27-го грудня, в останній тиждень 2022 року, відбулася фінальна подія із серії концертів «Україна 2022. Музи не мовчать». Цей проєкт дав нове дихання українській культурі, яка з моменту повномасштабного вторгнення зазнала змін, адже тепер вона не лише про красу, а й про єдність, відвагу, опір та боротьбу.
Власне проведення завершального концерту було віддане у майстерні руки дуету скрипаля Андрія Павлова та піаністки Валерії Шульги — Duo Sonoro. Ансамбль випускників Київської національної музичної академії ім. П. Чайковського, що розпочав свій творчий шлях у 2007 році є шанованим гостем багатьох європейських концертних залів, зокрема дует є лавреатом і володарем спеціальних призів численних міжнародних конкурсів.
Слід зазначити, що програма складалася з такої ж прогресивної камерної музики сучасних українських композиторів: Богдана Сегіна, Олексія Шмурака, Віталія Вишинського, Золтана Алмаші та Ігоря Завгородного. І, безперечно, у програмі символічно важливою була присутність композиції генія ХХ століття Бориса Лятошинського, на підвалинах якого будується теперішня українська музика, зокрема камерна.
Поки із початком концерту в залі ще не згасло світло, можна було помітити багато порожніх місць, що, як на мене, свідчить про мале зацікавлення суспільства у концертах саме такого складу. І це не може не засмучувати, адже з перших звуків сонати для скрипки та фортепіано опус 19 Бориса Лятошинського обоє виконавців змогли зачарувати своєю грою кожного небайдужого слухача. Проте одна річ таки привернула увагу – певне неспівпадіння тембрів інструментів: скрипка звучала досить приглушено. Це було особливо помітно, коли в напруженому початку твору вона дещо “м’яко” вступила після чіткого повнозвучного акорду фортепіано. Але водночас ці темброві особливості були надзвичайно влучні у місцях з динамікою “р”, а понад усе, коли піаністка брала ліву педаль — це створювало захопливий оксамитовий звук у сполуці обох інструментів.
У цій сонаті Лятошинського партії що скрипки, що фортепіано — самодостатні та наче не залежні одна від одної, що створює складність для досягнення ансамблевої цілісності, проте дует майстерно переплів їх між собою, водночас не втрачаючи кожен свою лінію розвитку.
Відчувався цей “один нерв” у скрипаля та піаністки. Навіть деяка втрата звукового балансу не привертала значної уваги, адже що виконавці, що слухачі були занурені у таємничий світ композитора, що привідкрився завдяки професіоналізму дуету.
“Світло зірки крізь час долає безмежність Всесвіту, щоб продовжити свій шлях у зіницях наших очей. Проникає у найпотаємніші, невідомі для нас самих простори нашого єства. Світло зірки ніколи не зупиняється. Ніколи не гасне.” — так Богдан Сегін презентує свою композицію “Гамма Волопаса”, присвячену дружині Роксоляні. Попри загадкові назву та задум, також незвичайною є і музична реалізація, а саме: використання струн фортепіано не лише звичним шляхом удару молоточка, а й щипками, приглушеннями долонею, виконаннями на них глісандо та, звісно, паралельною грою однієї руки на клавішах, а іншої – власне на струнах.
Усе це піаністка надзвичайно зосереджено та вправно виконувала. Було цікаво спостерігати за майстерністю її рук у віддзеркаленні піднятої кришки роялю.
Щодо скрипки — звучання було дуже пронизливе, космічне, особливо у політних мотивах, що нагадували зірку, яка попри миттєвість руху встигає зачарувати своїм яскравим блиском.
Композитору безперечно вдалося вразити глядачів багатогранністю даних інструментів, зокрема роялю.
Наступний твір — “Сунична соната” Олексія Шмурака.
Невинна назва, ймовірно, спантеличує Людей під час прослуховування цієї композиції, проте все стане зрозумілим, щойно проведеш паралель із фільмом шведського режисера Інгмара Бергмана “Сунична галявина”, у якому піднімаються провокаційні питання самопізнання і людського існування.
Переконана, що слухачі у певній мірі відчули близькість задуму цієї кінострічки до сонати Олексія Шмурака.
Верхній регістр, у якому починається твір, звучав дуже витончено. Фортепіано давало педалізовану гармонічну основу, створюючи просторовий ефект, на тлі якого творила скрипка. Особливо цікаве враження справила гра Андрія Павлова, коли він створював звук за допомогою тертя дерев’яної тростини смичка до струни.
Завдяки композитору та виконавцям, що пропустили крізь себе цю музику — усе справді було оповите атмосферою філософських роздумів.
