Нарешті виловила Дмитра Тіщенка на каву. Він хоч і часто буває у Києві, але ж і має тут безліч справ. Дмитро — пристрасний сум’янин, який досі чомусь щось робить у рідному місті. Він знає його як свої п’ять пальців і вловлює там будь-які зміни. Врешті останню потужну зміну у Сумах відчули ми всі. Це сталося 24 лютого 2022 року, коли ті Суми і той схід України, якими ми їх знали усе своє життя, зникли безслідно.
Світ тоді перевернувся догори дриґом: усе, до чого давно призвичаївся, раптом перестало працювати, що вважалося природним і само собою зрозумілим — тепер розчинилося, наче і не було ніколи. Хтозна: чи не совєцький союз тоді зник нарешті із міста? Хай там як, але все, що відбувалося у місті опісля і зокрема те, як гідно стояли Суми, — це заслуга таких от людей, як Дмитро.
Для мене ця раптова зміна Сум стала несподіваною, для Дмитра — не так, щоб зовсім. Отож тепер за кавою ми просто говорили, що тепер відбувається на сході. Менше про майбутнє, а більше про теперішнє і трохи — про минуле. Ця розмова вийшла відверта і відчутно між «своїми». Не читайте, якщо вам не подобається.
Дізнавшись кілька місяців тому, що фраза «Суми — місто бидла» має автора, і це ти, у мене в голові перевернувся світ. Я була певна, що це випробуваний часом міський фольклор. Я готова була посперечатися з цього приводу з ким хочеш! Настільки ця фраза локанічно і вичерпно характеризує місто — складно сформулювати щось краще. «Суми — місто бидла» — це найправдивіша правда у світі!
— (сміється) Насправді тоді це була та іще витівка! Ідея проартикулювати цю думку на широкий загал не моя особиста — нас було троє-четверо людей, які взялися за це. Ми хотіли ошелешити містян, аби привернути увагу до вуличного вандалізму. То був 2013 рік, і у той час це була дійсно проблема: узяти б набережну біля Кристалу (тепер це сквер «Дружба» — М.Г.), де одного разу всі ліхтарі виявилися один за одним повалені. Звісно, є питання до їхньої якості, але ж був хтось, хто прийшов і ногою чи собою ті ліхтарі поклав. Тому тоді для мене не виникало суперечностей: у цьому місті забагато бидла.
До того ж, зважмо на тодішні реалії. Не тільки бидло на вулицях — мене тоді дратувала залученість справжнього бидла до місцевої влади і та вертикаль, яку вибудувала «партія регіонів». Люди без навичок і компетенцій отримали владу — і ось, що ми маємо. Так, і найсмішніше у цій історії те, що ми розмістили борди з цим написом по місту абсолютно безкоштовно, як передбачає Закон «Про рекламу» і Положення про соціальну рекламу. Місцева влада нам дала на це дозвіл. Це дивує більше, ніж саме повідомлення, яке ми хотіли донести.
Нема де правди діти, було трохи страшно таке затівати. Очевидно, що такий напис спричинив активну реакцію у суспільстві: “А хто це ви тут такі борзі, що таке заявляєте?” Ми натомість почали пояснювати нашу позицію. І це спрацювало: ти провокуєш, на тебе звертають увагу, ти говориш і тебе слухають. Ото була дискусія в місті… І зараз через десять років, дивлячись, де випливає цей мем, я навіть пишаюся, що тоді ми на це наважилися. Люди нарешті почали називати речі своїми іменами — з цього починається шлях до викорінення проблеми.
Звідки у тебе береться на все це запал? Бо нехай ця акція, але ж окрім цього ти причетний до купи проєктів: “Цукр”, Громадський фонд «Суми», Дворик на Кузнечній тощо. Звідки береться мотивація робити щось у місті?
— Я до цього прийшов, побувавши по обидві сторони барикад. Початково у школі я був ніким: ні на що не впливав, мав складні відносини з однокласниками. Так, у мене були проблеми зі здоров’ям, тому я рідко у школі з’являвся і не відчував себе частиною тієї спільноти. В університеті — геть протилежне. Там мені показали, що свої права треба виборювати, що просто так вони не даються. Саме тоді я познайомився з людьми, які почали студентську революцію на траві 2004 року. Мене все це дуже надихнуло, і я почав вигризати права для себе і людей поруч. Сама ця ідея драйвила тоді страшенно. Драйвить і зараз, просто тепер цей запал раціоналізувався, я не маю більше якихось романтичних уявлень.
