«Принаймні дві фотовиставки зараз відкриті у самому центрі Одеси», — з нами Марія Галіна, Одеса Дейли.
Виставка Олега Куцького «Одеса та одесити» в галереї Artodessa, Міськсад, Літній театр — «Блискучий фотомайстер, лауреат сотень міжнародних конкурсів, починав свою кар’єру в Одеському порту у 1980-му, співпрацював із пресою, оформлював книжки та, звичайно, брав участь у багатьох виставках. Очолив Одеську обласну організацію Національної Спілки фотохудожників України, залишаючись по натурі фоторепортером, що надає його роботам особливого драйву» — далі див. тут, — презентує нам так би казати, небесну Одесу, тобто експортний варіант Одеси, уявне місто, яким його бачать читачі тревел-часописів; сонце-сонце, море-море, або туман-туман, скрізь який ледь проступають контури знакових міських пам’ятників та споруд… Одеса рибочки та рибачок, вітрильних човників, працьовитого порту, білих куль на Ланжероні, довгоногих дівчат, веселкових фонтанів та ажурних гратів… недарма автор працював фотокором ще у 80-і, в часи, що вимагали від преси певної гламуризацїї дійсності. Це Одеса, яку ми не стільки спостерігаємо, особливо зараз, під час війни, скільки бажали би бачити, мирна, жовіальна, життєлюбна, Одеса, яка випромінює вітальність.
Це дуже ностальгійні світлини (дійсно — світлини, бо світло це той інструмент, за допомогою якого автор пише свій літопис), бо вони пропонують нам Одесу, яка глибоко занурена в Одеський міф. Я навіть не певна, що вона взагалі існувала будь-коли, окрім Одеського міфу, і, як завжди в таких випадках, тут важливо скоріш те, чого на світлинах немає, ніж те, що там присутнє… Але цю виставку варто подивитися хоча б для того, щоб уявити собі, що є отой узагальнюючий образ Одеси, який складався ще, мабуть, з радянських часів…
Ще одна виставка відкрилась в галереї “Вікно” — «Постдекаданс» Сергія Полякова. Сергій також приймав участь у багатьох виставках, як в Україні так і за кордоном, він один із засновників цієї галереї, саме він придумав їй назву, з його виставки починалась робота галереї. Це, скажімо так, кардинально інша концепція. Тут важко навіть казати де саме була зроблена більшість фотографій, в Одесі, чи в будь-якому іншому місті; бо автор майже демонстративно відмовляється фіксувати те, що в нашому уявленні пов’язано з Одесою — пошарпано-гламурні типові двори, чавунні грати, сходи, платани, навіть море (хоч воно принаймні на одній фотографії присутнє).
Але кожна робота відкликається у глядача дивним почуттям упізнавання — ніби ти бачив колись те, що бачив художник, а зараз згадуєш забуте. Тут має значення виключно фокус зору автора та фактура об’єктів, — і це разом перетворюється на принциповий анті-гламур, естетизований саме за рахунок відштовхування від гламуру (на що натякає й сама назва виставки)… На перший погляд це фіксація натури мимохідь, крадькома, фрагментарні сирі шматки життя, і можна тільки гадати, як довго автор ловив світло, чи вистроював кадр; деякі роботи взагалі розчислені і вибудовані по канонам живопису…
Насправді дуже цікаво спостерігати, як перегукуються оті дві локації — одна в Міському саду, вся — скло і світло; інша — на затишному задвір’ї Нового Ринку, в ну, скажімо так, локальній винарці, хоч вона і має горду назву «Авторські віна» (до речі непогані). Гламур та анті-гламур це як любов і журба. Чи як троянди й виноград.
Марія Галіна
