Тут я хочу розповісти про три камерні виставки цієї весни, які відбулися на різних камерних локаціях – і кожна стала експериментом, контроверсійним, але й показовим.
*
Фінісажем з обговоренням концепції закінчився проєкт Анни Антонюк «Рековері» («виставка-дослідження», за її визначенням) у галереї «Простір Одеса». Галерея, до речі, трошки змістилася у просторі і стала ще затишнішою та гостиннішою.
«Рековері» починається з цитати мисткині: «Я присвячую цю серію всім, хто пережив велику чи маленьку смерть. Зупиніться, зустріньте це відчуття і проживіть його повністю». Як не сумно, зараз відгукнутися може багато хто з нас. Далі буде.
Загальний настрій вже окреслений в релізі, але виставка вибудована на неупередженості – ніхто з присутніх не знав, що він має побачити наодинці за дверями кімнати, але кожен давав згоду на відеофіксацію, що важливо. Кожного, хто ввійшов, чекав стілець та відеоекран, на якому відвідувач міг побачити п’ятихвилинний ролик: у чашку з кавою, що поставлена в мийку, поступово ллється вода, в результаті рідина всередині стає все світлішою, поки не стає зовсім прозорою, що має маніфестувати очищення та відродження свідомості. Паралельно (первинна згода на запис була обов’язкова для відвідувачів) фіксується реакція як тих, хто спостерігає за процесом, так і тих, хто зовні очікує (або не очікує) своєї черги.
Звісно, спостерігати за рухом води завжди дуже терапевтично, а дивитися, як рідина поступово змінює колір, — ще терапевтичніше. Щиро кажучи, саме я таки отримала свою дозу релаксації. Додам, що згідно з поясненнями художниці вже на фінісажі, композиція була дуже ретельно спланована: світло, об’єкти тощо. І я вдячна кураторам виставки та хазяям локації за те, що вони погодилися на сміливий експеримент, бо це був дійсно гепенінг. Бо народу прийшло багато, до кімнати стояла черга, ніхто не знав, чого саме очікувати, і це додавало інтриги, але, як результат, кожен отримав свої п’ять хвилин релаксації, а також дружню атмосферу, чай та смаколики.
На фінісажі я очікувала, що авторка представить другий етап проєкту: його супровід у вигляді того матеріалу, що був знятий як спостереження за глядачами – їхню реакцію, їхню поведінку зовні та всередині кімнати тощо. В таких проєктах глядачі частково самі виступають як об’єкт – то фінал мав бути не менш насиченим, ніж первинний матеріал. На жаль, цього не було. Було обговорення у вузькому колі — спочатку власне концепції та засобів її втілення, художніх рішень, і ось саме це мені було дуже цікаво вислухати, а потім…
І тут я хочу додати кілька слів, бо ми вступаємо в дуже тонку і чутливу область.
Зараз дійсно, як це й зазначено в релізі, будь-хто з нас переживає травму («велику, або маленьку смерть»), багато хто – пов’язану з втратою близьких. Робота з такими травмами конче потрібна, а з часом стане ще потрібнішою. І саме такі арттерапевтичні проєкти дуже важливі і можуть стати частиною загального курсу терапії (сама мисткиня, згідно з її поясненнями, спиралася на власний терапевтичний досвід спостерігання за таким процесом очищення, який пізніше і був втілений у художній акт). Я теж підтверджую: це (при певних умовах, а не коли за дверима стоїть черга) працює, або принаймні може спрацювати. Але художнє обговорення проєкту і перетворення такого обговорення на щось на кшталт сеансу групової терапії переживання травматичних ситуацій – це різні речі. Навіть при наявності на імпровізованому обговоренні психотерапевта, що поділився з нами інформацією про короткий та довгий дофамін. Як на мене, тут потрібен інший рівень довіри, інший рівень близькості, інший рівень усвідомлення (і, додам, професійне супроводження, і тут однієї інфи про короткий дофамін, і чому він — не айс, вочевидь недостатньо).
Звісно, там, де це стосується митця, ми ніколи апріорі не можемо навіть теоретично відокремити особистий досвід від художнього акту. Але це вже справа дослідників. Бо художнє осмислення травми теж має бути власне предметом осмислення, перепрошую за тавтологію.
В будь-якому разі, будь-який художній акт є терапією, банальна істина, яку, тим не менш, в наших умовах не слід забувати.
*
Інші два проєкти останнього часу на перший погляд ніяк не пов’язані ані з війною, ані з травматичним досвідом. Бо трошки раніше в Embrace space studio відбувся фінісаж виставки Людмили Волковинської «Вінець творіння». Тут насправді мала місце забавна метаморфоза. Бо первинний анонс доповідав нам, що «“Вінець творіння” руйнує ідею антропоцентризму, яка століттями ставила людину вище за всіх живих істот». Руйнування ідеї антропоцентризму полягало у витворенні паралелей між репродуктивними органами людей і рослинним світом.
