновлення мит не допоможе більшості американців. Причина проста: одним із наших головних аргументів було те, що ми маємо хвилюватися через трансформації. Багато з тих, хто втратив роботу через китайський шок, так і не відновили сили, бо в умовах незговірливої економіки це означало, що сектори або регіони вже не стануть на ноги, а ресурси не перемістяться до них.

Але закриття торгівлі з Китаєм, поза сумнівом, створить нову хвилю переміщень, і багато нових постраждалих з’явиться в округах, про які ми раніше й не чули, просто тому, що там все було добре. Серед 128 продуктів, на які Китай оголосив мита 22 березня та 2 квітня, переважала сільськогосподарська продукція: це «яблука, груші, свинина», а не програмне забезпечення. Американський експорт сільськогосподарської продукції неухильно зростав упродовж останніх кількох десятиліть (від 56 мільярдів доларів 1995 року до 140 мільярдів 2017-го). Сьогодні експортується п’ята частина американської сільгосппродукції. І найбільший її споживач — Східна Азія. Лише Китай купує 16% сільськогосподарського експорту США.

Тому першочерговим наслідком торговельної війни з Китаєм, ймовірніше за все, стане втрата робочих місць у сільському господарстві та галузях, які його підтримують. За оцінками міністерства сільського господарства США, 2016 року експорт сільськогосподарської продукції відповідав за понад мільйон робочих місць у США, майже три чверті з яких були в несільськогосподарському секторі. У п’яти штатах частка зайнятості в сільському господарстві найбільша — у Каліфорнії, Айові, Луїзіані, Алабамі та Флориді. З тих самих причин, з яких люди, які втратили роботу на виробництві в Пенсільванії, не можуть знайти іншу роботу біля дому, ці робочі місця в аграрній сфері неможливо буде замінити роботою в промисловості у цьому регіоні. А ми вже знаємо з цього та попереднього розділів, що сільськогосподарські робітники, так само як і промислові, іноді вирішують не переїздити. Алабама та Луїзіана в десятці найбідніших штатів у США, і торговельна війна зробить їх своїми жертвами.

Для США торговельна війна не стане кінцем світу, який ми знали. Можливо, вона збереже робочі місця у сфері виробництва сталі, але інші сфери, скоріше за все, зазнають нових значних збитків. Американська економіка буде в порядку, а сотні тисяч людей — ні.

Підтримайте нас, якщо вважаєте, що робота Дейли важлива для вас

Возможно вам также понравится

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.