13 вересня на локації embrace_space_studio відбулося відкриття «Квартирної виставки» — персональна виставка Лізи Книги (куратори – Володимир Умма та Галина Безверхня).

embrace_space_studio взагалі призначена для роботи з форматом тілесності в різних її маніфестаціях: першою виставкою, що відкрилася на локації, яка водночас є фотостудією з дуже цікавими проектами,  були саме фотороботи  Галини Безверхньої – про концепцію студії і пов’язані з нею проєкти можна прочитати тут.

Обидві виставки супроводжувалися круглими столами та обговореннями, що теж дуже важливо, і ось що я хочу сказати на цей кшталт: Як на мене будь-яка робота з тілесністю, особливо у війну, це про вразливість. Може, організатори тут зі мною не погодяться. Але один із способів морально розчавити людину – це в певних обставинах позбавити її одягу. То дослідження і терапія вразливості, це мабуть одна із задач, які мають ставити перед собою організатори і учасники.

Як на мене, в даному випадку це вдалося.

Я вже трохи проговорила це на своїй сторінці в ФБ, скажу тут більш розгорнуто і менш приватно:

Ось перша теза.

Майже всі жінки, за рідким винятком, знають, що таке незручні ситуації, пов’язані з тілом і поведінкою. З підліткового віку, коли ти «не така» за визначенням, бо не відповідаєш якимось там самовизначеним або нав’язаним критеріям. До того ж тіло твоє ніби відчужується від тебе, ти не здатна його контролювати. Дорослішаючи, ти скоріш набираєш нових чинників відчувати себе вразливою, ніж позбавляєшся підліткових комплексів. Героїня Лізи (позбавлена обличчя, але не позбавлена тіла) цілком самодостатня і самовдоволена жінка (принаймні згідно зі ствердженням художниці), але вона стикається із ситуаціями вразливості і незручності не більше і не менше, ніж будь яка жінка її віку і її статури (підкреслено жіночої). Оскільки серію рисунків можна вважати наративним щоденником, згідно зі словами самої художниці, то ми бачимо ще й серію ситуацій, умовних, але зрозумілих мабуть кожній жінці (я притримуюсь того погляду, що жінки в певних ситуаціях психологічно вразливіші за чоловіків. В певних, звісно, крутіші, але саме ці ми зараз не обговорюємо на жаль). Так  ось, кожна ситуація тут супроводжується тим, що могло б бути внутрішніми коментарями героїні, якби вони не маніфестувалися тут чорним по білому. 

Тобто ми маємо тут серію або коміксів, або концептуальних робіт (ці полюса як буває у мистецтві, насправді  часто і не полюса зовсім), присвячену самовідчуттю дорослої адекватної і може навіть щасливої жінки. І виявляється, що вона за визначенням вразлива. Коли закохана, коли самотня, коли працює, коли шукає роботу… завжди.

Друга теза.

Паралельно з цією подією в Музеї Сучасного Мистецтва Одеси (МСМО) проходила дуже цікава лекція Михаїла  Рашковецького, який курував три Одеські бієнале (2013, 2015, 2017). Тут було, згідно з прес-релізом «про стратегії, опір і мистецтво». Тобто про те, як мистецтво само будує свої кордони, як воно з неформального явища поступово пересувається в область бієнале та музеїв, і які зусилля  для цього додають куратори, за що їм велика подяка, бо це труд, який на перший погляд залишається в тіні. Звісно, навіть у найдемократичнішому суспільстві є ота непевна і рухома градація формального (визнаного) та неформального мистецтва; ну як, наприклад, у випадку графітистів. Про тоталітарне суспільство і його тиск на мистецтво навіть і казати не треба. 

І ось тут питання, а що саме відрізняє в наші толерантні часи неформальне мистецтво від формального?

Як на мене (ви можете не погодитися з цім ствердженням) неформальне мистецтво відрізняється від формального, вибачте за тавтологію, суто формальними ознаками.

Тобто формою презентації.

Тобто якщо роботи автора не розвішані по стінкам музею або галереї (в часи війни це часто одні й ті ж локації), а презентуються на локаціях незвичних, часто перед випадковими глядачами, або перед глядачами, не стриманими формальними рамками, які протягом презентації спілкуються як бажають, комунікують  з автором у вільній формі тощо, то можна припустити, що ми маємо справу з неформальним мистецтвом. То саме формат квартирника автоматично пересуває художнє явище до галузі контр-культури, що б це не означало. 

Але, принаймні, як на мене, визнане мистецтво існує тільки коли йому протистоїть (або допомагає, підтримує) неформальне…Тут я би взагалі задалася питанням, чи існує культура без контр-культури, але це вже до мистецтвознавців, яким я не є… 

Як би то ні було, саме тому такі події конче потрібні, бо будь який напрямок в мистецтві існує, поки вибудовує лінії напруги між тим, що вже визнане і стало музейним експонатом, і тим, що живе та дихає…

Марія Галіна