В грудні Лабораторія сучасного мистецтва «Мала Галерея Мистецького арсеналу» представила виставку «Одне з одним. Просторові діалоги. Dreamscape», другу виставку проєкту «Одне з одним. Просторові діалоги». Це — робота архітекторки Єлени Орап, дизайнерки Даші Подольцевої та композитора і саундартиста Олексія Шмурака.

…чи навіть коли вже накочує сон…*

Що означає кураторська робота за неможливості нічого спланувати? Як монтувати виставки та складати програми діяльності за постійних відключень і повітряних тривог? Якщо ти відвідувач, то як знайти галерею, в якій ти ніколи не бував, на холодному й темному знеструмленому Печерську? Як продовжувати робити те, що вмієш, і бачити в цьому сенс, коли все довкола — важке гнітюче видіння? І найважче від того, що знаєш — якраз-таки все це не сон.

Тож якою була виставка «Одне з одним. Просторові діалоги. Dreamscape» у Малій Галереї Мистецького арсеналу?

Серія виставок «Одне з одним. Просторові діалоги.» за кураторства Наташі Чичасової, Андрія Мирошниченка і Надії Червінської народилася з онлайн-архіву «Україна в огні». Вона є намаганням проговорити невидимі з першого погляду зв’язки між українськими художниками і художницями та їхніми практиками, обставинами, в яких вони творять, подіями, які на них впливають, та особистими історіями. Кожна виставка зазвичай базується на відеорозмові між двома митцями, яка згодом переходить у фізичну виставку, що стає діалогом їхніх творів.

У складносурядному циклі виставок «Одне з одним…» також є ще одне сформульоване кураторами граматичне правило. За сполучники сурядності між проєктами тут слугують окремі мистецькі роботи, які після однієї виставки залишаються в експозиції наступної, що зумовлює тяглий зв’язок між ними. Так, наприклад, Dreamscape залучив малюнок Тамари Турлюн “Спокійної ночі” — такий заколисувальний, ніби тобі ці слова ніжно шепоче на вухо мати. Прикметно, що у першій виставці циклу була й інша робота про сон — лайтбокс з назвою “Під другим деревом” авторства Тамари і її партнера Андрія Лящука. Це світловий об’єкт, що притлумлено мерехтить зеленим. Він відтворює той стан марення, коли можеш дозволити собі просто дрімати у спекотний день під деревом і дивитися на сонячне проміння крізь напівзаплющені очі та просвіти між листям. Ця робота — метафора всього нашого відносно мирного минулого існування, яке нині перетворилося на сон, недосяжний, напівзабутий, значною мірою міфологізований. Усі ми чекаємо перемоги як пробудження назад до цього життя, коли можна буде нарешті вимовити заповітне воннеґутівське “все було прекрасно і нічого ніде не боліло”.

Отже, Dreamscape став другою виставкою серії і багато в чому — особливою. По-перше, це гостьовий проєкт, який від початку задумувався під простір Малої Галереї. Графічна дизайнерка Даша Подольцева каже, що вони зі співавторами, архітекторкою Єленою Орап і композитором Олексієм Шмураком, тримали образ саме цих двох залів у голові, коли моделювали, якою може стати інсталяція. По-друге, Dreamscape був реалізований у рамках відкритого конкурсу (re)connection UA, який має на меті “відновлення зв’язків між митцями та їхніми аудиторіями, а також українців між собою”. Ця теза є дуже суголосною до ідеї «Одне з одним…», бо йдеться про прагнення зшити світ докупи, певним чином з’єднати людей та мистецтво — знову і попри все.

Крім того, Dreamscape постав довкола образу спальника як найменшої одиниці персонального комфортного простору і тієї речі, яка, на жаль, стала засобом виживання та щоденного вжитку багатьох українців і українок. Сон став більш ніж базовою потребою організму — він став вагомим щоденним ресурсом для боротьби. З цієї метафори зв’язно послідувала форма майбутньої інсталяції — здійнята і застигла хвиля. Її сколихнуті брижі огортають тебе зі всіх сторін, захищаючи від зовнішнього світу, поки ти намагаєшся відпочити. Це структура повторює плавну динаміку самих сновидінь. Автори прагнули перенести свою сноподібну уяву у певні фізичні матеріали таким чином, аби фантастична композиція органічно вписалася у реальність. І такий хід дійсно виявився затребуваним: відвідувачі розповідали, як їм спокійно тут, що це якийсь неможливий простір — сяючий, з музикою, з сенсами. Така собі срібна рятувальна термоковдра, що сповна виконує свої задачі, адже Dreamscape справді вдається оберігати сон як останній бастіон приватності.