Врешті революції роблять романтики. На Революцію Гідності я потрапив подібним чином, через романтичні поривання. Я бачив, що таке Європа, і я хотів за неї поборотися. Якби мені хтось тоді фахово пояснив з точки зору, я знаю, економічної інженерії чи ще чогось, що ні, це нереально, не витрачайте марне сил… Але ніхто тоді цього не пояснив. В Київ їхати, ночувати на Майдані — так, супер, класна ідея! Зараз я ні про що не шкодую, і якщо знов щось подібне станеться, то мої дії будуть зрозумілими. В принципі, ось маємо повномасштабну війну — а ми вже не геть зелені…
Тобто так: за цей час я побував у шкурі людини, яка ні на що не впливає, і людини, максимально залученої у життя спільноти. Тепер це щось третє. Я не знаю, де стався переломний момент, але я зрозумів, що не можна все і всіх узагальнювати. Набрався досвіду, напевно.
Скрізь є різні люди. Пригадую, як на різних навчаннях розповідали про трикутник «влада – бізнес – громадськість». Так, я тоді собі думав: у теорії воно виглядає красиво. Але ж, панове, це не працює, точок перетину між цими спільнотами — нуль. Крейзі активісти, бізнесюки і випадкові люди у владі — як далеко із ними заїдеш? Звісно, є і такі люди, але є й інші, які переймаються майбутнім міста і містян. Особливо ситуація змінилася після 24 лютого. Раніше Суми були тихеньким містечком, де можна було жити і нічим собі не перейматися. Звідтоді цей спокій зник (росіяни проходили повз місто, прямуючи на Київ, відбувалися вуличні бої. Остаточно їх викинули з Сумщини напочатку квітня 2022 — М.Г.), і люди, які цінували у місті тільки спокій, виїхали. Лишилися найбільш віддані, такі, що кожен має вагому причину, чому він зараз у Сумах. У місті, яке за економічними, соціальними прогнозами є, на перший погляд, абсолютно непривабливим, а місцями й безперспективним. Так само, як станом на 24 лютого 2022 року математично Україна програвала — але ж сталося інакше. А я як математик мав би вірити прогнозам. Тому і в Суми за аналогією можна повірити.
Як ти собі пояснюєш, хто такі сум’яни? Яке їхнє минуле, які теперішні потреби, куди рухається ця спільнота?
— Це питання. Проблема з сум’янами у тому, що ми не говоримо, хто ми такі. Не на рівні Кондратьєв–Харитоненки, а на рівні особистого досвіду і взаємодії у межах міста. Треба бути достатньо амбітним, щоб спровокувати дискусію з цього приводу, бо поки — абсолютний штиль.
Парадокс ще й у тому, що у нас розробляються стратегії розвитку міста чи його бренд, та ба, у це ніхто не вірить. А не вірять тому, що не відчувають, що зараз мова йде про них, про самих містян. Люди не асоціюють себе з містом. Є якийсь міф про козацькі Суми, але він не кожного тепер торкає: ну було таке колись, 300 років тому. Тепер же люди або розгублені, або відчувають сором, або прагнуть виїхати звідси. І оце останнє насправді для когось конкретно може бути хорошою ідеєю — якщо є кращі варіанти для самореалізції деінде.
А як ти дивишся на співжиття у місті людей з різним досвідом, різними культурними орієнтирами та цінностями, часом — дуже різними? Мені дуже важко уявити їх об’єднаними, хоча вони всі мають однакове право на це місто і всі відчувають рівну до нього причетність. Що з цим робити?
— Тут можна навести більш широкий приклад: від 24 лютого пів країни поїхало у західні області України. При тому, скільки було срачів і непорозумінь або навпаки — допомоги і підтримки, ключове те, що цей контакт між умовними східняками і жителями заходу відбувся. Я не можу впливати на те, як і про що сум’яни між собою будуть говорити, але я за те, щоб постійно створювати їм можливість комунікувати одне з одним. У мене серед знайомих є чимало російськомовних, і це питання часу: або людина зрозуміє необхідність перейти на українську, або ми просто розійдемося, бо виявиться, що в нас цінності не збігаються, і мова тут ні при чім. Я не надто втручаюся у мовні питання і до останнього не висловлювався, коли сталася історія з Феліксом (йдеться про виступ у Львові Фелікса Рєдьки — донедавна російськомовного стендап-коміка з Сум. Тоді він загостро висловився щодо переходу на українську, і як наслідок спричинив новий виток мовних срачів у соцмережах — М.Г.). Він провокатор — таким вже є, але його думка була про те, аби ми були терплячіші.
