Цьогоріч гастрольна весна української піаністки Віоліни Петриченко вибудовується як інтенсивний маршрут Європою — від Німеччини до Великої Британії та України. 30 квітня вона вже виступила в Касселі, а далі на слухачів чекає низка концертів, об’єднаних спільною художньою ідеєю.
Вже 6 травня піаністка виступить у Львівській національній філармонії, у «Вітальні Барвінського», з програмою, присвяченою Сергію Борткевичу. Далі — концерт у Києві в просторі Vere Music Hub, де прозвучать усі чотириручні цикли Федора Якименка. Маршрут продовжиться виступами у Дрогобичі, Дюссельдорфі, Гревенброїху та Кембриджі, а завершиться 5 червня в Кельні в межах фестивалю “Sounds of Ukraine”.
У центрі цієї концертної подорожі — музика Федора Якименка та Сергія Борткевича — композиторів, чиї імена сьогодні дедалі впевненіше повертаються до європейського музичного простору.
Про місце української фортепіанної музики сьогодні ця розмова з Віоліною Петриченко.
У чому, на вашу думку, ключова різниця музичної мови Борткевича та Якименка?
Обидва композитори — романтики за своєю природою. Обидва залишили значний доробок фортепіанної музики. Проте їхні внутрішні художні світи відчутно різняться.
Якименко тяжіє до експериментів у гармонії, його мислення спрямоване на імпресіоністичність звучання. Його музика часто спрямована у сферу невидимого — вона ніби торкається чогось космічного, трохи нереального, навіть утопічного. Це відчуття підсилюють і назви його творів: Ідилія, Мрія, Місячне сяйво. У них вже закладено поетику світла й сну.
Борткевич, натомість, глибоко занурений у традицію романтизму, близький до Роберта Шумана, Едварда Гріга, Ференца Ліста. Його музика — це світ почуттів, пристрастей, внутрішніх драм. Назви часто мають літературне підґрунтя — роман, образи, сюжети, зокрема за мотивами казок Андерсена.
Щодо української теми, то вона виразно проявляється у Якименка саме в празький період: Українська сюїта, п’єси на народні пісні, цикл із шести п’єс у чотири руки на українські теми. У Борткевича ж прямого звернення до українського фольклору ми не знаходимо.
І тут надзвичайно важливо враховувати історичний контекст — зокрема Емський указ, який фактично витіснив українську мову й культуру з публічного життя. Це безпосередньо вплинуло на долю Якименка. У Харкові та Петербурзі він змушений був існувати як «Акименко» і не наважувався відкрито звертатися до української тематики.
Натомість у Празі відбувається внутрішній злам і водночас повернення — він одразу звертається до українських джерел. Це виглядає як акт глибокого самовіднайдення. Він нарешті міг писати так, як відчував.
Наскільки їх можна вписати в європейський контекст?
Це музика, яка вже органічно існує в європейському контексті. Саме тому в своїх програмах я свідомо вибудовую діалоги — наприклад, між Клодом Дебюссі і Якименком.
Франція має підстави пишатися Якименком: він прожив там 17 років, і значна частина його спадщини зберігається у французьких архівах. Водночас музична мова Борткевича також дуже близька європейському слухачеві — вона зрозуміла, емоційно відкрита, позбавлена бар’єрів сприйняття.
Чи є в їхній музиці щось виразно «українське», що складно пояснити іноземній аудиторії? Чи є у ній щось близьке європейському слухачу?
Я щиро вірю, що сьогодні українське для європейської публіки вже не є складним — воно стає цікавим і бажаним до відкриття.
Виконуючи твори на українські теми, я завжди намагаюся дати слухачеві ключ: перед творами я сама розповідаю про жанри — думи, плачі, танці, про зміст пісень, які лежать в основі цих творів, про історичний контекст. І тоді ця музика відкривається значно глибше.
До прикладу, музика Борткевича захоплює з першої ноти. Вона дуже щира і говорить про почуття, які є універсальними для будь-якої людини.
Як ви відкрили для себе цю музику?
Так склалось, що я постійно перебуваю в пошуку — що ще з української музики можна показати європейському слухачеві. Якименка я відкрила для себе через його брата — Якова Степового. Борткевича — через його вокальні цикли, шукаючи український романсовий репертуар, а також через його фортепіанні концерти, які, на жаль, дуже рідко звучать в Україні.
Додам, що в навчальних програмах не було ані першого, ані другого. І я дуже сподіваюся, що це зміниться.
Чому ці композитори так довго залишалися на периферії репертуару?
Через російську пропаганду, через консервативність системи, через умови навчальних програм у коледжах, консерваторіях і фортепіанних конкурсах.