До того ж враження про Dreamscape як про проєкт-сон доповнюється тим, що ти не знаєш, хто взагалі зможе завітати на виставку, хто зайде у двері наступним. Чимало друзів евакуювалися за кордон, аби мати змогу, зокрема, спати безпечніше (зумисне не кажу спокійніше, аж ніяк). Чимало знайомих тепер живуть не у своїх рідних містах. Багато хто продовжує равликами таскати свій дім на собі і шукати собі куточок. Багато хто човниками їздить додому в Україну на декілька тижнів і повертається назад до Європи або ж деінде. І всі ці хитромудрі й несталі маршрути переплітаються між собою, додається розладнаність часу і невпинний потік новин вперемішку з особистими повідомленнями, тож врешті все більше оприявнюється химерна логіка сну: знайомі обличчя у незрозумілих обставинах, загальне заціпеніння, якісь послідовності подій і вражень (чому саме такі?), купа зусиль, які можуть не призводити до жодного результату. Але аудіовізуальна інсталяція Dreamscape таки стала сонячним сплетінням, куди сходяться різні нервові імпульси. Адже на тлі надзвичайної національної згуртованості часом дуже глибоко відчуваєш самотність і індивідуальну незахищеність. Тому дуже важливо мати таке публічне місце, де можна побути у символічний безпеці та розмріяно подумати над запропонованими сенсами. 

Як зазначено в авторському тексті до проєкту, “ти не знаєш, що з тобою буде за місяць, за тиждень, а, можливо, і завтра”. Тотальна невизначеність і скорочення горизонту планування до наступної раптової повітряної тривоги помножуються на загальне виснаження і цілком зрозумілу розгубленість від втрати звичного світу. Коли добиратися до виставки — виклик, а потрапити на неї поміж сиренами та знеструмленнями — велике везіння. Відкриття ж без світла вже встигли стати новою нормою. Відвідувачі сприймають це з розумінням, позаяк ми всі живемо у реальності війни та регулярних обстрілів. Деякі навіть зауважували, що інсталяція виглядає чарівнішою якраз без яскравого галерейного світла — особливо у синіх сутінках близько четвертої. 

Раніше мені видавалася дивною стандартна для іноземних музеїв кнопка на сайті — “Plan your visit”. Завжди здавалося, що ж там такого планувати: є робочі години, є зали або проєкти, які ти хочеш відвідати, є декілька категорій квитків. Все доволі зручно та зрозуміло, і жодні обставини крім класичних вихідних у понеділок або державних свят не можуть стати на заваді відвідуванню того, що тебе зацікавило. Але як чого нас і вчить минулий рік, так це того, що ніщо не є даністю. Це не новина, втім зараз будь-який вихід у місто ускладнюється вельми обґрунтованими побоюваннями, а спроба потрапити на кіносеанс або лекцію наживо може впертися у скасування через раптові обставини на кшталт відключення світла. Тож культурне дозвілля, все ж можливе в тилу, неминуче зазнає диктату воєнної реальності. За всім, що все-таки відбувається, стоять зусилля людей, їхній час та ідеї. Кожен прихисток хтось створив, про кожне місце, яке є затишним, хтось подбав. І людям важливо мати такі локації, відмінні від надміру ускладненого побуту і холодних робочих місць. Локації, що запрошують до осмислення і співпереживання і надають змогу пережити свою внутрішню ситуацію у публічному просторі.

