12 червня в WEartMuseum / Одеський музей західного і східного мистецтва відкрився проєкт «Повітря пам’яті».
З релізу: «Це інсталяція, яка репрезентує мистецьке осмислення трагічного досвіду цієї війни. Авторство цього проєкту не розкривається не з міркувань безпеки або інтриги, а тому, що ця робота є покликанням і постає саме внутрішнім зобов’язанням. Це розмова про безпосередньо пережите й те, с чим тепер доведеться жити нам усім». Додам, що автор проєкту – діючий військовий.
На відкритті (куратор проекту: Юлія Томашевська-Гарачук, Кураторська група: Ольга Барановська, Аліна Прищепа, Світлана Григор’єва) говорилось про те, що «Повітря пам’яті» – це відверта спроба говорити про пам’ять і травму (ми в потоці часу, і час забирає все, це притаманний йому процес, але війна – це не просто потік, це потоп, повінь, і нам треба за щось триматися, і одна з таких рятівних веж – це згадка про хлопців, які загинули).
Інсталяція «Повітря пам’яті», частина більш масштабного проєкту, який передбачає низку заходів – це (знов з релізу) «художнє переосмислення пам’яті про загиблих побратимів в період з 2022 по 2024 роки» складається з кількох компонентів, кожен з котрих працює на сугестію. Спочатку відвідувачі потрапляють в темне приміщення, посеред якого розташований кубічний павільйон з одним входом – Locus. До входу, огинаючи Locus, веде «Закрій» – простір між двома стрічками, яким відвідувачі мають потрапити всередину куба. Закрій, є своєрідною підготовкою відвідувача до зустріччю з сакральним (фактично – пантеоном), відсікаючи людину від мунданного світу. Звісно, й сам автор, коментуючи свій проєкт через супроводжуючі матеріали, каже про символічне значення такого переходу – в цьому сенсі Закрій виступає аналогом Стіксу, або будь якої ріки, яка розділяє світ живих і світ мертвих.
Входячи в Locus відвідувач тім самім опиняється в світі Мертвих. Там, в невеликому приміщенні з білими стінами він зустрічає Абриси – червоні полотна, кожне з котрих написане під впливом особистості загиблого, або пов’язаних з ним речей (саме тому кураторами цей проєкт був означений як «дуже інтимний»), однак завдяки шокуючому, «вибуховому» червоному (фон або підсвічений зеленим, або так здається по контрасту) це також і момент загибелі, коли все, що втілювала особистість, розчиняється у просторі, змивається повінню…
88 таких полотен – це 88 побратимів художника, коли це усвідомлюєш, це справжній шок – і люди виходили з приміщення зі заплаканими червоними очима.
Кожен абрис підписаний датою загибелі побратима. Це саме та ситуація, коли дата загибелі інформативніша за ім’я – або будь які коментарі, оскільки вона сама собою є коментар, навантажений семантикою 10.02.23; 05.11.22; 20.06.22; 24.06.24… Це не анонімність, а просто інше означення сутності, наповнене додатковим ще контекстом – і в даному контексті зрозуміло, чому й автор проєкту обрав бути позбавленим імені.
Біле полотно з пустим підрамником на торцевій стіні камери, підсвічене міцним прожектором, проецирує тіні всіх, хто проходить або зупиняється поруч; глядач таким чином перетворюється на тінь, мару, частину експозиції, тимчасового візитера Нижнього Світу – червоні полотна фактурніші і матеріяльніші за нього…
Цей проєкт через його метафоричність і складність показує можливі нові шляхи роботи з пам’яттю. Як на мене, зараз перед українським мистецтвом стоїть задача уникнути прямого висловлювання там, де це стосується травматичного досвіду. Якщо працювати з такою травматичною і болючою як для на нації, так і для кожної окремої людини темою, як війна, то треба враховувати завжди існуючу небезпеку профанації. Справа в тому, що власне війна і пов’язана з нею травма за визначенням працюють потужніше за митця, варто тільки означити її. Це потребує від митця мінімум зусиль і відповідальності – ми всі бачили такі проєкти, і їх звісно буде все більше (як, додам, і текстів).. На першому етапі художнього опрацьовування теми війни це цілком природний процес, але з часом від митця потрібно щось більше, ніж безпосередній відгук. Заставити війну працювати саме як матеріал – серйозний, болючий і майже непід’ємний виклик, але без цього ніяк.