Фелікс — взагалі непевна фігура. Возив собі спокійнесенько в Україну росіян з виступами і наповнював ними прошарок розважальної культури в різних містах. Можливо б, ту нішу зайняли з часом українці, але ж росіянина привезти значно легше, ніж знайти українця.. До того ж, ти розумієш, що російськомовний на сході — це або агресивний представник вєлікой руской, який відтворює моделі поведінки, вбиті йому в голову росіянами. Або той, хто мімікрував під панівну групу совєцкіх граждан, бо так зручніше й вигідніше — моя хата скраю.. Тепер так прикро бачити, що ці люди досі визначають порядок денний на сході і презентують нас на заході у тому ж Львові. Певна річ, що тоді такі розумні мужі, як Андрухович і Бойченко, будуть писати свої прикрі есеї про східняків. Вони не бачать на сході України українців, майже так само як не бачать їх там росіяни, які хотіли загарбати ці ісконно рускіє зємлі…
Ой, гаразд, щось я розійшлася як квочка перед бурею, патякаю всякого і не до речі — менше з тим. Я за те, аби відчувати відповідальність за свої вчинки..
— А думаєш, Фелікс не відчуває? Врешті, він не один був такий на всю країну. Що там Зеленський із кварталом, шароварщиною і знеціненням всього українського — чи він відчуває відповідальність за все те?
Чого ж воно все таке сложне…
— Насправді я згоден з тобою. Я не категоричний у цьому конкретному питанні, як мінімум тому, що я досить тісно спілкуюся з Феліксом. Багато чого я можу розпитати в нього особисто із такого, що він не готовий з тих чи тих причин комунікувати назагал. Таке буває. Зараз я веду закритий телеграм-канал, у мене там 80 підписників. У ньому я пишу такі речі, які я не можу висловити публічно — там стільки, вибачте, х**ні… Таких речей, у яких я готовий зізнатися поки невеликій групі людей: щоб чітко усе пояснити, щоби сподіватися на розуміння. Але це якраз про усвідомлення того, що було у минулому, про переоцінку якихось вчинків, про перегляд переконань… Врешті, я хоч трохи знаний у місті і несу певну відповідальність як публічна особа. Чи матиму я довіру серед містян до себе-сьогоднішнього, якщо зізнаюся, які дивні речі чинив я-у-минулому?
Але ж хіба не чесність викликає довіру?
— Так, безперечно. Просто зараз я аж так не готовий. Але я на шляху до цього: через закриті телеграм-канали чи розмови у колі друзів. Те ж саме і з «Суми — місто бидла», я це теж переосмислюю. Всякого там було, коли враз усвідомлюєш, на який резонансний вчинок ти спромігся.
Гаразд, зійшлися на тому, що треба говорити, але про що саме? Який образ міста Суми вартувало би сформувати?
— Це найскладніша історія, і треба визнати, що ми тут на нульовому рівні, якщо не на мінус-першому. Повертаючись до затвердженої стратегії розвитку Сум: питання, що стосуються бачення міста не порушувалися. Як правило, дослідження контексту під час розробки подібних проєктів — це «ну ми поговорили з істориками». Тоді просиш доступу до таких документів, а його не надають.
Зрештою, мені здається, що певні наративи про місто мають формуватися у самих містян, аніж накинуті зверху. Зараз буде відкриття Дворику (Дворик на Кузнечній — простір, де відбуваються нетворкінги, концерти, лекції тощо — М.Г.), і чесно, мені не принципово, що саме там буде відбуватися. Головне — створити умови для взаємодії сум’ян між собою: говоріть, про що хочте і з ким хочте. Треба говорити, щоб зрозуміти, хто ми є зараз.
Була одна історія про Олену Довгополову, вона переїхала у Суми у 2014 році. Ми з нею познайомилися на нетворкінгу у 2017 році. А кілька років назад вирішили записати із нею подкаст. Вона сама архітекторка: подавала правки у генплан міста, брала участь у конкурсах на розробку якихось проєктів — словом, небайдужа людина. І в розмові вона якось кинула, що мовляв відкрила для себе місто щойно у 2017, коли прийшла нетворкінг і побачила людей, з якими їй було цікаво. Я її зупиняю: тобто що ти робила до того три роки у місті? Каже: сиділа у хаті, дизайнила щось, але не відчувала себе частиною цього міста ніяк. Для розуміння: на нетворкінгу ситуація, як правило, десь така: «Що ви тут робите?» — «Нічого, говорим» — «Про що?» — «Про що хочеш». І все. І це виявляється таким важливим у межах міста.
Текст: Марина Гордієнко