Для Dreamscape як для імерсивного проєкту було важливо берегти цей осередок світла і світити у зимовій вечірній темряві, пропонувати спокій та передусім — уникнути ретравматизації. Звісно, всі мають геть різний досвід. Так, дехто з відвідувачів зауважував, що металеві кульки над головою аж ніяк не асоціюються в них із легкими митями перед засинанням. Навпаки, наголошували, що металеві об’єкти над головою надто нагадують снаряди. Втім відразу ж продовжували, що для них це цікавий досвід — побути так близько до смерті, розгледіти своє стомлене обличчя у дзеркальному блиску кульки. Тож найтісніший контакт із твором мистецтва для глядача — дійсно інсталяція, в яку ти можеш зайти, всередині якої ти можеш опинитися. У такий спосіб все дуже просто відчути та зрозуміти, адже потрібно лише дослухатися до себе.

Так само з музикою — на відміну від складних візуальних образів або концептуальних об’єктів, що нерідко потребують підготовки та ерудиції, вона просто є. Вона звучить і проникає всюди, заповнюючи собою простір інсталяції. У цьому відмежованому від решти світу закуткові думки самі перетворюються на зорові асоціації та звукові спогади. Ти ніби розчиняєшся у переживанні, навколишнє середовище зникає і натомість згущується особистий сенсорний досвід. Так постає заявлений авторами звуковий ландшафт омріяного спокою. Для його створення саунд-артіст Олексій Шмурак оголосив відкритий набір звукових і музичних досвідів війни. Кожен фрагмент, що увійшов до скомпонованих ним чотирьох фінальних тематичних доріжок — “Сирени”, “Блюз”, “Ностальгія” і “Падіння лимонів” — має свою історію та значення. Всі вони глибоко особисті, в чомусь навіть потаємні, і надовго запам’ятовуються завдяки своїй неочікуваній еклектиці. Саме таке поєднання звуку та архітектурної структури зробило Dreamscape емоційно доступним для будь-кого, хто відчиняв двері Малої Галереї. 

Утім все ж таки протяжність сновидінь у часі та просторі нині геть інша, ніж раніше. Звісно, чималій кількості людей і без війни знайомі безсоння та інші розлади сну. Однак протягом останнього року сни мало не всього населення України повсякчасно переривають нічні кошмари, сирени, вибухи. Тут слід згадати львівський Центр міської історії, що з квітня почав збирати архів снів війни, до якого можуть долучитися всі охочі. Ініціатори цієї ідеї наголошують, що наші сьогоднішні персоналізовані свідчення у будь-якій формі стануть у пригоді дослідникам і дослідницям у майбутньому. І це правда, зважаючи на обставини, в яких усі ми спимо. Спати незручно, коли ти у промерзлому підвалі, на твердій підлозі коридору, у метро чи підземному паркінгу. Спати тривожно, коли переживаєш за безпеку близьких — тих, що поруч, і тих, хто може бути далеко. Такий уривчастий і неповноцінний сон не зцілює, не дає сил і не допомогає зранку знову боротися. Він лише робить дні та ночі розпливчатими, а нас самих — розсіяними. Дезорієнтація з неуважністю прибирають усе існування до своїх рук.

За таких умов концепція будь-якого художнього жесту так само розшаровується, розосереджується і перезбирається наново через безліч пережитих трагедій та інших чинників. Ми всі вимушені у страшний спосіб переосмислювати себе і свої уявлення про світ під час воєнного стану. Всі мистецькі роботи, що створюються, експонуються або прочитуються в Україні нині, так чи інакше промовляють до нас руйнуваннями, злістю, втомою, втратами і прагненням, аби хтось нас обійняв, зрозумів і сказав, що все буде добре. Тож неможливо помислити будь-що поза війною. Будь-яка дія стається у війні, будь-яке висловлювання зіштовхується із дійсністю, всі слова звучать там, де повітря просякнуте війною.

Як відомо, нічні сни — побічний продукт аналізу всієї інформації, отриманої нами за день. Сновидіння всотують у себе наші переживання, всі залишки вражень і уривки ідей, психічні коди та філософські ідеї притлумлені бажання, мрії про інше життя. В експозиції Dreamscape достовірність фотографій людей в укриттях змішується з фантазіями про тихий сон та бажанням, лягаючи спати, знати, що всі твої рідні та близькі прокинуться завтра разом з тобою. В цьому сенсі цей проєкт — колективна мантра, аби тільки спокійно виспатись.

Текст: Андрій Мирошниченко

Фото: Олександр Попенко

* Рядок з нещодавнього аудіовірша українського музиканта Данила Галика