Марія Галіна
Наостанок – я попросила сказати кілька слів пані Оксану Довгополову, докторку філософських наук, кураторку платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво (партнер проєкту), професорку Київської Школи Економіки:
«Є таке визначення: в нас зараз найбільш документована війна. Навіть конференція була під такою назвою. Так, ми фокусуємся на фіксації точних імен, картинок, фактів, а тут проект підкресленого не-використання імен. Ми не знаємо імені автора, воно публічно не проговорюється, ми не знаємо імен 88 людей, побратимів автора, якім присвячений цей проєкт. Єдине, що ми знаємо про них – що вони загинули, і ми бачимо тільки дату смерті. І ось тут для мене дуже важливий вузол, дуже важливий гачок, який виводить нас в інший простір думання про пам’ять – не зафіксувати все, щоб не було забуте, а поділитися індивідуальним досвідом військового, який втрачає побратимів, і це його внутрішній досвід, йому не треба вішати таблички з іменами, тому що вони для нього існують як відбитки емоцій, горя, що він відчував, коли дізнавався про втрату свого побратима, деякі з котрих гинули просто на його очах. І це, як він підкреслює, не живопис, це візуальні об’єкти, які містять відбитки емоцій і відбитки речей. Це не просто абстрактна фантазія про емоцію – дуже важливо, що там є відбитки конкретних речей, які пов’язані з цими людьми, які були на той момент в просторі, де перебував автор, і ця матеріальність, заземленість, вкоріненість, конкретність цього досвіду передається в інший спосіб ніж більшість проєктів, які ми зараз спостерігаємо – і це внутрішній шлях. І ось слово шлях тут напевне найголовніше, бо це його шлях, він впускає нас в простір свого досвіду, ми входимо в закритий простір, який містить ці відбитки, цей простір не видний нам одразу, коли ми зайшли в приміщення розташування проєкту, і ми маємо пройти свій шлях, там є ця доріжка, з дивною назвою Закрій. Тобто і ти теж маєш пройти цей шлях, і ти йдеш, і ти знаходишся у цьому шліху, і ти доходиш до цього простору, до закритого простору досвіду іншої людини.
Цей проєкт ще має декілька рівнів, я думаю, його плюси в тому, що кожна людина зчитає своє і вийде зі своїм. Є рівень внутрішніх емоцій, переживань, досвіду автора, є метафоричний рівень з достатньо прозорим натяком на розп’яття, без Христа, без зображення розп’ятого, але це абсолютно чіткий абрис розп’ятого з написом «Чи ти там був?». І відповідь на це питання ми побачимо, коли ми повертаємось, коли виходимо з цього простору – «Бачу, що ти там був». І тут вже кожен з глядачів заходить з власної точки розуміння: хтось просто зчитує це як кинутий в обличчя вигук – що ти, той, хто прийшов сюди, нічого не розумієш. А коли ти повертаєшся і бачиш відповідь, ти ставиш собі інше питання – чи це не діалог автора з Богом, людини яка опинилася на війні з трансцендентним злом, і тут як раз власний досвід кожного глядача дасть йому можливість піти своїм власним шляхом інтерпретації, і це проєкт, який працює не в лоб, не прямолінійно. Він працює з емоціями, він дуже емоційний – ми це бачили на відкритті, тому що багато людей плакали, а тут нема ніяких жахів, тут нема нічого, що зазвичай тригерить, запускає наші власні емоції людей, які живуть в країні, що переживає широкомасштабну війну. Тут нема прямих, в лоб зображень, тут є відбитки емоцій, і для багатьох людей це працює значно більш сильно, ніж пряме зображення. Ми бачили, що люди реально входять в цій досвід, вони відгукуються… хтось, звісно, не відгукується, це абсолютно нормально, тому що мистецтво не може бути прочитане всіма однаково. Ось якось так, і це тільки про інсталяцію в музеї Західного та Східного Мистецтва, тому що проєкт включає декілька шарів і декілька локацій».
Партнери проєкту: Одеський музей Західного і Східного Мистецтва; Одеський муніципалоьний музей особистих колекцій імені О.В. Блещунова; Музей сучасного мистецтва Одеси; Галерея «Artodesa», Благодійний фонд «Тримай», платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво; Евент агентство 7:40.