Через те, що «модно» грати ліворучний концерт Моріса Равеля для лівої руки,а не Борткевича, концерти Рахманінова чи Чайковського, бо вони входять до умов майже всіх конкурсів.
Через брак нот. Я, наприклад, дуже довго шукала партитуру Третього фортепіанного концерту Борткевича і отримала її лише завдяки Павлу Гінтову, який живе в Америці й активно популяризує творчість і Якименка, і Борткевича.
А якщо заглибитися ще більше — історія емігрантів, якими були обидва композитори, в радянський час не сприймалася позитивно. Їх просто замовчували.
Якщо обирати: складніше «продати» публіці чи організаторам?
Це складне питання, бо організатор завжди орієнтується на свою публіку. Якщо це невелике місто, де слухач звик до Моцарта і Шопена, організатори не завжди наважаться на повністю українську програму.
Тому я часто намагаюся будувати програми «хитро» — створювати діалог. Наприклад, моя актуальна програма «від Харкова до Парижу», де є і Шопен, і Дебюссі, але водночас і Якименко, і Борткевич. Це дає слухачеві ясну точку входу.
Зіграймо в бліц. Які твори митців ви вважаєте недооціненими, але принципово важливими?
Абсолютно недооціненою є камерна музика обох композиторів. Для мене було великою радістю, що рідкісні віолончельна соната Якименка та скрипкова соната Борткевича прозвучали на «Вітальні Барвінського» у Львові.
Які твори ви порадили б для першого знайомства?
Музика Борткевича, на щастя, добре записана і доступна на платформах. Достатньо дати запит і можна годинами слухати його музику.
З Якименком ситуація складніша. Але для першого знайомства я б порадила фантазії, балади, прелюдії, а також п’єси на українські теми — у них дуже виразно звучить його поетичний світ. На жаль, деякі з цих творів досліднику доведеться пограти власноруч, бо записи відсутні.
Як знання життєвих шляхів композиторів впливає на інтерпретацію?
Це впливає передусім на побудову програмної концепції. Дає можливість показати і українську тему, і «космічний» вимір Якименка, який, до речі, захоплювався астрономією.
До якої традиції можна віднести Якименка та Борткевича?
Однозначно — до лінії Миколи Лисенка.
Борткевич близький до Віктора Косенка. Вони були сучасниками і дихали «одним повітрям». Якименко — дуже самобутній композитор, який фактично відкрив для української музики імпресіоністичний вимір.
З якими технічними викликами зіткнеться піаніст у цих творах?
Це романтична музика з елементами імпресіонізму. Тому справа не в «іншій школі», а в розумінні, який аспект домінує — і від цього вже відштовхуватися. Будь-який європейський музикант здатен знайти відповідні засоби для її інтерпретації.
Чи є попит серед молодих піаністів?
Є. Серед тих, хто вже працює з цим репертуаром: Павло Лисий, Олександр Олійник, Анна Щелест, серед іменитих — вже згаданий Павло Гінтов.
Що сьогодні найбільше заважає популяризації цієї музики?
Відсутність нот і недостатня підтримка з боку держави. Я подавалася на гранти в Україні для запису фортепіанної музики Якименка і отримувала відмови.
Чи був момент сумніву?
Так, чесно кажучи, і досі буває. Коли бачу, що на великих українських фестивалях не представлена творчість Якименка (який, до речі, цього року відзначає 150-річчя) чи Борткевича, коли дивлюся на репертуар філармоній, де переважає «класика при свічках», стає трохи сумно.
Але ці моменти швидко минають. Кожен робить своє. Мене ця музика дуже надихає.
Як змінюється сприйняття цієї музики сьогодні?
Цього року відкриття фестивалю Sounds of Ukraine було присвячене Якименкові — зал був повний. Українці в Кьольні слухали з гордістю і зі сльозами. Ми лише зараз починаємо із болем усвідомлювати, скільки геніальної музики було від нас приховано.
Наостанок особисте питання — чи відчуваєте ви паралелі між власним життям і долями цих композиторів?
Я не належу до людей, які порівнюють себе з Тарасом Шевченком чи іншими видатними митцями. Думаю, що це постаті зовсім іншого масштабу — і нам до них дуже далеко.
Але водночас я — емігрантка, яка багато років виконує українську музику в Європі. І, як і ці композитори, не завжди маю прості умови.
Мені дуже зрозумілі їхні переживання: ностальгія, розчарування, біль. Можливо, саме через це вони стають для мене ще ближчими. І з’являється внутрішнє відчуття, ніби хочеться їм допомогти — щоб їхня музика повернулася на європейські сцени, як це було за їхнього життя, і щоб українці відкрили їх для себе по-справжньому.
Текст: Дзвенислава Сафʼян