Тут посил, як на мене, був у тому, що все, що має природну функцію, не є ганебним або забороненим: квіти — це ті ж репродуктивні органи, але ж ніхто їх не соромиться (насправді еротичні асоціації жіночих красот з ружею сягають глибини століть).
Але, як виявилося, зруйнувати ідею антропоцентризму не так вже й легко. Вже на фінісажі стало зрозуміло, що за місяць існування концепція виставки змінилася радикально – і, що показово, через взаємодію з творчим довкіллям. Бо проєкт виявився рухомим, він еволюціонував і доповнювався протягом експозиції, частково – завдяки сеансам малювання оголеної натури саме тут, в студії, де авторка виступала то в якості художниці, то в якості моделі (новий для неї досвід). Це стало поштовхом для появи нових робіт, зокрема – своєрідної інтерпретації червоного кута сільської хати; як результат, те, що мало бути запереченням антропоцентризму, перетворилося на маніфест його панування.
Чому саме так вийшло? Ну, по-перше, я ще на відкритті помітила певну наївність тез мисткині – те, що людина є частиною природи, не новина вже кілька століть, тут не треба нічого доводити, та й художні аргументи для мене були не дуже переконливі, скажімо так. Бо ця теза насправді вимагає більш глибокого дослідження, обґрунтування, де одного епатажу та ювенільного бунту недостатньо. Але — й тут важливо — що саме протягом виставки художниця рефлексувала над власним матеріалом, визнавши хибність концепції та результатів її вирішення («Проєкт “Вінець творіння” починався як деконструкція антропоцентризму. Моєю метою було нагадати, що людина не панує над природою, а є її органічною та вразливою частиною. Через метафори сороміцького фольклору я шукала спільну мову між людиною та природою. Проте за цей місяць виставка змінила не лише мій погляд на мистецтво, а й мене саму» — звідсі).
Бо формотворча роль людства як володаря природи таки існує, і вона, на жаль, полягає в потенційній здатності оту природу знищити, що ми й бачимо, спостерігаючи сучасну війну, де цей мотив звучить міцно і трагічно. Тому процес зміни концепції ми можемо розглядати ще як процес дорослішання художниці, а саму первинну концепцію — як спробу приручити страшне: через метафору, через сороміцький фольклор, через паралелі та асоціації.
Я вже писала тут, що проєктів, пов’язаних з оголеною натурою, в Одесі зараз багато, і мої співрозмовники пояснювали це підвищеним еротизмом, який завжди супроводжує війни, і власне чутливим ставленням до вразливого людського тіла, що в часи війни цілком природно – через травми, ампутації тощо.
Але є ще один фактор – це релаксаційна роль проговорення табуйованого в момент фрустрації. Звучить формально, а якщо неформально — це саме те, що ти вигукуєш, коли тобі на ногу впав домкрат.
Не знаю, чому саме репродуктивні системи людства в нашій культурі виявилися табуйованими (це було не всюди і не завжди), але згадаймо-но всі оті бігборди з російським військовим кораблем і взагалі весь багатий «низовий» гумор початку війни. Бо війна – той самий домкрат, який впав нам на ногу, і це дуже боляче. Тому зелені сідниці та помаранчеві фалоси, прикрашені квітами та гілочками, можна сприймати як суто релаксаційні об’єкти, призначені через подолання підсвідомої заборони побороти нашу, тривалу вже, психічну напругу і фрустрацію. Тобто тут ми повертаємось до релаксаційної ролі сучасних міських проєктів, навіть якщо така роль і не усвідомлюється.
*
Саме в цьому ключі я б розглядала і останній на сьогодні матеріал – відкриття дебютної виставки Андрія Железа на нової локації «Дім кави на Гоголя». «Купальниці з Гоголя» — це презентація «мінливих композицій зі сну, де світло пробивається крізь товщу морської безодні, підсвічуючи приховані грані жіночності». Тобто ми знов бачимо маніфестацію тілесності, рожево-помаранчеві купальниці сяють у густо-блакитному просторі, і на першій погляд ми споглядаємо суто естетичний (аж до «салонності») феномен. Але ось в чому справа: всі роботи виконані в 2022-2026 рр.
Так, на запитання, чи має війна якийсь вплив на проєкт, художник твердо відповів – «ні». Але на моє зауваження, що вода є за визначенням дружня стихія, можливо – метафора навколоплідних вод, тощо (ну, ви розумієте), він відповів, що як на нього вода – середовище небезпечне, чуже. То замість ідилічної картини ми таки маємо вразливі людські постаті, досконалі та прекрасні, які намагаються зберегти свою цілісність у ворожому середовищі. І це вже інша справа.
Марія Галіна
