Травень – місяць коли з життя пішли два українських поета, що певною мірою створили культурний бекграунд української поезії другої половини ХХ століття. Вони дуже різні, але мабуть саме ця їх несхожість примушує принаймні замислитися.
Минулого тижня організація Odesa Unesco City of Literature провела два поспіль заходи, присвячених Грицьку Чубаю. Один – разом з Одеським літературним музеєм, де донька поета, співачка та художниця Соломія Чубай, що опікується його культурною спадщиною, трохи розповіла про біографію свого батька та поділилася спогадами. Інший — в Мистецькій школі №1 ім. Еміля Гілельса, де до колаборації додався ще й Літературний клуб ППО.
На цьому закладі декілька одеських поетів прийняли участь в поетичному спектаклі, де режисерами та основними виконавцями віршів Чубая виступили молоді поети з угруповання «Оголені поети», показавши складну та напружену композицію з творів поета. Треба сказати, що спектакль був ретельно підготовлений, потребував кількох репетицій і взагалі вразив розмахом та щирістю, з якою молоді поети віддали свої голоси представнику покоління, чий голос відняла радянська влада.
Грицько Чубай — один з лідерів Львівського андеграунду 70-х, поет та перекладач, дисидент, всі книги якого вийшли посмертно, поліглот, котрий так і не отримав вищої освіти, організатор самвидавного часопису… Його біографія – це приклад зламаної долі людини, що могла би сформувати трохи інший канон української літератури кінця ХХ століття – якщо б їй дали голос вчасно, якщо б їй дали можливість принаймні жити та творити. Показово, що свої найсильніші твори Чубай написав дуже молодим, так, поема «Вертеп», твір європейського рівня, виник, коли автору не було й двадцяти – мало хто в його віці міг би похизуватися таким зрілим і складним твором. Взагалі та поетична спадщина, яку він залишив нам, і яку він створив дуже молодим, свідчить про неабиякий дар – як знати, во що би він розвився, складись його доля інакше. І те, що Одеса віддала пошану яскравому львівському таланту, дуже показово – бо насправді у Одеси і Львова, як я вважаю, більше спільного, ніж здається.
Тижнем пізніше в науковій бібліотеці ім. Грушевського відбувся вечір, присвячений іншій ключовій постаті післявоєнної поезії України радянських часів – Миколі Вінграновському.
Вечір був зроблений виключно силами молодих поетів літературного клубу ППО, які теж віддали свої голоси поету, якого презентували. Але ця презентація була, незважаючи на той самий принцип (поети читають поета) вибудована зовсім інакше. Так, водночас піднесено і формально, мабуть, могли презентувати поета сорок років тому; стиль презентації підкреслювали такі типові парадні планшетки, з яких читали свої вступні промови ведучі. І справді, я ніби поринула в минуле; від зауваження, що «Вінграновський писав та пише про любов» і що його поезія «росте з маминих пісень і запаху борщу» – і до ствердження, що показник визнання його творчості – це отримана з рук влади Держпремія. (Показово, що для читання учасники обрали переважно ранні і більш конвенційні вірші поета). Але якщо визнати, що перед нами своєрідний хепенінг, іронічний перформанс, покликаний показати, як засіб подачі матеріалу впливає на сприйняття поезії, і чи варто шкодувати за тим дискурсом, який ми втратили десятиріччя тому, то все стає на свої місця. Ну, й чого мені насправді не вистачило – це супроводжуючого виступи візуального ряду, бо Вінграновський залишив по себе багато саме кінематографічного матеріалу. Взагалі те, що одеська культурна спільнота звернулася до фігури поета – це добре. Ну і, до речі, семантика пахощів в поезії Вінграновського ще вимагає свого дослідника – бо там справді є чим займатися.
Так або інакше, важливо те, що така розмова почалася, і хотілося би, щоб вона продовжувалася.
Тобто два літературних заходи одеської поетичної спільноти презентували нам по черзі дві літературних долі, а фактично дві стратегії: з одного боку переслідування, зламана біографія, жодної поетичної книжки, виданої при житті; з іншого – десять поетичних збірок, повісті та романи, художні та документальні фільми. В чому тут різниця? Мабуть, в часі – десять років можуть стати у цьому ракурсі фатальними. Талант Вінграновського розцвів у Відлигу, коли на коротку історичну мить склалася сприятлива для творців ситуація, тобто на десять років раніше, ніж почав творити Чубай, і це мабуть, визначило все. Треба сказати, що сам Вінграновський прекрасно це розумів. Ось як він пише про це:
«Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа — реалізувати написане. Адже мене могли друкувати, запрошувати на вечори, а могли послати на Колиму чи в Магадан, як це з багатьма і трапилося. Відмінність тільки цьому. У 1960-ті ми себе реалізували, але це залежало від тодішньої політичної ситуації: Хрущов, потепління, можливість вільно дихнути. Але це дихання було лише зверху, бо врешті все залишалося так, як було. Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осмачки, Євгена Плужника та багатьох інших. Добре, що хоч третина з нас залишились у літературі».
Чубай входив в літературу разом з Лишегою та Романом Кісем, що, звісно, зовсім інша справа. Але ось ще факт з його біографії – він був знайомий також зі Стусом, а Стус народився лише на два роки пізніше за Вінграновського і теж починав літературну діяльність у 60-і… Але ж знов, які різні долі та біографії.
Марія Галіна