Під час прослуховування відчувалося наскільки продуманим, прослуханим та наповненим є матеріал у подачі Андрія та Валерії. Особливо хочеться виділити паузи (які є чи не найкаверзнішим моментом у виконавстві, а понад усе в дуеті), адже вони були змістовні, не вилітали з контексту і завжди дослуховувалися.
Щодо ансамблевих нюансів — інколи трішки не збігалося взяття спільних перших нот, хоч обоє намагалися якомога акуратніше це зробити (напевне причина в тому, що у фортепіано більш точне взяття звуку за рахунок удару молоточка, а на скрипці — дещо неконкретне, через специфіку його видобуття смичком). Але ці технічні моменти не перекриють те, наскільки природно почувався дует у цьому творі. Їхнє спільне відчуття “rubato” та різноманітність звукових відтінків варті найвищої похвали.
Віталій Вишинський «C.A.G.E. Медитація на струнах та за ними», присвята американському композитору ХХ століття Джону Кейджу.
Неймовірно делікатне виконання. Тут дуету вдалося досягти повної ансамблевої синхронності як технічно, так і динамічно, настроєво.
Фрагмент твору, де Андрій тонко прорізає тишу флажолетами, а Валерія наповнює простір глибокими педалізованими басами нижнього регістру — ввели слухачів у своєрідний екстаз. Не випадково цей медитативний, містичний твір пов’язаний із Джоном Кейджем, який надихався індійською філософією, дзен-буддизмом та надавав особливого значення тиші. А закінчення композиції, в якій звучить препароване фортепіано – теж спонукає провести паралель з американським композитором, що вважається винахідником даного використання інструменту.
Яскравим контрастом прозвучав твір Золтана Алмаші “Вступ до неіснуючої пісні”. У цій живій, динамічній музиці, що полилася з-під струн інструментів, справді відчувався дух української пісні, зокрема в головній темі, що належить скрипці. Фортепіано ж давало густі гармонії з частими “переливами води” в арпеджіато.
Руки Валерії керували настроями твору, адже стала пісенна тема скрипки звучала по-різному саме завдяки зміні гармоній у фортепіано, що спершу створювало романтичне, лірико-драматичне тло, а в наступному проведенні дало сучасним акордовим послідовностям повернути нас до теперішніх музичних норм.
Дует скрипки та фортепіано дуже злагоджено працював: ці subito, що перехоплювали дихання, кожна виспівана нота і продумана пауза, а найголовніше — слухання та відчуття одне одного — майстерність, яка не могла залишити байдужими слухачів.
І фінальний твір цієї події — “Still” Ігоря Завгороднього. Це єдина композиція з переліку програми написана у 2022 році, що так символічно завершує цей концерт, проєкт “Україна 2022. Музи не мовчать” і, фактично, цей рік.
Звучало це так: драматичні акорди фортепіано прорІзалися крізь тишу і стали наче стовпами, що тримали на собі весь твір. Тонка, пронизлива гра Андрія обірвалася майстерним subito, на яке миттєво відреагувало фортепіано. Ламентозні інтонації скрипки неочікувано підхопив третій інструмент — голос. Валерія із замкненими вустами імітувала щойно зіграні Андрієм мотиви, а після їхніх перекликань вона щораз тихіше наспівувала свою мелодію, поки та не завмерла в повітрі.
Бурхливі оплески залу буквально вирвали виконавців зі світу музики Ігоря Завгороднього. Це безперечно означало повне захоплення та прихильність слухачів до Duo Sonoro.
Хоч відвідувачів було небагато, та аплодування не стихали, вкотре повертаючи дует на сцену.
Отож, Андрій Павлов та Валерія Шульга створили справді чарівний вечір. Хочеться підкреслити майстерність кожного з виконавців, завдяки якій сформувався цей ансамблевий професіоналізм.
Скрипка та фортепіано чи не найпопулярніші інструменти, які часто недооцінюються суспільством, адже коли в афіші є програми, наприклад, соло з симфонічним оркестром, то це викликає більше зацікавлення, аніж камерний ансамбль. Та цей концерт, зокрема дует, доводить протилежне, оскільки краса не в ефектності, гучності чи кількості, а в ставленні виконавців до музики. Якщо артисти сповнені захоплення, цікавості та любові до творінь, які вони виконують, то незалежно від того чи на сцені двоє, чи п’ятдесят людей — цими почуттями наповняться всі і все навколо.
Тому ще раз гучні оплески Duo Sonoro, яким безперечно вдалося закохати нас у своє виконання та в українську камерну музику ХХ-ХХІ століть!
Текст: Марта Стецько
Фото: Данило Бедрій
